А МАТИ ВСЕ ПРОЩАЄ…

– То що, по-твоєму, я даремно сюди пробрався? – промовив задерикувато, з ви­кликом.

– Ні! Недаремно! Але ти прийшов сюди не замолювати гріхи свого брата, а битися за свою Батьківщину. Пробач за пафос!

– Нехай так… Але ж ти мене розумієш?

– Я тебе розумію… Але дуже боюсь за тебе! Ти ще надто молодий, ще й не жив. Мабуть, і дівчини не мав.

– Не мав, – зізнався зніяковіло, а потім упевнено додав: – Але в мене все буде! І в тебе теж!

– Так, так, – задумливо повторив Орест, дивлячись на Назара з ніжністю. – Усе в нас буде! І кохані дівчата, і сім’ї, і діти… Все буде…

Останні слова його заглушив якийсь гомін, пожвавлення…

– Що там? – повернув голову Назар у той бік, звідки долинав сміх, радісні вигуки.

– Мабуть, розвідка повернулася, – пояснив Орест. – Ходімо послухаємо, що роз­казують!

Щойно підійшли, привіталися, ще не встиг­ли як слід повсіда­тися, як у повітрі почувся якийсь зловісний свист. Одразу зрозумівши, в чому річ, Орест рвонув Назарка за руку і повалив його на землю, намагаючись прикрити своїм тілом. Так їх разом і накрили смертоносні осколки бомби… Усіх жбурнула на землю якась немилосердна вбивча сила. Вибухи, свист, дзижчання куль, крики, зойки поранених, передсмертні хрипи вбитих – усе сплелося в якусь дивну, хаотичну какофонію звуків. Убиті, покалічені та поранені змішалися в одну купу… Поряд із розвідниками, плече до плеча, голова до голови, впали закривавлені й Орест із Назаром...

Так і привезли їх разом у рідне село отим жахливим «двохсотим вантажем». Привезли додому на вічний спочинок…

Стояли над домовинами закам’янілі від непоправної втрати українські Ніоби, і не було в них сліз. Cльози запеклись десь глибоко біля серця тугими грудками, які кривавили безперестанку і боліли нестерпно. Білою чайкою припадала до труни сестра Назара Олеся, а мати стояла, виструнчена страшним горем, і дивилася пильно поверх людських голів. Її погляд сягав далеко, аж до правічного лісу, що синів у далині. Там, у самій гущавині, в майже непрохідних хащах розливалося болото з великим кам’янистим острівцем посере­дині. На тому острові колись її, нині покійний, чоловік Микола звів cмерековий мисливський будинок. «Мисливський» – то була тільки назва, бо її Микола полювати не любив і вбивство тварин прирівнював ледь не до вбивства людей. Зарізану курку чи вбитого кроля оплакував декілька днів і м’яса майже не їв.

Побудувавши будинок, Микола показав своїй дружині Мотрі найкоротший шлях до нього через непрохідне болото, яким його в селі всі вважали. Туди і правда, ніхто не наважувався потикатися. Подейкували, що в болоті вже втопилося декілька чоловіків. Приїжджих, бо з місцевих нікого ніхто би туди і калачем не заманив…

Під час Другої світової війни, яка для Західної України тривала заледве не до 1950 року, на тому острові ховалися від НКВСівців останні найвідчайдушніші загони Української повстанської армії, які вперто продовжували боротьбу за незалежність України і ніяк не бажали здаватися. Воліли краще померти, ніж здатися на милість нелюдам-совітам. Там і криївку собі збудували, серед непрохідного болота, куди представники влади боялись потикатися. Та й, мабуть, на думку не спадало, що в такому непрохідному місці могли ховатись відважні повстанці. Хлопці з лісу, як любовно називали своїх захисників-героїв селяни, мали й інші криївки в найгустіших хащах похмурого правічного мішаного лісу. Там вони зберігали і зброю, і одяг, і продукти. Останнім їх забезпечували сільські жителі, які робили все, щоб тільки їхні захисники не потерпали від голоду та холоду.

Коли людолови влаштували повстанцям облаву, кинувши ледь не дивізію регулярної армії, то ті змушені були відступати до болота. Перейшли болото тільки їм відомими стежками й, опинившись на острові, підірвали останніми гранатами і свій бункер із залишками зброї та харчів, і самих себе. Там, у тій глибокій вирві, утвореній від вибуху, місцеві селяни крадькома їх і поховали. То вже потім, у часи вільної України, останки героїв урочисто перепоховали на сільському цвинтарі. А на острові як пам’ять страшної трагедії височів кам’яний хрест, біля якого й побудував Микола мисливську хатинку. Мав право. Бо то не хто інший, а саме його далекий предок іще сопливим хлопчаком на свій страх і ризик переходив болото і носив повстанцям записки з районного проводу та харчі. А потім, уже юнаком, пізно вночі, вмираючи від жаху, з двома своїми товаришами поховав загиблих…

То ж у такому страшному, героїчному та безлюдному місці й ховала Мотря свого сина-дезертира Тараса. Вона його переправила туди пізно вночі, таємно від усіх, а власних дітей примусила заприсягтися на Біблії, що не викажуть нікому того сховку. Це відбулося ще перед від’їздом Назарка на фронт. Тричі на місяць носила дезертирові харчі. Також уночі… Головою розуміла всю жахливість його вчинку, але серце не дозволяло кинути рідну кровинку напризволяще, дати йому померти голодною смертю. Адже він був її первістком, її гордістю та надією. Був… Поки не оступився. Поки не зганьбив себе і весь рід.

Він тепер жив там увесь час, і страх їв його живцем. У день похорону рідного брата Назара й товариша Ореста він лежав безсило на вузькому тапчані, не підводячи голови. До його вух доносилися жалібні звуки похоронного маршу і рвали серце на шмаття. Всім своїм єством він рвався туди, до дорогих покійників, щоб попрощатися з ними, відпровадити їх в останню дорогу. Рвався до матері, до сестри, до всіх односельців, щоб розділити з ними страшне горе. Зривався з місця і… безсило падав назад на тапчан. Щось тримало його міцно, не пускало, стискало, наче невидимий капкан, не дозволяло навіть поворухнутися.

Так він пролежав до закінчення похорону. Мати того дня до нього не прийшла. Та це й на краще. Йому не хотілося ні їсти, ні пити. Не хотілося нікого бачити.

Проте добре знав, що побачити доведеться, знав, що мати його не покине. Розумів усю силу материнської любові, однакової любові до загиблого і до нього, що зганьбив себе. Розумів і лякався однаково: і її прокляття, і її незрозумілої любові, яка здатна все прощати.

Мати не приходила довго, цілих дев’ять днів. Він розумів, що так потрібно за церковним ритуалом – віддати шану покійному дев’ять днів, сорок, рік. У ці дні слід замовляти служби Божі, влашто­вувати поминальні обіди. На десятий день Тарасові на­снився сон. Приснилося йому, що вони вдвох із покійним братом Назаром у лісі, обоє прив’язані до дерев. Тільки дерева якісь чудні, нетутешні. Такі в їхніх лісах і не во­дяться. Високі, крислаті, подібні на баобаби або платани. Хтось їх прив’язав міцно, в сні він навіть відчув біль від шнурків, які врізались у тіло. А мати кидається від одного до другого й намагається їх звільнити. Тільки марно, ніяк не вдається. Якимось дивом звільнила одну Назарову руку, а другої не може… Так і не додивився до кінця той сон, прокинувся весь мокрий, спітнілий, зляканий…

А потім раптом заспокоївся, став якийсь розважливий, умиротворений… Аж засміявся втішений… Мотузка, якою був прив’язаний до дерева уві сні… Мотузка!.. Ось вихід!.. Сам Бог йому цей шлях підказує… Чи сатана? Зрештою, яка різниця? Не це основне! Основне, що рішення ухвалено. Тепер знайти шнурок. Невже тут немає шнурка? Вреш­ті можна і сорочку порвати на смужки, сплести з них знаряддя суїциду. Сів стомлений власними думками. Не так легко покінчити з життям. Ухвалити рішення – легко, а ось виконати?.. Погляд його заблукав стелею. За що зачепи­тися? Потрібний якийсь гак, балка чи перекладина. Нічого такого немає. Можна, звичайно, це зробити в лісі. Там кожне дерево тобі підмога, кожна гілка міцна. Але хотілося в хатині, щоб одразу знай­шли, щоб поховали по-людськи. Посміявся в душі зі своїх думок. Поховали!.. Чи після смерті йому не байдуже, що зроб­лять з його нещасним тілом?.. Однаково вже нічого не відчує і не побачить!..

Один стрибок – і він перестане мислити, відчувати, дихати… Нічого роздумувати і зволікати. Може, ще б вагався, якби раптом не побачив грубий кручений шнур. Ніби навмисно показався, вигулькнув з-під вороху лахміття, недбало складеному в кутку, щоб викинути. Аж засміявся від радості… Ось і все… Ось і закінчився його життєвий шлях… Закінчився в цій хатині…

Мотря, вшанувавши пам’ять молодшого сина, віддавши, згідно із церковними законами, дев’ять днів від дня його кончини, збирала торбу для старшого – боягуза і дезертира. Збирала під пильним поглядом доньки Олесі.

Донька спостерігала за матір’ю мовчки, але погляд її сірих очей пропікав жінку наскрізь. Мотря підвела голову, на мить відірвавшись від торби. Наче мечі, схрестилися погляди темно-карих, майже чорних, та сріб­лясто-сірих очей.

– Таки йдеш? – не промовила, а по-зміїному просичала дівчина. – Йдеш до того боягуза? Боїшся, щоб з голоду не помер? Не бійся! Лихе не вхопить!

– Я – мати! – прозвучала лаконічна відповідь.

– А ти не думаєш, що цим своїм вчинком плямуєш пам’ять Назара? Світлу пам’ять героя…

– Я – мати! – повторила Мотря і трохи зблідла на виду. – Я – мати для обох! Я обом дала життя, але не маю права відбирати його в жодного з них. Я не можу допустити, щоб Тарас помер голодною смертю.

– Туди йому і дорога, – пробурмотіла тихо, радше для себе самої, ніж для матері, Олеся.

Мотря вдала, що не почула. Більше з уст матері і доньки не зірвалося жодне слово.

Пізно вночі Мотря поспішала до старшого сина. Через болото йшла обережно, нащупуючи невидиму під тванню стежку, про яку не знав ніхто в цілому світі, крім неї. Йшла, важко дихаючи, бо, крім харчів, як зазвичай, несла ще для нього чистий святковий одяг і лопату. Знала точно, що там застане, тому йшла в повному спорядженні.

Син висів у хатині не дуже високо, схиливши на ліве плече чубату голову. Очі мав широко розплющені, то вона спершу подумала, що він іще живий. Але, доторкнувшись до нього, злякалась холоду, яким повіяло від тіла. Зрозуміла, що мертвий. Втім, іще не дуже заціпенів, і вона втішилась, що зможе його перебрати в чисте, яке принесла із собою. І помити.

Мотря поралася дуже довго, бо ж у тій роботі не мала помічника. Та й кого могла прикликати собі в поміч? Про те, що вона ховає сина-дезертира в хатинці, не знала ні одна душа, крім Олесі. І стежка через болото була відома тільки їй. Селяни боялися туди ходити, а до лісу воліли дістава­тися навколо, окружною дорогою. То було значно довше, зате безпечніше. Та й транспорт, яким вивозили з лісу зрубані дерева, ніяк не зміг би проїхати через болото. Про ту стежку через гать потроху забували. Пам’ятали хіба що дуже старі люди, а молоді навіть гадки не мали. Тому зберігати свою таємницю Мотрі було неважко. А із самогубством сина в таємниці взагалі відпала потреба. Вирішила розповісти тільки Олесі, нехай молиться за брата-грішника. Дуже сумнівалася, що донька молитиметься, та все ж, вона повинна знати правду.

Вибравшись на ящики, покладені один на одного, жінка гострим ножем перерізала шнурок над головою сина. Тіло сковзнуло м’яко, як лантух із борошном, і вона прийняла його у свої руки. Дотягнула до широкої лавки.

Її Тарас лежав на лаві, як живий. Тління ще не торкнулось його тіла. Тільки отой жахливий синій слід на шиї від мотузки дуже псував загальну картину. Свічки, які жінка запалила по чотирьох кутах лави, миготіли, кидали відблиск на нерухоме лице покійника. Вогонь танцював пустотливо, що було цілком недоречним у цій трагедії. І від того танцю нещасній матері здалося, що синове обличчя ворушиться, гримасує, що він ось-ось заговорить… Від такої думки раптом вибухнула розпачливим криком.

– Тарасе! Тарасе! – заволала несамовито, вчепившись за лаву і затовкла до лави посивілою головою. – Синочку мій! Первістку мій! Чи думала, чи гадала я, що буду ось так тебе хоронити: без сповіді, без священника, без хреста! Без людей і без рідної сестри! І головне, що так рано!.. Ти ж мав свою мамку пережити, довести її до старості й поховати, як Бог велів!.. А ти? Що ти наробив? Що ти наробив, синочку мій? Куди йдеш від мене?

Від її руху лавка здригалася. Одна свічка не втрималась, упала і покотилася долівкою, лишаючи за собою блискучий восковий слід. Якось, просто нелюдськими зусиллями зуміла опанувати себе і заспокоїлась… Їй іще треба викопати могилу, щоб тіло сина не погризли дикі звірі. Там у дворі, під хрестом, залишилась неглибока яма. То було місце колишнього захоронення упівців, які підірвали себе гранатою. Тих героїв перепоховали на сільському цвинтарі. Спорудили їм імпозантний пам’ятник. А яма так і залишилась. Покійний Мотрин чоловік хотів на тому місці насадити сад. Посадив кілька яблуньок і вишеньок, але довести до кінця так і не встиг… Помер… Там, між яблуньок і вишень, почала жінка копати. Робота просувалася швидко, копалося легко. Земля була м’яка і піддатлива. Щоправда, трапилося кілька великих каменів, з якими довелося пововтузитися, підважувати їх ломом, який, на щастя, знайшовся в хатині, весь заржавлений. Викопавши глибоку яму, Мотря набрала з відра води, яку принес­ла зі струмка, що тихо собі жебонів буквально за два кроки від хатинки, і заходилась мити посиніле обличчя, груди, міцну спину. Потім витягла з пакунка чистий одяг. З трудом натягнула на закоцюблі холодні руки сорочку і піджак. Так само ледь натягнула на дерев’яні ноги штани. Навіть краватку пов’язала, намагаючись не дивитися на синьо-багровий слід на шиї.

– Ось який похорон!..

Вона говорила сама до себе. Ридання підступало до горла, і жінка боялася, що не витримає, впаде на коліна біля тіла сина і завиє, мов звір, на весь острів, на весь світ про смерть синочка, якого народила, годувала, плекала двадцять років, щоб тепер він загинув від шнурка, затягнутого власноруч на своїй шиї…

Вона розстелила в ямі лляне рядно, поклала на нього покійного, піднявши його на руки, як малу дитину. Звідкіля тільки сила взялася?.. Загорнула, покрила зверху половиною ряднини.

– Щоб йому в очі не сипалося, – знову промовила вголос і відразу злякано озирнулася, наче її хтось тут міг уночі підслухати.

Нікого не було, тільки величезний жовтий місяць виплив на чорне оксамитове небо, і яскраві зірки висипалися поряд із ним. Від розсіяного світла небесних світил навколо було видно, як удень. На рядно посипалася земля, і тіло сина незабаром зникло під невисоким горбиком.

«Треба втоптати, – подумала жінка. – Бо помітно, хтозна, а може, хтось таки колись прийде, розриють, потривожать синів спокій, дізнаються, хто тут похований».

Мотря втоптувала землю крок за кроком, старанно, акуратно. І думала, що ось, наперекір звичаям, традиціям, наперекір власному серцю, вона топче гріб сина, чого ніхто й ніколи не робив. Ось вона топче чорноволосу голову сина, його посиніле обличчя, розпухлу від шнурка шию, його стрункі юнацькі ноги, ціпкі вмілі руки.

– Так треба, – голосно відповіла своїм думкам, і гулке відлуння повторило за нею:

– Так треба…

Вона старанно зібрала решту землі, віднесла її до дерев і розсипала під ними. Потім накидала на могилу торішнього сухого листя. Підмела в хатинці й зібраним сміттям засипала місце поховання.

Мотря довго дивилася на ту дивну могилу сина, всіяну листям, соломинками і трісками. Від сина не залишилося ні сліду. Бувало, в селі помирали діти, юнаки. І в кожного був свій гробик і могилка, поросла зеленою травичкою. А ось від Тараса не залишилося ні сліду. Так, ніби вона його ніколи не народжувала. Від таких думок знову боляче рвонулося серце в грудях. Але згодом, перемагаючи біль, подумала, що взимку місце віч­ного спокою сина засипле густим снігом, навесні яблуневим і вишневим цвітом, а восени – золотим опалим листям. І добре йому буде, тепло та затишно, спатиметься спокійно під тим природним покриттям… Почувалася дивно, ніби підкорялася комусь невидимому, чиємусь невідомому диктату. Звідкись знала, що має робити, як хоронити, ніби їй хтось колись розповідав про таке або вона десь про це читала…

Ще трохи посиділа біля Тараса і важко звелась на ноги. Треба було повертатися додому. Й так забарилася, майже добу потратила. Олеся, мабуть, нетямиться від розпачу, не знає, що думати… Вона завжди хвилювалася, коли матір ішла через болото. Але назад буде легше йти: нічого не нес­ла з собою, крім лопати, якою треба було нащупувати тверду стежку в болоті. Одяг – на синові, харчі, які несла йому, порозкидала в лісі. Може, якийсь дикий звір знайде і поласує. Буде йому несподіване свято. А синові вже нічого не треба.

Уже в болоті з очей жінки несподівано хлинули сльози. Там, біля сина, сліз не було, тільки кричала страшно та розпачливо. А тут ніби якась гребля прорвалася. Йшла ридаючи і за тими слізьми майже нічого не бачила, не бачила, куди ступає…

Великий бурий міхур з’явився перед нею і з чваканням лопнув. Це було так несподівано, так близько від неї, що Мотря мимоволі крикнула і рвонулася вбік, лиш на один крок, а ноги відразу втратили опору, повисли десь у порожнечі, і трясовина м’якими лещатами здавила її стегна. Намагаючись вибратись знову на невидиму стежку, нащупати її стерплими ногами, жінка знаходила тільки страшне провалля, в якого не було дна. Ноги її повільно невмолимо тягнула вниз якась незрозуміла сила, тягнула вперто. Руки розгрібали болото, але втриматися на його поверхні було неможливо. Трясовина повільно й немилосердно засмоктувала її все глибше і глибше. Жінка зрозуміла, що їй уже звідти не вибратись.

– Допоможіть! Допоможіть! Заради Бога, хоч хтось! Рятуйте!

Голосний розпачливий крик довго дзвенів над байдужим болотом, піднімався до вершин дерев, відбивався від них і повертався до нещасної. Потім злітав до самого нічного неба, звідки на неї глузливо дивився округлий повний місяць і зорі, які густо всіяли чорний оксамит… Але ні вони, ні місяць абсолютно нічим не могли їй зарадити. Хриплячи, задихаючись, випльовуючи болото, яке набивалося в рот і в ніс, Мотря щосили тягнулася до того оксамитового неба і ніяк не могла дотягнутися… Яскравим останнім спалахом у свідомості з’явилася Олеся, але як щось далеке, віддалене, яке вже не мало до неї ніякого стосунку…

«Тепер я разом зі своїми синами», – ще встигла подумати вдоволено, поки свідомість її згасла цілком.