АННА-КАРОЛІНА НАЗАВЖДИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

08 вересня 12:24

385

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Емілія знала, що мама її не любить.

Це була така звична річ, буденна – трава зелена, сонце світить, мама не любить Емілії.

Зрештою, хіба люблену дитину так називають? Е-міль-і-я. Міллю вона і є.

Емілія доволі рано навчилася, наприклад, не лізти до мами з обіймами. Бо це доволі складно – намагатися обійняти того, хто перехоплює твої обійми. Мама миттю знаходила виправдання отакому небажанню дитячих обіймів – вела Емілію мити руки, активно заходилася перечісувати, обсмикувала одяг. Або просто звертала їй увагу: «Негарно так робити, ти ж бачиш – я розмовляю з тіткою!». Емілія припинила спроби.

Тоді дівчинка навчилася не йти до мами з розмовами. З дурними дитячими розмовами. Ви ж знаєте, що дитячі балачки зазвичай дурні. Емілія йшла поруч із мамою, намагаючись встигати за її швидкими кроками.

– Я сьогодні з’їла всю кашу на підвечірок! Усю-усю! І не заляпалася ні крапельки! Неля Дмитрівна мене похвалила! – Емілія вочевидь пишалася і чекала, що мама її теж хвалитиме. Та мама міцно тримала доньку за руку й дивилася вперед. Емілія аж підстрибувала, намагаючись зазирнути в мамині очі.

– А ти бачила мій малюнок у коридорі? Ми яблука малювали! Правда, моє яблуко красиве?

Оскільки Емілія намагається перехопити мамин погляд, вона не помічає, що на тротуарі нема шматка асфальту, перечеплюється і падає. Мама гидливо кривиться.

Особливо мама пишалася тим, які в Емілії чудові сукні та костюми. Звісно, ошатна малючка в рожевій сукеночці з рюшами чи в розкішному бежевому костюмчику з накладними кишеньками, яка чемно крокує в дитсадок, привертала увагу перехожих. Емілія тішилася: нарешті мама йде поруч і задоволено всміхається. Та й Емілія не йшла, а урочисто ступала, дивилася під ноги, аби, не доведи боже, не впасти.

Мама уважно відстежувала заздрісні погляди і крадькома поглядала на Емілію, втім, суто як на плід власних зусиль. Мабуть, так ласо маленькі дівчатка дивляться на старих ляльок, старанно відмитих і причепурених дбайливими дорослими руками, мовляв, ти диви, якою вона може бути! Та після обіду і прогулянки в дитсадку костюмчик ряснів плямами від борщу, а сукня була заквецяна акварельними фарбами, гострі колінця Емілії, зранку затягнуті світлими колготками, тішили око брудом та дірками.

Маму такі метаморфози миттю доводили до сказу, проте вона залишалася незмінно коректною і виказувала виховательці невдоволення, не втрачаючи самовладання. Певне, мама мала вплив не лише на Емілію, бо після другої нотації вихователька почала уважно стежити, щоб Емілія… не бавилася. Їй не можна було сидіти чи навіть клякати на килимок, малювала вона тільки олівцями, а на прогулянці сиділа на лавці або ходила за руку з вихователькою. Гірка, драбини, пісочниця – під забороною. А за обідом, на потіху дітей у групі, на Емілію урочисто одягали велетенський цератовий фартух, у якому помічниця вихователя мила посуд…

Якось мама забирала Емілію з дитсадка, нетерпляче підганяла її, та мала однаково одягалася надто повільно. Тоді мама заходилася одягати Емілію. Процес відбувався швидше, хоча збоку здавалося, що мама надто різка, шарпає дитину. З ігрової кімнати вийшла вихователька.

– Я вже декілька днів хотіла у вас запитати… Емілія вдома не скаржиться на біль у животику? – запитала та.

– Ні...

– Вона останнім часом жаліється, що в неї болить животик або голівонька. А коли я пропоную піти до медсестри, дівчинка вилізає мені на коліна, просить погладити її по голові або по животику і секунд за десять-п’ятнадцять каже, що вже не болить. Вона вдома теж так поводиться?

– Ну, вигадувати Емілія любить, це факт. Але мені такого не скаже, я її побрехеньки вмить викрию!

Вихователька вочевидь хотіла ще щось додати, та спантеличено замовкла.

У початковій школі Емілія вчилася «виконувати обов’язки». Вона знала, що має якнайкраще навчатися, самостійно виконувати домашні завдання і «не ускладнювати», тобто не створювати клопотів. І вона старалася, як могла старалася – вчилася, писала контрольні, зголошувалася на якісь дурнуваті олімпіади й конкурси. А домашні обов’язки… Мама не сварилася, вона взагалі голосу не підвищувала. Зате мама вміла ДИВИТИСЯ. Її погляд приковував, паралізував, породжував бажання провалитися крізь землю. Емілії здавалося, що зараз із неба її абсолютно беззвучно вдарить блискавка. Ноги ставали ватяними, дівчинка дурнувато витріщала на маму великі сірі очі й мовчала.

За якийсь час Емілія навчилася, як то кажуть, працювати «на випередження», тобто намагалася виконати всю домашню роботу, яку мама чисто гіпотетично могла їй загадати, – мила й витирала посуд, обов’язково протирала всі поверхні від пилюки, совгала в кожному кутку порохотягом, шурувала вологою ганчіркою підлогу в коридорі… Та приходила мама, мовчки тицяла пальцем на плями на плиті чи павутину в кутку під стелею, на забуте на столі горнятко з учорашнім чаєм – й Емілії хотілося стати пилюкою і стерти себе ганчіркою.

Її і справді дражнили в школі Міллю. Непомітна, наче вкрита пилюкою, Емілія намагалася вдаватися до мімікрії та не вирізнятися на тлі інших. Дівчинка перелякано здригалася і витріщала очі, коли її раптом викликали відповідати, однак опановувала себе, а може, реально захоплювалася розв’язанням нерівності або фауною Тихого океану і в підсумку відповідала цілком пристойно. Відмінні оцінки мама сприймала як належне, а просто добрі тягли за собою зневажливий мамин погляд і… цілковиту тишу. Класу з третього мама взяла собі за звичку карати Емілію бойкотом – могла не розмовляти з нею два-три дні. За четвірку з мінусом, за друге місце на олімпіаді, за те, що вчителька на головну роль у виставі обрала іншу дівчинку.

Та найбільше мама дратувалася, коли донька хворіла.

Емілія в третьому класі.

– Добрий день. Це медсестра зі школа, Емілія скаржиться, що в неї голова болить.

– Вона просто не хоче контрольну писати, от і прикидається! Нехай повертається у клас!

Емілія повертається і пише диктант з української мови, розбирає речення за членами і старається не зважати на біль, що пульсує над чолом.

Емілія в четвертому класі.

– Мамо, мені недобре…– у дівчинки бліде обличчя, під очима залягли сині тіні. Мама мовчки тицяє їй під пахву термометр. Тридцять сім і один.

– Нормальна температура. Збирайся до школи і не вигадуй дурниць.

Емілія під тиском «доказів» натягує шкільну форму, куртку, так-сяк встромляє ноги у великі дуті чоботи і плентається до школи. Холодний грудневий вітер дошкуляє ззовні, Емілію морозить. Хочеться сісти під деревом, згорнутися калачиком і заснути. Як дійшла тоді до школи, не пригадує, а от те, що там було тепло, пам’ятає. Зайшла в клас, знесилено опустилася на своє місце і, знаючи, що до уроку ще декілька хвилин, поклала голову на складені руки й задрімала.

– Заберіть Емілію зі школи, у неї жар!

Дівчинка не чує, що відповідає мама, вона на роботі, тому Емілію веде додому вчителька фізкультури. Мама приходить увечері і з подивом знаходить Емілію у вітальні на дивані. Зимова куртка й чоботи – посеред коридору, рюкзак, наче підбита здобич, лежить біля дверей вітальні. Емілія спить, вона навіть не зняла шкільної форми. На маминому обличчі відображаються водночас роздратування та щось на кшталт гіркоти поразки – ти диви, і справді хвора…

В Емілії бронхіт.

П’ятий клас. Мама, як не дивно, того дня була вдома. Емілія прийшла після шостого уроку, але вигляд мала кепський: на обличчі сліди сліз, іде повільно, якось боком, праву руку тримає під грудьми.

– Де рюкзак? – питає мама.

Емілія дивиться на маму порожніми очима, здається, що вона не розуміє звернених до неї слів.

– Я впала… Рука болить.

– Де рюкзак?!

Емілія кліпає очима й мовчить, тулить руку до грудей.

– Гаразд, покажи свою руку.

Емілія самотужки знімає курточку, намагається закотити рукав светра. Передпліччя правої руки червоне, припухле. Щоками Емілії стікають тихі слізки, їй боляче. Мама кривиться:

– Гаразд, ідемо в лікарню. Але якщо рентген покаже, що там нема перелому і ти прикидаєшся, підеш шукати рюкзак.

Емілія ковтає сльози. Рентген виявив перелом. Емілія всю ніч не спить: гіпс заважає, рука болить. А зранку мама її піднімає з ліжка й наказує збиратися до школи. Гіпс на лівій руці, а правою Емілія цілком вільно володіє, отже, нічого прогулювати.

Рюкзак знайшовся в підсобці під сходами, туди прибиральниця зносить забуті й загублені речі.

Шостий клас. Точніше, літні канікули перед шостим класом. Емілія поверталася з бібліотеки й раптом помітила, що трохи накульгує. Прислухалася до власних відчуттів, зрозуміла: кульгати її змушує несильний, проте відчутний біль у животі. Біль оселився праворуч від пупа і влаштувався там надовго. Дівчинка вирішила потерпіти. Мама ввечері повернулася з роботи, з’ясувала, що Емілія не обідала:

– Апетиту нема? Зізнавайся, чого ти понаїдалася?! Чипсів? Желейних цукерок?!

Про те, що болить живіт, Емілія вирішила змовчати. Лежала у своїй кімнаті, спершу байдуже гортала книжку, тоді наче задрімала. Зірвалася раптово, ледь добігла до унітазу, блювала залишками сніданку, жовчю, тоді просто повітрям. Так-сяк умилася, повернулася у свою кімнату. Спробувала вмоститися так, щоб менше боліло, та вдавалося це кепсько, на лівому боці лежати гірше, ніж на правому. Зрештою згорнулася калачиком, завмерла. Та хіба мама дасть їй спокійно сконати в тиші та темряві? Крізь дивне заціпеніння Емілія спостерігала, як мама заходить до її кімнати, виходить, повертається іще з кимось. Емілія розплющує одне око – над нею схиляється сусідка – тітка Оксана.

– ...що з нею. Справді хвора чи придурюється. У неї буває. Прошу тебе, поглянь, ти ж медсестра…

– Я медсестра у стоматології, – кривиться тітка Оксана і сідає на край ліжка. – Ляж на спину. Де болить? А отак болить? А отак?

Емілія киває на знак згоди. Сусідка дивується, як це Емілія не стогне, не скрикує, тільки сльози витирає чи, радше, розмазує.

– То що? – мама нетерпляче зазирає сусідці в очі.

– «Швидку» викликай, схоже, апендицит.

– Та ну! – не вірить мама. – Може, ми зранку в поліклініку підемо? Га? Чого лікарів «швидкої» турбувати?

– Апендицит – річ непередбачувана. Трісне будь-якої миті, а гнійний перитоніт оперувати втричі складніше. Та й можна не встигнути…

Мама щось бурчить, однак «швидку» викликає, і вони мчать у лікарню. Події в лікарні Емілія згодом пригадувала нечітко, добре запам’ятала лише численні уколи – у неї брали аналізи, їй ставили катетери, а ще пам’ятає холод в операційній, її страшенно трусило, аж зуби дзенькали.

– Тобі пощастило, – гудів басом хірург, – вчасно приїхала, встигла на лапароскопію. Матимеш три маленькі шрами. Годиною пізніше довелося б робити великий розріз, від пупка аж до… Шрам би залишився негарний.

Емілія не зрозуміла половини сказаного. Зранку прокинулася в палаті сама-самісінька, дуже хотілося пити.

– А мама де?

– Ти надто доросла, щоб з мамою тут лежати! – відповіла сердито літня санітарка, а тоді вже лагідніше додала: – От водички можеш попити, декілька ковточків. Їсти поки не можна. А в тумбочці пакет, там халат, тапочки – мама принесла.

У кишені халатика Емілія знайшла свій телефон і набрала маму. Жодних скарг і сентиментів, мама вислухала звіт про самопочуття і сказала, що після обіду привезе бульйон.

– Побудеш поки на дієті.

Емілія не встигла попросити в мами, щоб привезла ту бібліотечну книжку й зарядку до телефона. Нічого, набере потім іще раз.

Палата виявилася невеликою – на чотири ліжка. Два, як на диво, порожні, ще на одному лежала зовсім маленька дівчинка. Емілія погано вміла визначати вік малюків, подумала, що малій років три і вона, мабуть, лежить із мамою. Дівчинка не зважала на Емілію і була цілковито зайнята тим, що відривала голову в іграшкового коника. Емілія та жінка обмінялися кількома фразами й усмішками на знак дружелюбності, а далі кожна взялася до власних справ.

Емілія намагалася зателефонувати мамі ще раз, однак марно, виклики без відповіді. Мама прийшла ближче до вечора, зарядки, звісно, не принесла, пробула в палаті з Емілією рівно стільки часу, скільки знадобилося дівчинці, щоб спожити половину чашки нежирного бульйону. Телефон тим часом повільно, проте неухильно втрачав заряд і, зрештою, почав жалібно булькотіти. Емілія попросила жінку позичити зарядку, та телефон виявився іншої марки, штекер не підійшов.

Якби жінку з дівчинкою не виписали наступного ранку й Емілія не опинилася в порожній палаті… Якби вона наважилася попросити зарядку в інших палатах або в медсестри і телефон би не сконав з голоду… Якби. Якби обставини не склалися от саме так, Анна-Кароліна ніколи б не з’явилася. Але ж ось вона.

Висока, вища за Емілію. І старша, їй чотирнадцять. А основне – їй нічого не треба говорити, розповідати, мордуватися, підбираючи слова, Анна-Кароліна й так усе про Емілію знає.

– Чому вона мене не любить? Це ж неприродно. Мами завжди люблять своїх дітей.

– Ти не можеш цього знати. У тебе є один приклад – ти і твоя мама. Як в інших – невідомо. А вголос про таке говорити, чужим розповідати не заведено. Ти ж теж нікому не скаржилася, що мама тебе не любить.

Емілія киває на знак згоди. Добре, коли є отак із ким побалакати. І як вона раніше до цього не додумалася?

– А любов – річ така… – мовить Анна-Кароліна. – Ти печінку смажену любиш?

– Ні. Ти ж знаєш.

– А скільки людей люблять смажену печінку і вважають, що це смачно?

– Не знаю. Багато, мабуть.

– Багато, але не всі. Тобі-от як не розповідай про неймовірний смак і користь печінки, ти ж її від чужих розмов не полюбиш.

– Не полюблю. Вона гірка, нам якось у дитсадку давали, гірка несамовито.

– А інші діти їли?

– Так, деякі їли, казали, що смачно.

– То, може, й у вас із мамою так?

– Як? – Емілія починала розуміти, що має на увазі Анна-Кароліна.

– Може, ти їй теж спершу здалася гіркою? І вона весь час ставиться до тебе, як до гіркої? Замість того, щоб спробувати знову.

Час у лікарні збіг швидко, Емілія одужала, її виписували. Мама про щось балакала з лікарем, стискала в руці якісь папери, стискала так, наче хтось от-от їх вихопить. Емілія стояла біля вікна й чемно чекала, доки дорослі наговоряться. Зрештою, їй тепер теж є з ким побалакати. Щоправда, з Анною-Кароліною краще розмовляти подумки. Якщо говорити вголос, люди озираються.

– Слухай, а чого, крім печінки, ти не любиш?

– Багато чого не люблю. Молока не люблю, риби, оселедець навіть тхне недобре, капустяного супу й голубців не люблю, бо там теж капуста. Холодцю не люблю.

– А крім їжі?

Емілія пригадує:

– Фіолетового кольору не люблю. Шерстяного одягу, бо кусає. Гольфів-водолазок не люблю, здається, що душать.

– А мама твоя любить? Ну, голубці там, холодець…

– Печінку любить і рибу смажену – навіть дуже.

– А тебе їсти примушує?

Емілія думає, а тоді відповідає:

– Ні, для мене завжди є щось, що я точно їстиму, – сардельки, відбивна…

Мама тим часом махає рукою, ходімо, мовляв. Емілія слухняно йде до виходу.

– Анно-Кароліно… А ти не зникнеш?

Подружка усміхається і заперечливо хитає головою:

– Я поруч, поки тобі потрібна. Завжди.