АЛІСА В КРАЇНІ РІЗДВА

Аліса читала й усміхалася кінчиками вуст, бо це була подорож до Фінляндії, точніше, до самої Лапландії, куди вона із сином іще до війни планувала поїхати, але тоді щось пішло шкереберть і... Перевернула тур-план на прайс і ойкнула.

– Ого! – розчарувалася й хотіла повернути флаєр менеджерці, але та не взяла.

– Не треба лякатися, то повна ціна, – заспокоїла дівчина Алісу. – Вартість цього туру сьогодні рівно вдвічі менша, бо виїзд уже завтра вранці, а один турист учора відмовився.

Аліса підняла брови й мовчки дивилася на хоч і зменшений прайс, але ж все таки для неї це задорого. Та цифра, яка була перед очима, – це рівно всі заощадження Аліси на чорний день.

– Гаразд, оформлюйте, – вирішила...

* * *

Подорож була довга, але доволі комфортна. На широких сидіннях можна було підігнути під себе ноги, коли у звичайному положенні вже втомилися, приємна жіночка-гід не була нав’язливою, розетки для зарядки телефонів – біля кожного сидіння, за бажання носили каву чи чай, на першому поверсі автобуса був туалет. Ідеально! Туристична група була переважно з матусь і діточок. Діти гомоніли, жінки їх заспокоювали, але це Алісу зовсім не засмучувало. Вона їхала, влаштувавшись на м’якому сидінні, та дивилася у вікно на засніжені поля, дерева й дахи. І вперше за два з половиною роки не реагувала на повітряні сирени в мобільному застосунку, не було потреби бігти в бомбосховище. Хоча й за дорого, але вона купила собі не тільки подорож, ще й спокій.

– Рада вам сповістити, що за десять хвилин наш готель «Санта-Клаус Холідей Вілидж», – трохи гучніше промовила гід, щоб усі почули. – Не забувайте свої речі в автобусі. Для вас я роздрукувала програму туру, виходячи, не забутьте взяти її з кишені переднього крісла. – І далі вже тихіше розповідала туристам про все, що вони бачили за вікном: готель розташований просто в селищі Санта-Клауса, це один із багатьох корпусів великого комплексу, котеджі побудовані у традиційному скандинавському стилі – компактні будиночки з похилими дахами, дерев’яними фасадами та білою обробкою, яка нагадує зимову казку. Кімнати просторі й затишні з дерев’яними стінами, великими вікнами, з каміном у центрі кімнати...

Готель був казковий, номер – затишний, декоративні зірки та свічки прикрашали підвіконня. За стійкою реєстрації дуже спритна білявка, поведінкою зовсім не схожа на північно-
повільних скандинавів, – вона за п’ятнадцять хвилин повидавала ключі від номерів і побажала туристам доброї ночі.

Аліса взяла ключі й потягла валізу до свого номера, шурхаючи колесами по килимовому покриттю підлоги. Аж чомусь її погляд зупинився на сивому чоловікові, який читав газету біля маленького кавового столика під світлом торшера. Він опустив газету, щоб перегорнути сторінку, й зауважив Алісу. «Джордж Клуні, – пронеслося в голові Аліси, – не може бути. Треба йти скоріше спати, адже втома бере своє»...

Жінка заснула, щойно накрилася м’якою ковдрою. І зранку прокинулася енергійною та бадьорою: сьогодні ж вона потрапить до справжньої резиденції Йоулупуккі — фінського Санта-Клауса.

Після сніданку їхня група під керівництвом гіда вирушила на денний марафон різдвяними локаціями. Першим у програмі був дім Санта-Клауса, де можна було залишити листи зі своїми бажаннями. Матусі з діточками шепотіли й записували довжелезні переліки побажань на різдвяних листівках. Аліса теж відчувала себе дівчинкою, тією самою Алісою у Дивосвіті Льюїса Керролла, яка вірить у дива, хоча бажання в неї були дорослі. На листівці, яку їй протягнув помічник Санта-Клауса, вона написала двома мовами – українською і англійською, про всяк випадок: «2025 рік – мир в Україні», потім подивилася на привітного пухлика-помічника в національному одязі, який стояв поруч і дивився на неї, та дописала: «2025 рік – трішки собі щастя». Поклала листівку в конверт і підійшла до Санта-Клауса, коли від нього відійшли діти.

– Може, це і смішно, – почала Аліса англійською, сподіваючись, що Санта її розуміє, – і я вже не дитина, але хочеться, щоб мої бажання здійснилися, – і протягнула Санті конверт.

Добродушний літній чоловік із густою білою бородою і веселими очима, в червоному ковпаку з білим пухнастим помпоном усміхнувся Алісі й відповів анг­лійською:

– Обов’язково здійсняться, це ж наша робота! – він забрав конверт, потім із великої кишені дістав льодяник на паличці й пригостив Алісу.

– Чі-із, – почула голос помічника Санти. – Увага! Миттєве фото!

«Клац» – із сучасного поляроїда виповзло фото із Санта-Кла­усом та Алісою.

Щаслива та збуджена, з льодяником та фото в руках, вона вибігла на вулицю і не знайшла своєї групи, щоб далі разом продовжити програму. Хвилюва­тися не було чого, адже орієнтувалася на місцевості Аліса чітко, тому далі самостійно пішла роздивлятися сільські будиночки й робити фото без біганини й метушні. У її групі зараз згідно з програмою катання на санях з оленями. То й що! Чи вона мало бачила у своєму житті «оленів»!

А ось панорама була дивовижна: засніжені величні сосни, що їх підсвічувало тепле світло гірлянд. Ось – декоративний олень прямо у дворі якогось котеджу, ось – маленький сніговик. Ось... Аліса побачила дім із написом «Поштове відділення Санта-Клауса».

Оце так! А в програмі не було відвідування пошти.

Жінка відчинила двері й опинилася в сучасному поштовому відділені, але замість працівників, одягнених в уніформу, побачила кількох Санта-Клаусів, вони були такі схожі між собою і тим головним Сантою, що ставало трішки моторошно. Це все насправді? Чи, може, Аліса спить і все це їй наснилося?

Один із Санта-Клаусів побачив розгублену жінку й помахав їй рукою. Аліса підійшла і замовила вітальну листівку для сина в Канаду. Потім поклала на листівку льодяник від головного Санти і фото з ним. Санта-поштар усміхнувся, дістав з-під столу маленьку коробочку і поклав усе туди, поставив штемпель «Північне полярне коло», видав Алісі квитанцію, а посилку поклав на мініатюрний конвеєр.

Жінка ще трохи прогулялася засніженими вуличками селища й пішла до свого готелю випити кави та відпочити. Аж ось перед самим готелем її ноги роз’їхалися на кризі, маленький клаптик був єдиним на всю локацію, проте Аліса знайшла його і... гепнулася. Вона повільно підвелася, ступила на забиту ногу і...

– Ой, – вигукнула від болю і цієї ж миті чиїсь сильні руки підхопили її.

– Ой-ой! – Аліса спочатку відчула аромат чоловічих парфумів з нотками деревини, що їй зав­жди подобалося, а потім побачила рятівника і пролепетала: – Джордж Клуні?

Чоловік усміхнувся і відповів англійською з повільним північним акцентом:

– Йокінен Корхонен.

– Ви хто?

– Я власник готелю, в якому ви зупинилася, – відповів Йокінен і повернувся спиною до вхідних дверей, щоб відчинити їх та занести поранену Білосніжку.

Аліса за кілька хвилин уже напівсиділа у своєму ліжку та із захопленням дивилася на нового знайомого. Він без підказок і прохань приніс шматок криги з кухні та замотав його в рушник. А поки чоловік робив компрес на забите коліно, жіночка з кухні, – Аліса бачила її там під час сніданку, – закотила столик із тацею в номер. На великій тарілці була купа різдвяного імбирного печива, прикрашеного білою глазур’ю, поруч із печивом – дві склянки напою, з яких парував сивий димок. Напій був схожий на звичний для Аліси глінтвейн.

Йокінен щось сказав жіночці фінською, після чого вона уважно подивилася на Алісу й вийшла з номера.

Аліса сьорбала гарячий напій і не відводила погляду від Йокінена. Її серце калатало так, наче мало ось-ось вистрибнути з грудей. Щось у його спокійних рухах і зосередженості, з якою він турботливо прикладав компрес, зачепило її за живе. Його уважність і легка, ненав’язлива впевненість у кожному жесті здавалися майже магічними.

Вона крадькома вивчала його профіль: чітка лінія щелепи, спокійний погляд, у якому ховалося щось тепле, майже затишне. Його голос... його аромат... Аліса зненацька зловила себе на тому, що усміхається, намагаючись зупинити хвилю щастя, яка несподівано захопила її з головою.

«Що зі мною?» — подумала, не відриваючи очей. Вона бачила його вперше в житті, але вже відчувала, як кожен його рух стає для неї чимось важливим. Її внутрішній голос намагався переконати, що це лише втома і шок після випадку, але серце говорило інше.

Теплий аромат імбирного печива та спецій із напою змі­шався з тихим потріскуванням дров у каміні. Ця мить була такою простою, але водночас Аліса відчувала себе героїнею якоїсь неймовірної зимової казки. Йокінен підвів на неї очі й мимохідь усміхнувся, і в цей момент українка зрозуміла: її вже безповоротно потягнуло в цей сніговий вихор почуттів...