ЗІВ’ЯЛИЙ САД

Килим з м’якого листя тихо шарудів під підошвами її туфель. Від вологої землі йшла пара і стелився густий туман.

Рання осінь пофарбувала навколишні дерева в усі відтінки жовтого й червоного. Вона йшла місцями, де часто бувала в дитинстві. Спочатку з татом і мамою, доки тато їх раптово не покинув. Потім просто з мамою чи з бабусею. За двадцять років вона повернулася до рідного міста, щоб поховати маму. Там, за кордоном, у Тані було нове життя, яке не мало нічого спільного з колишнім. Начебто вона просто перевернула сторінку книги свого життя. Але зараз, коли дівчина йшла знайомими з дитинства місцями, знайомі образи наринули з пам’яті. Зараз на ВДНГ працювало лише кілька павільйонів. Біля них стояли дитячі каруселі й інші атракціони, всілякі кіоски з вуличною їжею, шашличні, будки з морозивом, квасом, молочними коктейлями та інші заклади, де з великою націнкою продавали товари з категорії «перекусити і випити». Нині вже був не сезон. Більшість кіосків закрили. На центральній алеї ще каталися діти на велосипедах, самокатах і скейтах. Навколо озера з лебедями гуляли закохані парочки. Біля озера з містком закоханих і дерева кохання по черзі крадькома пробиралися хлопці й дівчата, тримаючись за руки. Фонтан з амурчиком уже не працював, як і всі інші фонтани, але води ще не спускали. Тепер там плавало ще зелене і вже по­жовкле опале листя.

Таня проминула довгу алею зі старих тополь, що вишикувалися вздовж дороги, наче почесна варта. Здавалося, вони хитають кучерявими головами, вітаючи її. За тополями, біля напіврозваленого павільйону, вона пройшла біля гурту високих і розлогих ялинок. У напівтемряві вони нагадували одягнених у шуби дядьків і бабусь, що ліниво помахували руками, покрученими артритом. Тіні гойдалися в такт вітру, і здавалося, що хтось ковзає під широкими гілками, прошмигуючи від дерева до дерева.

Таня здригнулася і прискорила кроки. Десь далеко почулося кінське іржання. Кінний патруль або вершники із секції верхової їзди. Вона заплющила очі, згадуючи, як її, ще маленьку дівчинку, підхоплювали сильні руки та дбайливо садовили в сідло. І як, трохи погойдуючись під обережні кроки смирної конячки, вона впевнено сиділа, оглядаючи все довкола. Вітерець обдував обличчя, дмухав у вуха і лоскотав ніс, обганяючи звуки її заливистого сміху. Вітерець підіймав мідно-руду копицю її волосся, граючи нею, як кошеня клубком ниток, і ніби перебирав пасма, заплетені у дві акуратні кіски. І як вона плакала й благала записати її в секцію верхової їзди, але мама і бабуся лише зітхали та хитали головами, мовляв вибач, доню, але це дуже дорого. Натомість дівчинку тоді відправили на зовсім непотрібні їй бальні танці, які вона просто зненавиділа. Потім було плавання…

У ніс ударив запах кінського гною. І запах яблук. Десь там, за огорожею іподрому, росте яблуневий сад, здебільшого вже занедбаний. Колись тут була дослідна станція натуралістів, які виводили нові сорти, прищеплювали та акліматизовували. Таня попрямувала вздовж огорожі, обережно переступаючи через щипасті голівки каштанів і волоські горіхи, кожен з яких міг спричинитися до ламання її підборів, а то й щиколотки. Дівчина подумки вилаяла себе за необачність: треба було взути кросівки, а не прогулянкові туфлі на підборах. Але звідки вона могла знати, що спогади про дитинство і щасливі дні, коли вона гуляла тут із мамою і бабусею, заведуть її вглиб парку?

Нарешті Таня вийшла до алеї. Тут тополі були менші, нижчі та акуратніше обрізані. Вони нагадували радше колони гігантського храму просто неба. Прямо далі вона побачила темні ворота з арматури та ковану огорожу. А над аркою воріт висіла таб­личка «Дослідне господарство станції…» Нижче табличка була обламана. Стулки воріт стирчали назовні, відчинені навстіж.

Таня зупинилася. Тоді, у далекому дитинстві, вона уявляла, що входить до райського саду. Тут завжди можна було поласувати смачними яблуками, зірвавши їх просто з дерева. Тут росли лише осінні та зимові сорти, тверді, ароматні, з кислинкою. Мама регулярно приходила сюди працювати. Вона сідала з мольбертом і палітрою на складаний стілець, ставила збоку стенд із начерками та заходилася малювати портрети чи краєвиди. За гарної погоди вона завжди приходила малювати в сад. Мама казала, що запах яблук дає їй натхнення та сили. Тимчасом Таня брала рюкзак і набирала в нього опалі яблука. Найбільші, красиві та ароматні, без вм’ятин, паразитів і з невеликою тріщиною або гнильцем. Уже приходячи додому, згинаючись під вагою рюкзака, повного яблук, вони з мамою та бабусею сідали з відрами та каструлями біля телевізора й бралися перебирати і чистити свій «урожай». Спочатку було сортування. Перед кріслами ставили чотири відра. У червоне відро йшло все, що годилося лише на компот. У синє відро кидали яблука без гнилизни, з яких можна було вичавлювати сік, змішавши його з малиною, смородиною чи шовковицею. У зелене – добрі, міцні, цілі яблука, але з тріщинами й червоточинами – з них бабуся варила повидло, а найкращі, міцні й цілі яблука потрапляли в жовте відро – на «полежати». Потім бабуся складала їх у ящики з тирсою та ставила на балкон. Ці ящики перед самим закриттям базару Таня з мамою приносили додому, намагаючись не помічати обурених криків і косих поглядів.

Вона звернула з доріжки та пройшла вглиб саду, вдихаючи аромат яблук, і шукала очима ті самі яскраво-червоні дрібні яблука із золотистим бочком, які вона особливо любила, – солодкі, ароматні, з кислинкою, що нагадувала полуницю.

Таня придивилася, і стогін розчарування вирвався з грудей: лише кілька яблучок висіло на гілках трохи вище від людського зросту. Дівчина зняла туфлі, поклала рюкзачок на траву і підтяглася на руках. Вона легко залізла на товсту гілку й, простягнувши руку, зірвала три яблука. І тут почувся крик:

– Ану злазь із дерева! Бач, що здумала! Тут лише співробітникам збирати можна!

Грубий чоловічий голос вирвав її зі світу мрій та спогадів.

– Я лише трохи хотіла зірвати, – виправдовувалася, стрибаючи на землю.

До Тані біг сторож. Низький чоловічок у кепці, що збилася набік. За спиною в нього бовтався дробовик, напевно, заряджений сіллю.

– Іди на ринок чи в магазин і там купи собі яблучка. Начебто добре одягнена, небідна.

– Ми з мамою їх раніше збирали… Ось згадалося, захотілося тих самих яблук.

– Ага, розумію, – кивнув. – Ностальгія, значить, затягнула? А твоя мама де?