А ТРЕБА ЖИТИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА

20 вересня 21:13

448

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Обміліли наші села геть. Одні люди вибралися на спочинок до предків, інші роз’їхалися в пошуках кращої долі. Чимало ще міцних будиночків, зведених за часів реформатора Хрущова, стоять пусткою. Інколи їх задешево купують на дачі містяни. І повітря чистіше, і придбати можна овочі-фрукти за копійки. Та й таки не падають уламки ракет, що їх випускає збожеволілий сусід. Хоч не тут – у добру пору сказати, у погану змовчати.

У цьому селі, що за сто кілометрів від столиці, ще й ліс поряд і декілька ставочків. Отам, біля найбільшого, добротна хата діда Дмитра та баби Оксани. Не так старі, як давні – кажуть вони про себе. Ще справні господарі, бо городи обробляють самі, тримають корівку, поросятка і птицю. Трохи сільського продукту на базари возять, трохи дачники розбирають. Іще допомагають онучаткам, а їх у них чимало, на армію дають і так людям, убогим чи немічним, не шкодують. Каже баба Оксана, що то часточка до Бога, що десь-то вона знайдеться і допоможе відвести біду. Ще мати колись ділилася з людьми і приказувала так, то й вона перейняла її досвід.

Їхній син з початком широкомасштабної кинувся до військкомату, то й досі, дякувати щедротам їхнім та молитвам нічним, воює успішно на різних напрямках. Так хочеться вірити батькам, що те все допомагає. Інколи синок і навідується, але це буває нечасто. Тоді мати Оксана лаштує йому в машину сумки й мішки з харчами. Батько Дмитро підсобляє. На всю компанію – так пояснює Оксана цікавим сусідам.

Жінка вона хоч і втомлена та затягана вічною сільською роботою, але любить інколи книгу якусь чи газетку розгорнути. Романів не читає: великі. А от новелки чи вірші – саме те. Про всяк випадок у неї розумні цитатки з тих творів наготовлені. Як оте Лінине «А треба жити, треба якось жити». Бо всього в її житті було. І про «досвід і гарт» розуміє, як ніхто інший. Отож і живе так. За життєвим правилом терпіння та мужності.

Недалеко від їхньої хати молоді дачники заселилися. Наїжджають у вихідні та коли відпустка. Гарні на вроду обоє, статурні. Ходять по молоко, щось солоденьке, бува, принесуть старим. А то й перекинуться з ними добрим словом. Чоловікові вже за сорок, а жіночка на декілька років молодша. Спокійно так між собою. Ні крику, ні слів лайливих. Але й обіймів-поцілунків не бачить спостережлива баба Оксана. Синок-підліток у них. Завів собі в селі друзів, та й улітку на ставочок ходять.

А то якось розговорилися стара з молодою в неділю, коли їхні хлопці вирушили на риболовлю.

– Дивлюся, Лесю, ви наче знехотя усміхаєтеся до свого Олега. І він обережно так, немов до кришталевої вази.

– Це ж треба, тіточко, підмітили те, що я ховаю від людей!

– А в мене досвід уже. І людські таємниці розгадую легко. Бо ж очей, які дзеркало душі, не сховаєш. Але якщо то великий секрет, то й не говори, дитино.

– Секрет, може, й невеликий, тіточко, але пече душу, виїдає серце. Мама здогадується, та з нею не поділишся: наперед знаю, що скаже.

– Ви з чоловіком, він якось обмовився, в одній фірмі працюєте?

– В одній. Тільки він керівником, а я підлеглою. Одна з багатьох. Скажу, що познайомилися не на роботі. На вечірці у друзів. Зустрічалися недовго. До батьків привів, сподобалася їм. Ми зі свекрухою навіть заприятелювали. Проста вона жінка і правильна. Внука любить. А свекор – як перець. Буває, такого зопалу наговорить! Утім, вони притерпілися одне до одного. Ми з ними не жили. Так, хіба в гості коли.

– А Олег ваш також гарячий, як і батько?

– Та ні, він розсудливий, мовчкуватий. Усе в нас було добре, хоч не скажу, що пристрасть неземна. Як у людей. Коли це якось моя подруга, яка також працювала з нами, порадила мені придивитися до його секретарки Жанночки. Нову собі взяв, бо попередня звільнилася через сімейні обставини. Я й не туди, бо ж не ревнива. Крім того, не вірю пліткам і порадам подруг. Але напружилася. Помічати стала те, чого раніше не помічала. Ото так, як ви, з виразу обличчя. То не чує мене, бо щось своє думає чи згадує, то забариться на роботі. Ми ніколи не перевіряли телефони одне одного. То ж особисте листування в тих мережах. А я таки якось відважилася: у вайбер заглянула, коли він спав. Ви мене розумієте?

– А чом би й ні. Мене діти навчили ним користуватися, то так із сином спілкуюся, коли чи вітальні листівочки скидаю родичам і друзям, а вони мені. То що ж ви там, Лесю, побачили?

– А якась вертихвістка після палкої зустрічі писала моєму чоловікові про свої враження. Він відписав, але потім витер. Слід же лишився. А я на ту секретарку відразу подумала. Профіль у неї закритий, якщо розумієте, про що я, але хто ж інший?

– То ви, Лесю, мусили за Олегом стежити? Так я розумію?

– Ні, тіточко, не так. Я його розкусила шантажем. Узяла й сказала зопалу, що знаю про його стосунки із Жанночкою, що не житиму з ним, зрадливим, а виберуся з дитиною до матері. Вибрала такий час, коли сина не було.

– І що, без крику, без брехні?

– А так. Навіть не сподівалася, що чоловік так легко піймається. Не оправдовувався, лише просив дати йому шанс. І казав, що Жанну звільнить. Краще б набрехав, бо я готова була повірити, що то плітки. Денис же в усьому його слухає, бо батько – авторитет. Але після того зізнання я затялася, адже була люто сердита, забрала речі, сина й подала на розлучення.

– А як же Денис?

– Денис і мене любить, і батька. Я їм дозволила зустрічатися. Будь-коли. Тільки не на моїй території.

– Я так зрозуміла, що ви не розлучилися. Потім помирилися…

– Ой тіточко, розлучилися ми! Він і не наполягав більше на примиренні. Мабуть, ті секретарки добре йому голову задурили. Жанну він звільнив, але взяв іншу «модельку» довгоногу.

А я за декілька місяців випадково «спіткнулася» об одного чоловіка. Ви чули про кохання з першого погляду? Ото в мене так було. Виходила з маршрутки з пакетом овочів, зачепилася ним за щось – і покотилися вони тротуаром. А збирати допомагав якийсь хлопець. От і все. І він «спіткнувся» об мої очі. Так розповідав, коли ми вже почали зустрічатися.

Тільки ж розлучений, як і я. Дружина його колишня вже заміж вийшла за свого шефа. У мене – син, у нього – донечка. І він також Олег. Не інакше, як доля. Він не приходив до моїх батьків, я зустрічалася з ним у його квартирці. Розказувала мамі, то вона лаяла мене. Наполягала, щоб я повернулася до свого Олега, бо він буцімто тужить за сім’єю. Виявляється, з мамою спілкувався не раз. Та й до батька стежечку віднайшов. А я вже не могла без Олежка, без свого коханого. Який був чудовий чоловік! Я таких і не зустрічала ніколи. Начитаний, культурний. І вірші писав…

– Був? Лесю, був? Ви плачете? Що сталося, дівчинко моя? Що сталося з ним?

– Важко мені про це говорити… Загинув Олег. Пішов до військкомату, коли ця широкомасштабна почалася. Рік тільки й провоював. Снайпер його… Поховали в нашому місті на військовому кладовищі. Я прощалася з ним. І кричала, і непритомніла. Добре, що друзі Олежикові тримали. З моїх нікого не було. Була та друга чи то перша його, з їхньою донечкою. Колишня дружина. Але ж дружина. І дитина спільна. А я хто?! Він і пропонував нам розписатися, але щось мене стримувало. «Хіба нам так погано?» – запитувала. Остерігалася сина, який, я розуміла, хотів бути з батьком. Олежик, коли бачилися востаннє, як відчував, читав мені того вірша, що й ви любите: «А треба жити, треба якось жити…». Тепер ми разом з батьком Дениса. Зійшлися за декілька місяців після загибелі мого Героя. Мати з батьком раді, свекри задоволені, але в душу не лізуть. І я їм вдячна. І чоловік обережний. Усе знає, все розуміє. Інакше не жила б із ним. Але вночі часто сниться мій коханий у солдатському строї. І коли прокидаюся, вся подушка мокра… Я часто ходжу на те кладовище. Часто. Ніхто не заважає. А там ряди жовто-блакитних прапорів. Багато-багато! І ще червоно-чорні. Я обіймаю дорогу могилку, довго плачу. Потім стає легше. Як із цим горем жити, не знаю.

– Що я тобі, дитино, пораджу. Немає на твоє горе ліку. Живи. Просто живи, як живе багато людей у нашій Україні зараз. Оглянись – ти не одна така. І вдови бідолашні, і матері сплакані, що вже й не чекають розради, і дітки-сироти… Горя річка бездонна! А він у твоїй пам’яті буде теплим спогадом. Це, повір тітці Оксані, я й про себе. І не забувай, що в тебе синок. Батьки. І чоловік. Непоганий, бачу. Час, може, й не гоїть рани, але вчить багатьох речей. Дивись, он наші рибалки повернулися. Зустрічаймо!

Дякуємо за вашу передплату онлайн!