АНГЕЛИК У КАЛЮЖІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

23 грудня 21:36

385

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Це могла б бути зовсім не казка, а звичайний допис у соцмережах у групі з оголошеннями. Але чомусь не було й того. Зранку гарненького фетрового Ангелика підхопили маленькі пухнаті рученята і, міцно притиснувши до себе, вперто вимагали взяти його із собою в садок. Це вдруге Ангелик дізнався, що таке любов. Уперше, коли його обрали з-поміж запропонованих іграшок та книжок, і от зараз: «Без Ангелика не піду». Він був свідком перших примх своєї власниці та перших несміливих молитов.

Надворі не по-зимовому дощило, а пронизливий вітер так і перевіряв, чи всі одягли шапки та загорнули шийки шарфиками. Дівчатко хутенько наділо рукавички і міцно стисло шнурівочку, що кріпилася до блискучої альби Ангелика. Він і собі зіщулився від холоду та раптом полетів. Ні, звісно, він знав, що ангели літають, але раніше в його штучну русяву голівку навіть не спадала така ідея. А тут Ангелик так легко злетів, що навіть не вдарився і не забруднив свого білосніжного строю. Зелена, але змочена грудневим дощем трава стала його маленькою колискою. Ангелик хотів гукнути, однак маленькі ніжки, перестрибуючи калюжі, стрімко побігли за мамою, що поспішала. Втім, Ангелик був певен: по нього неодмінно повернуться! І ось за декілька хвилин він заледве встиг перевести дух, гарненькі наманікюрені пальчики рвучко піднесли його із землі.

Це були зовсім не руки Ганнусиної мами. Жінка працювала швачкою, тож її поколоті пальці Ангелик бачив, коли вона підвішувала його над ліжечком доньки.

– Може, не варто брати чуже? – прошепотіла, розглядаючи знахідку.

– Правда? – перекривила саму себе, але, помітивши, що наближається маршрутне таксі, побігла до зупинки. Ця панянка була іншою, і кишеня її була іншою. Ангелик опинився в ній, як у справжньому кінотеатрі. Жінка, очевидно, забула вимкнути телефон, отож Ангелик ненароком став свідком її історії.

«Чому не відповідаєш? – спливло на телефоні повідомлення від абонента з підписом «Вовусик». – Вибираєш бавитися в мовчанку?

Так, ну гаразд. Що ти хочеш? Сумочку? Парфуми?»

Далі слідувала вервиця слів іноземною мовою, про які Ангелик лиш здогадувався: бренди! Чоловік зі світлини на екрані наполегливо домагався уваги своєї співрозмовниці, яка всіляко його ігнорувала, не втримався і зателефонував. Ангеликові настільки було цікаво, чим закінчиться ця історія, що він мимоволі принишк.

– Не потрібно нічого. Розумієш? – з докірливою усмішкою відповіла. – Нарешті зрозуміла, який ти є насправді. Раніше вірила твоїм словам, що то дружина не така, а тепер розумію, що всі у твоєму розумінні «не такі». Краще б ти думав, як підготувати подарунок своїй доньці… Боже, як я раніше не розгледіла твоєї ницої натури? Бувай!

А далі дівчина промовила собі під ніс такі слова, які в жодному разі не можна слухати Ангеляткові. Значення їх він не знав, але чітко розумів: той чоловік сильно образив дівчину. Так, спершу він їй здавався справжнім принцом – галантним, щедрим, готовим витрачати на неї свій час та відводити їй увагу. Ну і що, що розлучений? Хіба цим тепер когось здивуєш? Але якось помітила, що забагато «я» і так мало «ми» в його висловлюваннях. Відчувала себе якимось придворним розважайкою його високості. Сліпа! Правду кажуть: «Любов сліпа». Нікого і нічого не бачила. Розплачувалася власним часом і молодістю. Але ж чи то була любов? Добре, що дівчина вже придбала квиток і невдовзі вирушить подалі від цього міста. Побачивши свою зупинку, вона запхала телефон у кишеню так, що Ангелик випав з теплої схованки на сидіння, але чомусь зовсім не пошкодував про це, тільки злякався. Він уперше їхав в автобусі. Зазвичай ангелики ж літають, правда? От і він летів літаком разом зі своїми братами-янголами у великій паперовій коробці, їхав вантажівкою до магазину, але щоб маршруткою – вперше. Мало того, що втратив свою Ганнусю, став свідком чиєїсь неприємної історії, так ще й тепер зовсім самотою сумно прямував у незвідане. Невідомо, скільки Ангелик промандрував містом під звуки двигуна, аж раптом поряд відчув чиюсь присутність і міцна долоня простяглася під ним.

– Ого який! – чоловіче обличчя розпливлося в усмішці. – Сам тут?

«Та ні! – хотів пожартувати Ангелик. – Тут неподалік мої старші брати – херувими. Зараз почнуть співати свою хвалебну пісню». Але ж ангеликам не можна жартувати, бо люди сприймають усі їхні повідомлення серйозно.

І він просто вдав, що нічого не розуміє.

– А може, знак якийсь, га? – запитав чи то в себе, чи в Ангелика, все так само ж усміхаючись. – Не знаєте, чия згуба?

Чоловік підніс знахідку до сусідів, але ті знизали плечима.

– Може, ви, пане, потримаєте в себе, раптом хтось згадає, – запропонував водієві.

– Та я не працюватиму впродовж наступних кількох днів, бо маю пройти техобслуговування, а коли вийду, чи ж хто згадає? Це ж не гаманець і не коштовне щось. Так, ангелик, – відмахнувся у відповідь.

«Ангелик»! Як добре, що янголи не вміють сердитися, вони не знають цієї емоції і наслідків, інакше миле Ангеляткове обличчя перетворилося б на гримасу. Та він же не просто якась забавлянка-цяцянка, він призначений дарувати радість! Як шкода, що багато людей не усвідомлює величезної користі від радості.

– Але ж Ангелик, – з якоюсь батьківською турботою проказав чоловік і, притиснувши його до грудей, вийшов на своїй зупинці.

Ангелик умів читати не лише думки, а й літери. Бо як інакше янголам працювати у світі людей, у них же все інформатизоване: раніше записки писали, поради запитували, а тепер усе вистукують на екранах. Отож напис на кітелі Ангелик прочитав і не повірив: «Поет». Адже якось по-іншому Ангелик уявляв поетів, окрім того, поет у кітелі – це здавалося йому чимось непоєднуваним. Ангелик добре розумів, що перед ним – військовослужбовець, і це була перша зустріч з людиною у формі. Ангелик знав, як багато зла відбувається у світі, зокрема в Україні. Він бачив сльози дітей, які молилися за омріяний мир. І хоч як Ангелик хотів здійснити все почуте, розумів: він лише ангел, на жаль, це не в його компетенції. Звісно, там, у магазині, Ангелик не знав, куди потрапить і з ким доведеться мати справу, але останні події взагалі були непередбачуваними. На відміну від попередньої панянки, з цим чоловіком було якось надійно і спокійно. Ангелик відчував настільки заспокійливий стукіт його серця, що, втомившись, задрімав. Воно й, може, на краще, бо що цікавого можна почути у провладних кабінетах? Чоловік щось з’ясовував, пропонував, вислуховував, нервово постукував пальцями по столі й зітхав, розуміючи, що не все вдається так легко. Хоча й бували приємні моменти, тоді він щиро тиснув руку і в серці починали жевріти несмілива надія і слабка віра. А як же любов?

Ангелик прокинувся, відчуваючи це прекрасне почуття, що наповнювало мужні груди. Віра, надія – без них ніяк, але чого варте життя без любові? Чоловік задивився на пару, яка весело обирала ялинкові прикраси.

– Нічого, ми з тобою теж не пропадемо, – прошепотів, згадавши про Ангела, якого поклав у нагрудну кишеню. – Я певен, з тобою мені пощастить. Як то кажуть: «Не пощастило у смерті – пощастить у коханні». А таки від смерті мене Господь Бог урятував, і не раз, тож тепер справа за коханням, еге ж?

Ангелик кивнув головою і замріяно уявив свого поета закоханим. Як вибиратиме букет, заварюватиме каву, триматиме за руку. Найбільше щастя ангелів – бачити людей щасливими. А чоловік чомусь усміхнувся якось сумно. Виявляється, не так просто знайти свою людину.

– Віталію, ти? – почув Ангелик ніби знайомий голос і стрепенувся. – Привіт!

– Привіт! – промовив чоловік, упізнавши свою колишню однокласницю.

– Рада тебе бачити, – продовжила жінка.

Логічно, що далі мало б прозвучати банальне і логічне «Як ти?». Чоловік побоювався цього запитання, бо, відверто кажучи, не вмів на нього відповідати. Якщо говорити чесно, слухач просто неспроможний буде почути правду, а якщо відбутися завченим «нормально», вийде нещиро. Але співрозмовниця не запитувала, наче даючи змогу Віталієві верховодити в розмові.

– І я тебе. Ти у справах?

– І так, і ні. Пообіцяла доньці відвідати дитячу кімнату, тож тепер мала розважається, а я думаю, де провести цей час. Маєш відпустку?

Чоловік кивнув.

– Софіє, чи можу я почастувати тебе кавою?

Слово «здивування» не передало б виразу обличчя жінки, і Віталієві самому стало смішно з того. Але на це були свої причини. У шкільні роки Софія була активісткою і відмінницею, а Віталій – учнем, який щодня спізнювався на уроки. І це настільки набридло вчителям, що вони, пройшовши етап прохань і зауважень, просто припинили на це реагувати. Софії ніколи не бракувало шанувальників, а Віталій завжди тримався осторонь однокласників і навіть за партою сидів сам. Такий собі дивак, та й годі. Ну хіба на таких дівчата звертають увагу? Софія вийшла заміж буквально на першому курсі за хлопця-мрію. Принаймні ніхто з подруг не сумнівався в тому, що він вродливий. Але ж це також відіграло немаловажну роль у краху їхнього шлюбу.

Софія любила Володимира, а чоловік не зміг зупинитися на одній жінці. І ніщо не було аргументом: ні прохання, ні ультиматуми, ні народження доньки. Декілька зрад пробачила, вдавши, що нічого й не було, а далі не схотіла. Чоловік і не був проти розлучення, радше тішився волі. І Софія жила, виховуючи донечку та заробляючи на життя.

Коли знайти роботу за фахом уже й не мріяла, взялася шити – вміла це робити ще з дитинства. Про життя колишнього чоловіка інколи дізнавалася із соціальних мереж: фото з відпочинку з черговою кралею. Але Софія навіть не сердилася на це, бо давно усвідомила, що кожному – своє. Декілька років тому їй якось надійшов запит на дружбу від Віталія, колишнього однокласника. Софії здалося це дивним, адже за шкільні роки вона вряди-годи чула його голос, а про дружбу й мови бути не могло, однак із ввічливості прийняла запит. А Віталій писав про підписаний контракт із ЗСУ, про життя, про поезію. Виявляється, він давно писав вірші, але нікому їх не показував. Софія ніяк не могла збагнути, яка ж глибина крилася в давньому знайомому. Втім, на той час у неї була маленька донька і зрадливий чоловік, отож згодом часу на спілкування якось забракло. І от зараз у змужнілому не за роками обличчі з важкістю проглядався все той самий мовчазний Віталій. Він став іншим, чи то вони стали іншими.

У школі Софія подобалася багатьом, і йому зокрема. Але ж не було у Віталієві нічого особливого, як уважав сам. Це тепер він зрозумів, що багато в чому причиною була відсутність батька в родині, бо ніхто не вчив його бути чоловіком. Віталій зустрів Дарину випадково, адже мешкали колись неподалік, проте дівчина в юності вирушила до столиці. З початком війни приїхала додому, але не втрачала віри, що швидко повернеться до звичного життя. Столиця – це вам не райцентр! Проте Віталій, який чи то вперто того не помічав, чи потребував якогось спілкування, почав виявляти до дівчини знаки уваги. І Дарина якось відповідала: відписувала на повідомлення, підтримувала телефонні розмови. Все ніби як до зав’язування романтичних стосунків. Але якось випадково Віталій побачив дівчину з іншим чоловіком, вже потім з її захмелілих уст він почув, що вона паралельно спілкувалася з якимось розлученим чоловіком і, щоб позлити його та набити собі ціну, підіграла Віталієві. Оте слово «підіграла» вразило чоловіка до нудоти, і він гадав, що слово «кохання» назавжди викреслить зі свого серця. Дарина, щоправда, потім попросила вибачення, але й визнала, що сказала правду. Однак чи полегшало від того Віталієві?

Софія сиділа, слухаючи Віталія, і ніяк не могла збагнути, що насправді зовсім його не знала.

«Ох, якби нам у юності теперішню мудрість», – відзначила подумки й усміхнулася.

– Мамо! – долинуло від шафок розважального центру, і Софія помітила доньку, яка махала їй рукою.

– Я на хвилинку, – пояснила чоловікові.

Маленька русявка, нашвидкуруч взувши чобітки, миттю підбігла до мами.

– А пальто, шапка? – дорікнула Софія, що донька вкотре залишила речі й побігла по нові враження.

– Мамо, можна мені гарячий шоколад? – проспівала, підійшовши до столика.

– Я візьму вам, маленька леді, – запропонував Віталій. – Хвилинку.

Він забув, куди саме поклав картку, тому дістав з кишені гаманець, а разом із ним Ангелика, який досі мирно прислуховувався до їхньої трепетної розмови. То лиш у мультфільмах ангелики мають луки зі стрілами, аби влучати в серця майбутніх закоханих, щоб вони віднаходили одне одного. Насправді ж усе, що вони можуть, – це силою думки сприяти цій важливій справі.

– Ангелик! – почулося радісне дитяче.

– Та ну, – розсміявся чоловік. – Мене Віталієм звуть.

А Ангелик нетямився від радості, бо за якусь мить до щему знайомі рученята притисли його до рожевої щічки.

– Ганнусю, це ж чуже, – почервоніла Софія. – Ми просто сьогодні вранці загубили своє ангелятко. Ну точно таке ж!

– А я його знайшов сьогодні, – приємно здивувався Віталій.

Ангелятко з полегшенням видихнуло. Не лише тому, що зустріло свою дівчинку, а й тому, що було певне: ця історія неодмінно матиме продовження. Недарма ж вони всі під покровом ангельським.