ЗГУБА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

03 липня 21:38

503

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

«Якийсь, певно, некомпетентний священник, – міркувала Ганна дорогою із храму. – Треба до якогось блаженійшого чи що». У церковній ієрархії вона не розумілася та й до храму ходила зрідка, тільки у великі свята, але трапилася з Ганною неприємність: загубила обручку.

Перешукала скрізь, зателефонувала всім майстриням з манікюру, з корекції брів та масажистці – ніхто не бачив і не знаходив. Звісно, їй було шкода, бо ж як-не-як виріб із коштовного металу, а ще коли натрапила в соцмережі на допис із червоними знаками оклику і заголовком «Якщо ви загубите обручку…», взагалі запанікувала. Не спала всю ніч, а вранці, перед роботою, попрямувала до храму, аби запитати поради у священника.

– Та не переживайте так, у житті буває всяке. Суть же шлюбу не в обручках, а в обітницях любові, вірності та подружньої чесності, які ви шлюбуєте одне одному, – він намагався її заспокоїти.

Та де там!? Ну як це – без обручки! Ганні здавалося, що тепер вона стала учасницею якогось реаліті-шоу, в якому їхньому шлюбу хтось увімкнув таймер до ліквідації, і тому неодмінно потрібно було врятувати його.

– Павле, треба купити мені нову обручку, – запропонувала за вечерею.

– Та, може, ще й твоя знайдеься. Так буває, ніби скрізь дивилися, шукали і не знайшли, а воно раптом само знаходиться зовсім несподівано, до того ж часто лежить на найвиднішому місці.

– Слухай, це ж шлюбна! Розумієш, ми маємо їх носити, інакше…

– Інакше що? Нас розтягнуть на різні материки якісь міфічні істоти? – чоловік розсміявся.

– Тобі смішно? Для тебе це нічого не означає? А може, ти й не проти, хтозна. Може, то лиш мені потрібно, аби наш шлюб був міцним?

Павло подивився на дружину зі здивуванням, витер рота серветкою:

– Дякую, повечеряв...

У ювелірній крамниці все сяяло: від прозорих вітрин з виробами до усмішки консультантки.

– Виходите заміж? – поцікавилася дівчина на прохання Ганни показати обручку.

– Вийшла давно. А обручку десь посіяла. І немає тут такої, як моя була. Нам батьки подарували ці обручки, знаєте, такі масивні, гарні.

Консультантка кліпала очима чи то від нерозуміння поняття «масивні, гарні», чи від незнання, що робити з таким клієнтом.

– Може, приглянете щось із нової колекції? Тоді були такі часи, тепер буде доречною каблучка з діамантом, наприклад.

Ганна задумалась. Зрештою, як там кажуть? «Діаманти – найкращі друзі жінок». Поки вона міркувала, консультантка завела розмову з іншим клієнтом. Чоловік обирав сережки, і продавчиня люб’язно розповідала йому, що коштовне каміння може підкреслити красу очей власниці прикраси.

– Гм, вона схожа на оцю панянку, – чоловік повернувся до Ганни. – Можна вашої поради, красуне?

Жінка вислухала озвучену дилему, навіть із дозволу продавчині приклала сережки до вух.

– Вам дуже личить, от чесно! – незнайомець аж прицмокнув.

– Ну то подаруйте мені, – віджартувалась Ганна, на що отримала несподіване: «Обов’язково»...

***

– Знаєш, я сьогодні бачила таку гарну обручку. Щоправда, з діамантом… Але вона має шикарний вигляд. Треба було приміряти, правда? – ввечері Ганна знову почала розмову з чоловіком.

– Та хіба це проблема? Приміряєш.

– Проблема в тому, що я не маю обручки, розумієш?

– Розумію, – відповів Павло, хоча насправді хотів сказати: «Ні, не розумію». Він справді не розумів, у чому проблема. Он його колеги-чоловіки часто взагалі обручок не носять, але це не заважає їм бути турботливими чоловіками та дбайливими батьками.

– Павлику, то ми разом підемо по обручку? – змінила тон дружина.

– А хіба ця покупка зараз доцільна? Ні, я не заперечую, просто наша донька вступає до університету, в неї випускний на носі. Може, відтермінуємо цю покупку, бо це непередбачувані витрати.

– А я передбачила непередбачуване, – Ганна махнула виделкою, наче фея чарівною паличкою. – Я чула, що на наше дочірнє підприємство потрібен охоронець, щоправда, там вахтовий метод, але якщо ти ні з ким не ділитимеш графік, то за місяць уся заробітна плата – твоя.

Павло здивовано округлив очі:

– Це коли потрібно виходити на роботу?

– З понеділка, здається. А що?

Павло невдоволено відсунув тарілку:

– Я ж маю мамі допомогти після протезування. Ти забула? Я ж тому й відпустку беру за власний кошт і тобі пропонував разом побути.

– Така вдала нагода підзаробити, – майже прошепотіла Ганна. – Хоч позику бери, щоб обручку купити.

– О, щодо позики, то я наразі пас: для мами ж брав, бо їй тоді коштів бракувало. Ганнусю, не хвилюйся, ну обручка – це дрібниці, я кохаю тебе.

***

Ганна була з тих невісток, які недолюблюють своїх свекрух. Та й, власне, за що їй було любити цю жінку? Вона своєму синові не дала, як казала її мама, ані подушки, ані перини, і всі витрати з утримання молодої студентської сім’ї лягли на плечі Ганниних батьків. Тому вона і їхала вряди-годи до свекрухи без найменшого бажання, а зараз і взагалі чоловікову затію провести відпустку в селі вважала чимось абсурдним. Павла вона любила, бо він не був гультяєм чи п’яницею, та й чоловіком і батьком був не найгіршим. Тому Ганна була певна, що за нагоди якась самотня краля цілком могла покласти око на її чоловіка. І оця вся катавасія з обручкою тільки ще більше її лякала…

«Може, ненадовго», – міркувала Ганна, бо чоловік таки поїхав до матері сам. На її щастя, одна з колег узяла лікарняний, і Ганна аж ніяк не мала змоги залишити роботу. Та, зрештою, сумувати їй не довелося, бо вони разом з іншими мамами випускниць улаштували собі своєрідний дівич-вечір. Насмакувалися шампанського й полуниці, наїлися тістечок та фруктових салатів і навіть натанцювалися. Ганна була задоволена, що вона тут, а могла б зараз проводити час на сільських грядках, підгодовуючи комарів.

– Можна запросити вас на танець? – почула чийсь приємний баритон.

У сяйві вогнів танцювального майданчика розгледіти обличчя було непросто. Ганна подала руку у відповідь.

– А я вас упізнав, красуне, – почула шепіт біля вуха.

Ганна здивовано вдивлялася.

– Я ж обіцяв вам подарунок, – пролунало ще наполегливіше.

Невже це той чоловік з магазину, який вибирав сережки? Здається, саме так, бо й аромат його парфумів здався Ганні знайомим. Вона зазвичай не любила таких різких запахів, але цей здався жінці якимось магічним, і зараз він огортав її, як паралітичний дим.

– Я вас додому підвезу, – почула Ганна, коли стихла музика повільного танцю. Жінка хвацько піднесла долоню, щоб натякнути, що вона заміжня, однак молодик розплився в усмішці: – Домовились.

«Дивак чи любитель пригод?» – міркувала Ганна, однак її думки перервали подруги, потягнувши на танець.

Коли гуляння закінчилися, всі викликали собі таксі і Ганна щебетливо помахала подругам на прощання. Їй було недалеко додому, тож жінка вагалася, йти пішки чи викликати машину.

– Чому ти не зачекала на мене? – прорізав нічну тишу дзвінкий голос.

– Знову ви? Ми наче й не переходили на «ти», – здивувалась Ганна і тому, що побачила знову недавнього знайомого, і тому, як легко він вів з нею бесіду.

– Але я не можу «викати» такій молодій красуні, – пояснив хлопець, окинувши її поглядом згори донизу. – Покатаймось?

Ганна покрутила пальцем біля скроні:

– Я схожа на божевільну? Сяду з першим-ліпшим на мотоцикл!? А окрім того, я ж тобі казала, що заміжня.

– Нічого ти не казала, лиш показала руку без обручки. Все правильно: був би в тебе чоловік – у житті не відпустив би тебе без обручки нікуди. Сідай. Певен, ти ніколи не каталась мотоциклом, – хлопець грайливо підморгнув. – І я не перший-ліпший, я просто найкращий.

Ганна не вважала себе авантюристкою, та й до чужих чоловіків була байдужою, але слова цього молодика її зачепили. Звісно, Ганна тому й просила Павла купити їй обручку, бо це статусно і символічно. Але він це вважав не дуже важливим. А може, вона не важлива своєму чоловікові? Може, справді, якби любив і беріг, узяв би позику, попросив аванс на роботі, але викрутився!?

Ганна хвацько перекинула ногу позаду водія і сіла на мотоцикл:

– Тебе хоч як звати, незнайомцю?

– Валерій, – додаючи газу, відповів.

***

– А тато де? – жінка запитала в доньки, коли вийшла з душу.

Дівчинка дивилася на неї, наче хотіла щось сказати і не могла.

– Ну, по щось пішов у магазин чи що? – не зрозуміла Ганна.

– Мамо, ну ти і витворила! Я таке лиш у кіно бачила, чесне слово, – донька налила води у склянку.

Ганна розвела руками та попрямувала до спальні.

– Ти диви, навіть прибрав, – промимрила собі під ніс. – Це ж додуматися: насипати пелюсток в’юнкої сільської троянди на атласну постільну білизну? І ще сердитися після цього, що я без настрою…

– Мамо, там тобі писав якийсь абонент… Ну не те щоб писав, він фото скинув, а тато побачив.

Ганна розгнівалась, бо вона й гадки не мала, що б то могло бути. Звісно, донька щось не так зрозуміла. Однак коли жінка взяла в руки телефон, сама отетеріла. Хтось надіслав їй фото з їхньої нічної гулянки: ось вони дивляться на нічне місто, ось вони сідають на мотоцикл… Гм, і коли він встиг зробити фото, а основне – дізнався ж її номер? Тоді з подругами вони погуляли добряче, і Ганна взагалі мало що пам’ятала з тієї ночі. Невже вона сама дала йому номер телефону? Ну, справді ж так. Оскільки Ганна була зла на чоловіка, вона дозволила собі прогулянку з молодиком, але нічого такого між ними не сталося. Ну аж чогось такого… Глянула на світлини ще раз. От, незважаючи на все, вона має шикарний вигляд! Зрештою, можна все пояснити, придумавши, що це брат Ксенії чи Наталки. Однак картину псував прикріплений текст: «Я обов’язково подарую тобі сережки». Знайшов же де писати! Ні, ну а чи ж вона винна, що якийсь дивак таке пише?

Поки Ганна ламала голову над поясненнями, клацнули вхідні двері.

– Павле, я все поясню, – почала виправдовуватися.

Чоловік промовчав, і Ганна виклала йому всю вигадану на ходу історію про наполегливого незнайомця, який причепився до неї, коли вони з дівчатами пішли гуляти нічним містом. І взагалі, це його, Павлова, провина, бо вона не має обручки і всі чоловіки сприймають її за незаміжню.

– Я знайшов твою обручку, – не підводячи очей, промовив Павло.

– Як це – «знайшов»? Де?

– Під подушкою, коли прибирав пелюстки… А зараз їду в те відрядження, як ти і хотіла. Ще декілька днів тому про це домовився. Щоправда, мав їхати завтра, але оце пішов і обміняв квиток.

– Під подушкою?.. – Ганна задумалась. Точно! Вона десь вичитала, що, коли болить голова, треба прикласти обручку до скроні. І мабуть, уночі так обручка і закотилася десь, а вона й забула про це.

– Оце так – під подушкою! Я пів світу на ноги підняла! Зачекай, так чого тобі тепер їхати? – із присоромленою теплотою запитала жінка.

– Я просив тебе приїхати до мене в село – ти не мала часу, а на фотосесію нічну час знайшла, – наче вистрелив їй в обличчя шепотом чоловік. – Мені час у дорогу.

Він попрямував по сумку, на ходу поцілувавши доньку.

– То ти ось так легко міг би зруйнувати наш шлюб через якісь там фото? – вчительським тоном чи то запитала, чи дорікнула Ганна.

– Найважливіше, що обручка знайшлася, – розтягнув сумну усмішку чоловік. – Правда ж?