А ДО БЕРЕГА ТИХО ХВИЛІ НЕСУТЬ ПОРАНЕНІ ДУШІ ЖИВИХ КОРАБЛІВ...

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

19 жовтня 19:01

467

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Кому війна, а кому…

А ДО БЕРЕГА ТИХО ХВИЛІ НЕСУТЬ ПОРАНЕНІ ДУШІ ЖИВИХ КОРАБЛІВ...

Той бій був для нього фатальним. Гордій і сам не пам’ятає, як під час мінометного обстрілу його спочатку оглушило, а тоді ще й добряче струсонуло. Якоїсь миті здалося, що потрапив в епіцентр землетрусу. Ніби він стояв на горішньому поверсі, а потім намагався врятуватися, прудко біг, але чомусь залишався на місці... Цей моторошний сон він іще довго згадуватиме у своїх нічних сновидіннях... «Нога... Що з моєю ногою?» – шепотів, з усіх сил прагнучи, щоб медик його почув. Дивувався, чому в нього такий слабкий голос, наче тихий шелест опалого листя.

Медик, учорашній студент Костя, простягнув край джгута крізь внутрішню щілину пряжки й міцно його затягнув. Йому вдалося зупинити кровотечу з артерії та евакуювати побратима з поля бою. А далі – знайомий уже Гордієві шпиталь, в якому йому вже «складали» ліву ногу. Тоді теж була загроза ампутації, про що пізніше, коли найкритичніший момент минув, повідав йому Романович – бог медицини. Та ангели тієї ночі, коли тривала операція, не спали. Тож Гордій залишився з ногами, щоправда, довго довелося ходити на милицях. Проте душа раділа: «Господи, дякую, що врятував мене, залишив змогу бути на своїх двох». Довго відходив від болісних процедур, коли сам себе не можеш зібрати докупи. Здається, то не ти, а згусток болю, суцільних ран, коли на тілі не лишається живого місця.

Медсестричка Галочка порадила слухати пісні. Ніяковіючи, зауважила:

– Коли мені боляче, я слухаю Кузьму, подобається його пісня «Люди-кораблі».

Гордій прослухав кілька разів і запитав у Галочки:

– Як же так, сестричко? Війна увірвалася, ми там, на фронтах, але що бачимо в тилу? Точніше, чуємо? Оця російська попса, що лине з усіх прасок у маршрутках і з відчинених вікон автівок...

– Просто їм байдуже, – тихо мовила Галочка. – Не вони ж там вмирають і виживають, аби побачити хоча б раз сонце і зорі... А в Кузьми послухай, як усе просто... Люди-кораблі, їхні долі такі самотрагічні й величні… А до берега тихо хвилі несуть поранені душі живих кораблів...

– Отак і ми – наші душі поранені, та й до берега не кожному пощастить доплисти, бо не знаєш, на що нарвешся... Чи на рифи, чи на міни, – додав Гордій і трохи підвівся на ліжку. – Знаєш, Галочко, то лише початок великої війни, ми це бачимо і відчуваємо...

Пригадав власні слова, сказані майже десять років тому. І сором’язливу Галинку пригадав, яка йому тоді так класно допомогла. Без зайвих сентиментів, якихось жалісливих фраз чи, навпаки, без зайвої бадьорості. Так вчасно порадила йому слухати світлі, життєствердні пісні. Відтоді «Людей-кораблів» Гордій прослуховував частенько, а коли проходив реабілітацію і робив свої ще невпевнені кроки, підбадьорював себе сам: «Поранена душа людини-корабля... Ми ще повоюємо, тож не здаємося...»

Мав змогу вже не йти, не повертатися до побратимів. З таким пораненням можна було кинути якір, та Гордій навіть думки про це не припускав. На нього чекали хлопці, от лишень що не день їх меншало: після жорстоких боїв вціліти вдалося не кожному. І тому Гордій рвався на фронт з потрійною силою – потрібно було помститися за своїх побратимів, бо ж недаремно співалося в його улюбленій пісні: «А від берега знову в море йдуть ті, хто вірив і правду знати хотів».

Тільки не всі хотіли знати ту правду, заплющували очі й удавали, ніби війна зупиниться на Сході і величезне полум’я ніколи не спалахне на всій Україні. Пригадалося, як він тоді вже пересувався з милицями і сів у маршрутку, аби доїхати кілька зупинок. У салоні було повно молодиків – вони голосно реготали, обговорювали своїх знайомих, приправляючи балачку аж ніяк не літературними словами. Не витримав, попросив зупинитися. І вимкнути той нав’язливий «руський реп», від якого його судомило. «Ей, батя, ти чо?» – витріщився на нього молодик у сонцезахисних окулярах. «Ти би йшов, дядьку, – впритул наблизився його товариш, – сам бачиш, у тебе й так чотири ноги...»

Гордій розпрямив плечі. Так, сили були нерівні. Він ледь тримався на ногах, а юрба дебелих хлопців справді поводилася агресивно. Дідька лисого вони хотіли чути про виснажливі бої на Луганщині і Донеччині, про щоденні втрати, після яких не хочеться жити. «Тож навіщо ми воюємо?» – в голові нав’язливо пульсувала думка. У салоні маршрутки було повно пасажирів, проте ніхто не втрутився, не поспішив на допомогу.

Гордій згадав своїх побратимів, готових померти за товариша, все віддати йому, щоб тільки вижив. Два світи, такі різні, промайнули перед очима. Ні, справді коїться щось не те, якщо маємо отакі паралельні світи. Там, де палає вогонь жорстокої війни, зібралися найкращі поміж найкращих. Та вони, на жаль, гинуть, бо ж люди – не боги... Вони готові витримати все: обстріли, холоди і спеку, та вони просто люди і вони не безсмертні. Чому ж ніхто не нагадав цим байдужим молодикам, що війна підступається все ближче й ближче, і якщо її не зупинити на Сході, вона завтра буде біля нашого порога. Не хотіли слухати й дослухатися до мудрих слів, сліпо вірили в те, що «минеться», бо «то лише частина території».

24 лютого 2023 року стало днем, коли полуда спала з багатьох очей, і Гордію так хотілося вірити, що віднині зміниться і ставлення до військових. «Герої не вмирають», – як часто лунали ці слова відтоді, як розпочалася повномасштабна війна. А вони вмирали і падали, наче зорі серпневими ночами, бо люди не боги і вони не безсмертні. І хоча Гордій вірив, що двічі не вмирати і він своє вже одержав, не так сталося, як гадалося. Це ж треба таке – ситуація повторилася майже з точністю до подій десятирічної давності. Знову прилетіло, оглушило, відкинуло на кілька метрів. І так само, як дев’ять років тому, Гордій намагався запитати у медика, що ж буде з його ногою. Йому здавалося, ніби замість ноги в нього – смолоскип, який може спалахнути щомиті. «Тримайся, брате, це тобі до пари прилетіло, – намагався жартувати медик. – Склали тобі ліву ногу, складуть і праву...»

Змужнілий Костя вже не нагадував вчорашнього студента, він змінився до непізнаваності. Працював упевнено і спокійно. Зупинив кровотечу з артерій і підбадьорив: «Повернешся у стрій, ось побачиш...» Гордій хотів відказати, що по-іншому й бути не може, от лише замість слів він прохрипів щось незрозуміле. Йому здавалося, що він не жива людина, а фантом. А потім знову був уже знайомий до болю шпиталь, відчайдушна боротьба медиків, кілька складних операцій, реанімація і... воскресіння.

Пригадав уже далекі події, коли потрапив до шпиталю зневіреним і не мав зеленого уявлення, як рухатися і що взагалі чекає його у новому житті. Прокручував різні варіанти, і не завжди з оптимістичним фіналом, хоча навіть сам собі боявся зізнатися, що буде, якщо він залишиться без ноги. Але тоді у шпиталі була медсестричка Галочка, його ангел-охоронець. Це вона у хвилини відчаю і зневіри, коли не знав, чи зустріне він ранок після темної ночі... Так, навіть пригадувати моторошно. Але Галинка вміла самою своєю присутністю розвіяти страхи, вдихнути бодай краплину надії. «Ти обов’язково ходитимеш, Гордійчику, – її слова нагадували слова молитви, – ось побачиш, ти відкинеш милиці, бо жага до життя в тебе неймовірна…» А потім разом співали про людські долі, бо кожна доля – неповторна, і справді, людські долі можна порівняти з кораблями: хтось не доплив до берега, а хтось витримав усі шторми і буревії, зумів вижити і перемогти. От тільки хто дізнається про це, якою ціною нам часто даються наші перемоги? І хто загоїть ті рани, адже наші душі поранені...

Війна не пошкодувала його ангела, світлого й чистого. На війні загинув брат Галинки, і вона замість шпиталю обрала поле бою. Рятувала поранених на передовій і щодня ризикувала життям, як і її побратими. Тож тепер Гордій лише згадував свою Галинку, тому мав перемогти власний біль і все-таки стати на ноги... Ці перші кроки, вони давалися так само нелегко, як і тоді, коли він, долаючи біль, сів у маршрутку, і... Зіткнувся з тим, про що ладен був забути і ніколи не згадувати.

Але те минуле не відпускало, міцно тримало у своїх лабетах. Коли на Сході гинули наші хлопці, в іншому паралельному світі дебелі молодики слухали російську попсу. Реготали невідомо з чого і невідомо чому. Якби тоді він міцно тримався на ногах і відчував би силу, звісно, що розмова була б іншою. Відтоді зненавидів маршрутки, але доля, здається, вкотре випробовувала його на міцність... Скалічений, але з величезним бажанням повернутися у стрій, залишав шпиталь.

Кажуть, що історія повторюється... І ось Гордій знову опиняється у маршрутці – йому навіть здалося, що він опинився в тій самій маршрутці, що й десять років тому. Аж зіщулився, наїжачився, внутрішньо готуючись до чогось неприємного. Від серця трохи відлягло, коли не почув у салоні російського шансону. Зітхнув із полегшенням: бодай якість зміни на краще відбулися, і то вже добре. І відразу сам себе зупинив: «Не будь наївним, якщо музон на паузі, це не означає, що все буде добре. Гордій, який щоденно бачив смерть побратимів, не міг собі уявити, як можна не лише не помічати фронтовиків, а ще й відверто зневажати їх.

Гордій стояв на милицях, тримаючись за поручні. Натруджена нога розболілася і нила, наче незагоєна рана. Присісти б, але ж хіба поступляться місцем оті хлопці, що регочуть один з одного і тицяють під ніс ґаджети? Гордій відчув, як йому уривається терпець. Краєм ока помітив, як до нього з глибини салону пробирається літня жіночка. Торкнулася рурою й стишено мовила:

– Синку, сідай на моє місце, а я вже постою.

– Та ні, ви що? – Гордій із докором глянув на хлопців, які вдавали, ніби нічого не відбувається. – Ви сідайте, не хвилюйтеся, мені скоро виходити.

Старенька заплакала:

– Мій же онучок теж воює... Невже і на нього чекає таке саме? Ніхто не гляне в його бік, навіть місцем не поступиться?

Від образи й розпачу старенька не стримувала сліз.

– Хлопці! Як не соромно? – почувся дзвінкий дівочий голос. – Це ж наші захисники, вони воюють за нас, а ви навіть місцем не можете поступитися?

Гордій дивився на дівчину і відчував, що йому бракує повітря. Поки пасажири сиділи, відвернувшись до вікон, ця молоденька дівчинка єдина нагадала всім, що розслаблятися рано, що війна триває. А оці заколисування про те, що ми скоро переможемо... Насправді ці розмови ні до чого, від них більше школи, ніж користі. Навіщо присипляти свою пильність і самообманюватись? Маємо підступного, жорстокого ворога, який так просто не поступиться. І тут, в іншому паралельному світі, далекому від війни, реальність була не менш жорстокою. Гордій, занурившись у власні думки, не помітив, як молодики почали сперечатися, щось доводити один одному.

Невідомо, що вони там не поділили між собою, але бійка зчинилася несподівано. Гордій краєм ока помітив, як дебелий хлопчина в розцяцькованих штанях заніс руку над головою дівчини. Та й вигляд тієї дівчини, чесно кажучи, був чудернацьким. Малинове волосся падало пасмами на плечі, вона була одягнута у строкату футболку та в широченні штани. Хоча її вигляд був безглуздим, вона єдина поміж усієї братії подала голос на захист бійця на милицях. Єдина дівчинка, за що й поплатилася, бо її свої так звані друзі готові були виштовхати її з маршрутки.

Це вже пізніше Гордій дізнався трохи більше подробиць, бо все, що коїлося на його очах, видавалося чимось ірреальним. Бо допоки побратими Гордія відвойовували одвічно український степ і стояли горою за українську Донеччину, деякі представники Донбасу, як вони люблять говорити, теж не гаяли часу. Розважалися, весело проводили час і лише чекали слушної миті, аби поквитатися з українськими бійцями. Бо не потрібна була їм українська Донеччина, вони жили за іншими правилами, де слово «пахана» – закон. Тому з такою люттю кинулися, як оскаженілі вовки, на дівчину і на Гордія, який хоч ледь-ледь оговтувався після важкого поранення, став на її захист. Несамовито кричала старенька у маршрутці, хтось із пасажирів кинувся на допомогу, а хтось приготувався знімати «цікавий відосик». Боляче, але це також правда нашого часу. Війна й справді висвітила світлі й темні сторони кожного...

Гордій утримався на ногах, його не збила оскаженіла зграя, ба більше, йому навіть вдалося прикрити собою те кумедне дівчисько, в якому було щось людське...

– Кров! Кров! Той покидьок підрізав військового! – маршрутка гуділа, наче розбурханий вулик. І хто був той покидьок, який підняв руку на бійця і поранив його? Двоє хлопців вибігли з маршрутки, намагаючись наздогнати кривдників. Хтось викликав «швидку» та поліцію.

Гордій притискав долоню до рани, намагаючись зупинити кровотечу. Не думав, що чергове поранення тримає в бою, а у відносно спокійному місті. Біля нього не було ні медика Кості, ані його ангела-охоронця Галинки, тож мусив рятувати себе сам...Добре, що «швидка» не забарилася, тож вкотре йому вдалося залишитися поміж живих...

...А люди – як кораблі. От лишень за кожним разом на серці все більше ран і загоюються вони все довше й довше. «Ми допливемо до берега. Чуєш? Обов’язково допливемо, бо інакше й бути не може», – цей голос і ці слова могли належати лише одній людині, сестричці Галинці. От тільки звідки взялася вона тут, у цій лікарні швидкої допомоги? І як її зранена душа витримує стільки болю і страждань? Вона й справді була в тому пеклі, бо після загибелі брата не могла залишатися в тилу. Та Галка не була б собою, якби в одному з найзапекліших боїв не прикрила собою побратима. Ніхто не вірив, що виживе, але вона вчепилася за життя з останніх своїх сил і вирвалася з лабетів смерті.

Тож зустріч, про яку Гордій мріяв, усе-таки відбулася. Дивовижна зустріч людей, які бачили так багато горя, сліз і страждань. Та жага до життя все перемогла, не дала впасти у відчай і розпуку.

– Наші вітрильники знову підіймуться, і ми підемо в море, бо за кожним буревієм настане ясний день, – Гордій іще не сказав Галинці найважливіших для нього слів, але обов’язково скаже, бо ж недарма йому наснився такий гарний сон, де вони були разом...