АННА-КАРОЛІНА НАЗАВЖДИ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Емілія знала, що мама її не любить.

Це була така звична річ, буденна – трава зелена, сонце світить, мама не любить Емілії.

Зрештою, хіба люблену дитину так називають? Е-міль-і-я. Міллю вона і є.

Емілія доволі рано навчилася, наприклад, не лізти до мами з обіймами. Бо це доволі складно – намагатися обійняти того, хто перехоплює твої обійми. Мама миттю знаходила виправдання отакому небажанню дитячих обій­мів – вела Емілію мити руки, активно заходилася перечісувати, обсмикувала одяг. Або просто звертала їй увагу: «Негарно так робити, ти ж бачиш – я розмовляю з тіткою!». Емілія припинила спроби.

Тоді дівчинка навчилася не йти до мами з розмовами. З дурними дитячими розмовами. Ви ж знаєте, що дитячі балачки зазвичай дурні. Емілія йшла поруч із мамою, намагаючись встигати за її швидкими кроками.

– Я сьогодні з’їла всю кашу на підвечірок! Усю-усю! І не заляпалася ні крапельки! Неля Дмитрівна мене похвалила! – Емілія вочевидь пишалася і чекала, що мама її теж хвалитиме. Та мама міцно тримала доньку за руку й дивилася вперед. Емілія аж підстрибувала, намагаючись зазирнути в мамині очі.

– А ти бачила мій малюнок у коридорі? Ми яблука малювали! Правда, моє яблуко красиве?

Оскільки Емілія намагається перехопити мамин погляд, вона не помічає, що на тротуарі нема шматка асфальту, перечеплюється і падає. Мама гидливо кривиться.

Особливо мама пишалася тим, які в Емілії чудові сукні та костюми. Звісно, ошатна малючка в рожевій сукеночці з рюшами чи в розкішному бежевому костюмчику з накладними кишеньками, яка чемно крокує в дитсадок, привертала увагу перехожих. Емілія тішилася: нарешті мама йде поруч і задоволено всміхається. Та й Емілія не йшла, а урочисто ступала, дивилася під ноги, аби, не доведи боже, не впасти.

Мама уважно відстежувала заздрісні погляди і крадькома поглядала на Емілію, втім, суто як на плід власних зусиль. Мабуть, так ласо маленькі дів­чатка дивляться на старих ляльок, старанно відмитих і причепурених дбайливими дорослими руками, мовляв, ти диви, якою вона може бути! Та після обіду і прогулянки в дитсадку костюмчик ряснів плямами від борщу, а сукня була заквецяна акварельними фарбами, гострі колінця Емілії, зранку затягнуті світлими колготками, тішили око брудом та дірками.

Маму такі метаморфози миттю доводили до сказу, проте вона залишалася незмінно коректною і виказувала виховательці невдоволення, не втрачаючи самовладання. Певне, мама мала вплив не лише на Емілію, бо після другої нотації вихователька почала уважно стежити, щоб Емілія… не бавилася. Їй не можна було сидіти чи навіть клякати на килимок, малювала вона тільки олівцями, а на прогулянці сиділа на лавці або ходила за руку з вихователькою. Гірка, драбини, пісочниця – під забороною. А за обідом, на потіху дітей у групі, на Емілію урочисто одягали велетенський цератовий фартух, у якому помічниця вихователя мила посуд…

Якось мама забирала Емілію з дитсадка, нетерпляче підганяла її, та мала однаково одягалася надто повільно. Тоді мама заходилася одягати Емілію. Процес відбувався швидше, хоча збоку здавалося, що мама надто різка, шарпає дитину. З ігрової кімнати вийшла вихователька.

– Я вже декілька днів хотіла у вас запитати… Емілія вдома не скаржиться на біль у животику? – запитала та.

– Ні...

– Вона останнім часом жаліється, що в неї болить животик або голівонька. А коли я пропоную піти до медсестри, дівчинка вилізає мені на коліна, просить погладити її по голові або по животику і секунд за десять-п’ятнадцять каже, що вже не болить. Вона вдома теж так поводиться?

– Ну, вигадувати Емілія любить, це факт. Але мені такого не скаже, я її побрехеньки вмить викрию!

Вихователька вочевидь хотіла ще щось додати, та спантеличено замовкла.

У початковій школі Емілія вчилася «виконувати обов’язки». Вона знала, що має якнайкраще навчатися, самостійно виконувати домашні завдання і «не ускладнювати», тобто не створювати клопотів. І вона старалася, як могла старалася – вчилася, писала контрольні, зголошувалася на якісь дурнуваті олімпіади й конкурси. А домашні обов’язки… Мама не сварилася, вона взагалі голосу не підвищувала. Зате мама вміла ДИВИТИСЯ. Її погляд приковував, паралізував, породжував бажання провалитися крізь землю. Емілії здавалося, що зараз із неба її абсолютно беззвучно вдарить блискавка. Ноги ставали ватяними, дів­чинка дурнувато витріщала на маму великі сірі очі й мовчала.

За якийсь час Емілія навчилася, як то кажуть, працювати «на випередження», тобто намагалася виконати всю домашню роботу, яку мама чисто гіпотетично могла їй загадати, – мила й витирала посуд, обов’язково протирала всі поверхні від пилюки, совгала в кожному кутку порохотягом, шурувала вологою ганчіркою підлогу в коридорі… Та приходила мама, мовчки тицяла пальцем на плями на плиті чи павутину в кутку під стелею, на забуте на столі горнятко з учорашнім чаєм – й Емілії хотілося стати пилюкою і стерти себе ганчіркою.

Її і справді дражнили в школі Міллю. Непомітна, наче вкрита пилюкою, Емілія намагалася вдаватися до мімікрії та не вирізнятися на тлі інших. Дівчинка перелякано здригалася і витріщала очі, коли її раптом викликали відповідати, однак опановувала себе, а може, реально захоплювалася розв’язанням нерівності або фауною Тихого океану і в підсумку відповідала цілком пристойно. Відмінні оцінки мама сприймала як належне, а просто добрі тягли за собою зневажливий мамин погляд і… цілковиту тишу. Класу з третього мама взяла собі за звичку карати Емілію бойкотом – могла не розмовляти з нею два-три дні. За четвірку з мінусом, за друге місце на олімпіаді, за те, що вчителька на голов­ну роль у виставі обрала іншу дівчинку.

Та найбільше мама дратувалася, коли донька хворіла.

Емілія в третьому класі.

– Добрий день. Це медсестра зі школа, Емілія скаржиться, що в неї голова болить.

– Вона просто не хоче контрольну писати, от і прикидається! Нехай повертається у клас!

Емілія повертається і пише диктант з української мови, розбирає речення за членами і старається не зважати на біль, що пульсує над чолом.

Емілія в четвертому класі.

– Мамо, мені недобре…– у дівчинки бліде обличчя, під очима залягли сині тіні. Мама мовчки тицяє їй під пахву термометр. Тридцять сім і один.

– Нормальна температура. Збирайся до школи і не вигадуй дурниць.

Емілія під тиском «доказів» натягує шкільну форму, куртку, так-сяк встромляє ноги у великі дуті чоботи і плентається до школи. Холодний грудневий вітер дошкуляє ззовні, Емілію морозить. Хочеться сісти під деревом, згорнутися калачиком і заснути. Як дійшла тоді до школи, не пригадує, а от те, що там було тепло, пам’ятає. Зайшла в клас, знесилено опустилася на своє місце і, знаючи, що до уроку ще декілька хвилин, поклала голову на складені руки й задрімала.

– Заберіть Емілію зі школи, у неї жар!

Дівчинка не чує, що відповідає мама, вона на роботі, тому Емілію веде додому вчителька фізкультури. Мама приходить увечері і з подивом знаходить Емілію у вітальні на дивані. Зимова куртка й чоботи – посеред коридору, рюкзак, наче підбита здобич, лежить біля дверей вітальні. Емілія спить, вона навіть не зняла шкільної форми. На маминому обличчі відображаються водночас роздратування та щось на кшталт гіркоти поразки – ти диви, і справді хвора…

В Емілії бронхіт.

П’ятий клас. Мама, як не дивно, того дня була вдома. Емілія прийшла після шостого уроку, але вигляд мала кепський: на обличчі сліди сліз, іде повільно, якось боком, праву руку тримає під грудьми.

– Де рюкзак? – питає мама.

Емілія дивиться на маму порожніми очима, здається, що вона не розуміє звернених до неї слів.

– Я впала… Рука болить.

– Де рюкзак?!

Емілія кліпає очима й мовчить, тулить руку до грудей.

– Гаразд, покажи свою руку.

Емілія самотужки знімає курточку, намагається закотити рукав светра. Передпліччя правої руки червоне, припухле. Щоками Емілії стікають тихі слізки, їй боляче. Мама кривиться:

– Гаразд, ідемо в лікарню. Але якщо рентген покаже, що там нема перелому і ти прикидаєшся, підеш шукати рюкзак.

Емілія ковтає сльози. Рентген виявив перелом. Емілія всю ніч не спить: гіпс заважає, рука болить. А зранку мама її піднімає з ліжка й наказує збиратися до школи. Гіпс на лівій руці, а правою Емілія цілком вільно володіє, отже, нічого прогулювати.

Рюкзак знайшовся в підсобці під сходами, туди прибиральниця зносить забуті й загублені речі.

Шостий клас. Точніше, літні канікули перед шостим класом. Емілія поверталася з бібліотеки й раптом помітила, що трохи накульгує. Прислухалася до власних відчуттів, зрозуміла: кульгати її змушує несильний, проте відчутний біль у животі. Біль оселився праворуч від пупа і влаштувався там надовго. Дів­чинка вирішила потерпіти. Мама ввечері повернулася з роб...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!