АНТИДЕПРЕСАНТ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

16 квітня 22:39

523

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві повороти

У мене багато заздрісників. І дуже прикро, що серед них – друзі та добрі знайомі. Якось колега, коли виливала свою душу перед нашою начальницею, сказала:

– От чого в Аліни все виходить, а в мене нічого? Чому їй вдається досягати вершин, а мені – ні?

Я на це лише усміхнулася і перевела свій погляд від монітора комп’ютера на них. Інна, мабуть, забула, що, крім неї та начальниці, в кабінеті ще була я й мовчки виконувала свою роботу, а не розмінювалась на порожні балачки.

– У тебе теж усе буде так, як ти того захочеш, – намагалася підтримувати її начальниця, а потім узяла її під руку, й вони пішли в інший кабінет випити кави. А я знову опустила голову і працювала.

Тоді я була студенткою, наймолодшою в колективі. Рідко зустрічалася з людьми, які мені заздрять, й коли це вперше відверто почула, почала собою пишатися. Тоді я не змогла зосередитись на роботі й почала аналізувати прихід Інни на роботу. В принципі, їй усе давалося легко, в неї були багаті батьки, які її сюди і привели, їй запропонували вищу, ніж у мене, посаду, попри те, що освіта в неї невідповідна фаху. Я це розуміла, однак ніколи їй не заздрила, навпаки, намагалась бути товариською, не скупилася на поради, коли вона запитувала.

Тепер, коли минуло років п’ять, я пригадую її як перший випадок, коли мені відкрито сказали про заздрість. З Інною ми спілкуємось, у нас дружні стосунки. Коли в мене були певні проблеми, вона навіть підтримувала мене добрим словом. Це приклад білої заздрості, але таких заздрісників у моєму житті було мало. Частіше траплялися інші – мовчазні, ті, які заздрили поза очі. Такі заздрощі витягували з мене всю енергію, я ходила витиснута, як лимон, починала хворіти, шукала розраду в церкві й навіть їздила до «бабок», хоча й знала, що це неправильно… Але самотужки не могла дати собі раду з людьми, ставити блок на їхні погляди, відбиватися від їхнього мовчазного негативу.

За п’ять років я виросла професійно, через це з’явилося багато ворогів-заздрісників, які заважали мені спокійно жити, працювати, намагалися підставити, диктували свої умови, на які я не погоджувалася, бо не вміла бути слухняною дівчинкою, тому й мала декілька особливих «приятелів».

Цьогоріч у моєму житті трапилося багато невипадкових випадковостей, до яких доклали руку мої «доброзичливці». На превеликий жаль, до їхнього списку потрапили ті, кому я довіряла… Боляче було розчаровуватися в людях. Я морально втомилася. Хотіла звільнитися з роботи й вести непоказний спосіб життя, тихий та мовчазний, як більшість людей… Але таки важко було переконати себе в цьому остаточно. Адже тепер, коли я досягла у своєму житті того, до чого йшла, я повинна від нього відмовитися?.. Мені було боляче це усвідомлювати, я занепала духом, мені почали надокучати хронічні й давно забуті недуги… Коли звернулася до лікаря, він здивувався моєму стану і болячкам, які нагадали про себе через нерви, й відправив мене на лікарняний.

За цей час я багато проаналізувала… Я рідко з ким спілкувалася телефоном, адже боялась знову розчаруватися в людях… Нейтрально відповідала на повідомлення в соціальних мережах, практично не лайкала і не коментувала чужі фото. Вийшло так, ніби я збоку спостерігаю за життям.

Багато в чому розчарувалась. Ніколи не думала, що декотрі люди заради кар’єри витиратимуть ноги об інших.

Моїй колишній подрузі й одночасно колезі Олександрі Матвіївні практично не довіряли в колективі. Я ж, навпаки, з нею потоваришувала, вона плакала і скаржилась мені на гірке життя, на чоловіка-гультяя, якому прощала зради, а кожній його пасії ладна була видерти очі. Та щойно вона дізналася, що я на лікарняному, відразу почала моститися на моє місце.

– Я знаю, що ти вдома, що в тебе депресія, що ти перестала довіряти людям і хочеш від них відпочити, – таке сказав перед моїми дверима мій колега Іван, який прийшов мене провідати, а я не відчиняла дверей і просила його піти.

Але хлопець був наполегливим. Сказав, що не піде, поки я з ним не поспілкуюся. Довелося відчиняти. Я мала домашній вигляд – із зібраним у хвіст волоссям, в улюбленій вовняній сукенці, в домашніх капцях.

– Проходь, – впустила.

Ми сиділи за кавою і говорили про життя. Іван розповідав про справи на роботі, про колег, які «проявили» себе за час моєї відсутності.

– І поки ти будеш у депресії, в тебе заберуть усе, що ти так довго будувала, чого досягла, чим пишаєшся, – ця фраза мене трохи повернула до тями.

Я слухала Івана й думала: і що вдієш, якщо є люди, котрі хочуть псувати тобі життя? Ну й нехай! Якщо їм нічого більше робити, значить, вони нещасливі. Вони ж не можуть від цього отримувати задоволення?..

– Ще два дні можеш похандрити, це саме субота і неділя, а з понеділка ми тебе чекаємо на роботі! – сказав Іван, допиваючи каву. – А я пішов. Як і обіцяв, не затримаю тебе довго!

– І куди ти тепер? Якщо взявся виводити мене із депресії, то доводь уже до кінця. Почекай мене десять хвилин, і підемо гуляти. Надворі ж уже квітнуть абрикоси?

– Квітнуть! Аромат заполонив усі вулички. Тож збирайся, підемо повертати тобі натхнення, – Іван нарешті наважився піти зі мною на прогулянку. Щоправда, я сама напросилася. Але декому потрібен поштовх. Я отримала цей поштовх від нього, а він – від мене.