ЗАПИСКИ ТЕПЛОГО МАСЛА

11 квітня 2023 р.

Я ще не знаю, хто я. Зазвичай у моєму віці люди або вже визначилися, або ніколи не переймалися пошуком себе.

17 квітня 2023 р.

На нашій вулиці виник невеликий стихійний ринок. Неподалік зупиняється кілька автобусів, що везуть людей із сіл до Львова. Їм, мабуть, ліньки йти до базару, тому розкладають свій товар просто на тротуарі перед будинком. На клейонках і газетах лежать торішні картоп­ля і цибуля, пакетики з сухою квасолею, стоять банки з квашеними огірками, маленькі слоїки з медом. Старенька зморшкувата жінка в теплій хустці звертається мало не до кожного перехожого з проханням купити щось. Звернулася і до мене, видавалося, ще мить, і вхопить мене за руку. Я намагаюся дивитися в інший бік, мені трохи гидко і чомусь... незручно. Майже соромно.

Мені не треба картоплі, я вза­галі-то йду на роботу.

24 квітня 2023 р.

Люди гуртуються у зграї. Реально «збиваються», тут навіть слово «гуртуються» буде надто пафосним. Кожне шукає зграю собі подібних.

Посеред двору між «хрущовками» на лавці сидять алкоголіки. Один, той, що саме сидить посередині і говорить гучніше за інших, раптом виголошує: «Пацани, я вас люблю!». Пацани невизначеного віку (від 40 і до нескінченності) поважно кивають.

Той, котрий щойно освід­чився, теж задоволений. Він у своїй зграї.

28 квітня 2023 р.

Гіршими за людей, що не виконали обіцянку, є люди, котрі дають обіцянку, знаючи, що нічого не виконуватимуть.

2 травня 2023 р.

Багато халеп розпочинається з того, що хтось каже: «Я знаю короткий шлях!». І також багато халеп розпочинається з появи на шляху героя такого персонажа, як «одна бабка».

Ця історія містить обидві складові J.

У пошуках короткого шляху до податкової інспекції я звернув з вулиці княгині Ольги за будинки. Там між багатоповерхівок посеред подвір’я стояла церква. Доволі потворна споруда, невелика, з тих, які зазвичай називають тимчасовими. Чи мешканці цього подвір’я є релігійними, всі без винятків? Чи зараховують їм примусове прослуховування богослужінь? За такими дурними думками я не помітив, що на­зустріч мені до церковних дверей іде вона. Бабка. Маленька, висохла, як родзинка, з коричневим обличчям, з очима кілкими, гострими... Не знаю, як описати, всі прикметники видаються банальними й не дають повноти відчуттів. Зрештою трапляється неминуче – ми з бабкою наближаємося одне до одного мало не впритул.

– Хоч би лоба перехрестив, минаєш-ш-ш храм Божий! – шипить бабка і коле мене очима.

Мене пересмикує. Згадую чо­мусь, як у дитинстві бабуся зав’язувала мені на руку червону нитку «від лихого ока».

Хех, зараз нитка не завадила б.

Я, до слова, атеїст…

8 травня 2023 р.

У мене є дві сусідки. Ні, насправді сусідів багато, та розповісти от заманулося про цих двох.

Одна – із сусіднього під’їзду. Літня вже. Ні, «літня» казати неввічливо. Тепер вважають, що це негарно. Словом, їй років сімдесят. Міцна ще така, жвава, з тих, що на базар і у поліклініку о восьмій ранку. Чоловік її помер, діти роз’їхалися світами, наві­дують раз на оказ.

Отож у цієї сусідки є старий собака, дуже старий. Чоловік колись приніс цуценя. Звичайний чорна дворняга, зараз морда вже сива, сам опецькуватий, розгодований до стану сардельки, ледве лапи переставляє. На животі ще якась пухлина, звисає мало не до землі. Ні, собака для цієї жінки не є ні розрадою, ні улюбленцем. Жінка не приховує, що чекає, коли собака на­решті здохне.

Коштів годувати нормально цю нещасну тварину в жінки нема, не знаю, як вона сама на ту пенсію животіє. Відповідно собака живе з недоїдків господині або ж того, що перепаде від «жалісних» сусідів. На візити до ветеринара коштів теж нема, а на операцію й поготів. Тут і собі на ліки сусідка не завжди знайде. Скаржиться, що собака більше не може «терпіти», почав пісяти просто у квартирі на підлогу.

Сьогодні зустрів їх, вони обходили поволеньки довкола будинку.

– Коли ти вже здохнеш... – без злості зітхнула жінка. – Або я.

Собака мовчав.

9 травня 2023 р.

Друга сусідка молода ще, молодша за мене. Живемо в одному під’їзді. У неї є син років десяти, мабуть. Я не знаю, який у нього діагноз, але знаю, що ходити, розмовляти й тямити, як ото ми з вами, малий ніколи не зможе. Усе життя сусідки – це суцільні реабілітації, консультації, терапії... Малоефективні, до слова. Він у неї – єдина дитина. Інших, каже, не буде.

Я все це знаю, бо щойно допомагаю їй занести візок із малим на їхній третій поверх. Нагорі коло її квартири ми відсапалися й перемовилися кількома словами. Її чоловіка майже не буває вдома. Він заробляє на все це лікування, реабілітацію... Він заробляє, а вона всюди з дитиною. Якось, каже, вони підрахували, скільки за десять років витратили коштів. Суми мені не назвала, та сказала, що вистачило б на гарний будиночок. Або вивчити дитину в якомусь гарварді.

Ну все, відхекалися. Я попрощався, стало раптом ніяково, пішов додому, поверхом вище. Краєм ока помітив, як сусідка завозить візочок у квартиру. Її син дивився у нікуди. Нікуди теж дивилося. Певно, на нього.

11 травня 2023 р.

Я – лузер.

Невдаха.

Насправді можна підібрати багато синонімів, та сенс один – я не вмію «крутитися», заробляти, «відчувати тренди», «ловити удачу». У мене є улюблена, хоч і низькооплачувана, робота. Я йду на неї із задоволенням і повертаюся з приємною втомою. Повертаюся, до слова, пішки або трамваєм. У квартиру, де ремонт востаннє робили ще за радянських часів. Де є витерта канапа, радянська «стінка» і дешевий телевізор.

Це моє лігво. Нора.

Хобі у мене теж нема. Хобі – це дорого. Єдине, що я можу, – це перечитувати стару бібліотеку батьків, де більшість книг – російською. Російська та світова класика, придбані за передплатою. Дефіцит. Я перечитую їх знову і знову. Рівно 870 книг. По колу.

13 травня 2023 р.

Від людей, котрі полюбляють слова «завжди», «ніколи», «всі» і «ніхто», намагаюся триматися подалі.

28 червня 2023 р.

Завжди заздрив людям, які вміють ділити світ на добро і зло, біле і чорне, правильне і неправильне. Їм простіше живеться. Адже вони будь-що та будь-кого зараховують в одну із полярних категорій, і все. Ось свої, ось чужі. Цих люблю, тих ненавиджу. Як на старій рахівниці з кісточками – туди або сюди.

Для мене все довкола сповнене відтінків, напівтонів, має знак невизначеності або того, що не піддається розумінню.

Сьогодні я був у медичному центрі, проходив чергове обстеження. Став свідком доволі дивної сцени. На поверсі між кабінетами сиділи три жінки. Точніше, дві сиділи, розмовляли підійшла інша, сіла неподалік. І, мабуть, від нічого робити почала слухати їхню розмову. Усе б нічого, та одна з жінок розмовляла російською, інша відповідала їй українською.

– Негайно замовкніть! Ви не маєте права розмовляти тут ворожою мовою! – раптом не витримала «слухачка».

Жінки замовкли й поглянули на неї.

– Я розмовляю українською... – спантеличено виправдовува­лася одна.

– Ви – так! А вона говорить москальською! – тицяла пальцем жінка на винну. – Нехай затк­неться або забирається!

Я припинив тупити в телефон і собі поглянув на головну героїню вистави. Вона розпашілася, певно, гіпертонічна, проте ж не вгавала, навпаки, заводилася якнайдужче:

– У мене син поранений, у госпіталі лежить! Захищав країну, бо такі, як ти, сюди ворога покликали! Чуєш!!! Вимітайся звідси! Це державний заклад, тут треба тільки державною мовою!

Я роззявив було рота, аби сказати, що державною мовою повинні розмовляти співробітники державних закладів, а відвідувачі – як собі хочуть... Та вирішив не втручатися. З кабінету якраз вибігли двоє – медсестра та чоловік тієї, що кричала.

– Що тут за галас? – медсест­ра строго.

Криклива і їй поскаржилася на носіїв ворожої мови.

– Ви б і справді українською тут говорили... – докірливо мовила медсестра.

– Чого ти завелася? Чого? – чоловік, вочевидь, не вперше бачив таку істерику дружини, тому швидко її вивів.

Після обстеження я вийшов з медцентру, відійшов убік, знайшов лавочку, закурив. Думав про своє. За хвилю на лавку з іншого боку сів молодий військовий. Теж закурив, вийняв телефон, набрав чийсь номер. Друга, мабуть. А може, брата. Почав розповідати, що реабілітацію він розпочав, кажуть, триватиме два місяці. А коли нога знову поч­не нормально працювати, повернеться на фронт.

Розмовляв він теж із матірком. Російською.

1 липня 2023 р.

Сьогодні мама знову сказала, що я мав би народитися дівчинкою. Загалом вона любить тицяти у розмову це за найменшої нагоди. «Не можна бути таким чутливим і плакати через дурничку! Ну, як дівчинка, справді! Мабуть, ти мав би народитися дівчинкою!»

Мені п’ять років, я ходжу в дитсадок. Якось на занятті з малювання не захотів ділитися з дів­чинкою фарбами, і вона, щоби помститися, залила водою мій малюнок. Я плачу, бо малюнок був дуже красивим.

Мені одинадцять. Я сиджу на східцях позаду школи, розмазую обличчям кров, що юшить з носа, та злі сльози. Мене побили троє третьокласників. Добряче відгамселили, та біль тілесний, фізичний – то дурня порівняно з болем ураженого самолюбства. Я на голову вищий від кожного з третьокласників, та в бійці виявився нездарою, дурнувато розмахував руками, однак поцілити майже не вдавалося.

Мені вісімнадцять. Я не плакав, коли одногрупниця не прийшла на побачення, хоч і стояв, як дурень, з трояндою коло кафе, годину під березневим снігом. Я не плакав, коли вона сказала, що привела подружку, крадькома показала мене. Подружка винесла вердикт, що я «стрьомний». Вони ще хвилин двадцять спостерігали, як я тупцяю біля кафе, тоді їм набридло, і вони пішли. Я плакав удома, у ванні, тер червоні очі, вмивався холодною водою. Наступного дня мені потрібно було йти на пари та вдавати, що все гаразд, хоч про моє «побачення» вже знала вся група.

5 липня 2023 р.

Колись у школі я писав вірші. Мені видавалося, що вірші класні, глибокі, емоційні й чуттєві. Щоправда, так видавалося лише мені. Якось я в нападі натхнення написав щось під впливом поезії Ліни Костенко. Писав так натхненно, що самому сльози від надміру емоцій наверталися. Наважився на перерві показати вчительці української мови та літератури, запитати, як їй. Вчителька уважно перечитала рядки на аркуші у клітинку, підвела на мене погляд, зітхнула і, ретельно добираючи слова, почала говорити щось про те, яка я творча особистість, що мені потрібно розвиватися у цьому напрямі, більше читати гарної поезії... Словом, я зрозумів, що вірш їй не сподобався, а прямо сказати вона не наважилася. Не педагогічно, мабуть.

А у студентські роки я серйозно захопився фантастикою. «Проковтнув» те, що знайшлося вдома на полицях, занадився в районну бібліотеку, дещо давав почитати кращий друг. Раптом виникло палке бажання і собі написати бодай невелике фантастичне оповідання. У творчому азарті народилося кілька історій, про космос і роботів. Я, збуджений, в ейфорії від власної геніальності, попросив друга почитати мої оповідки. Друг радо погодився, і коли він дочитав, я, звісно, запитав у нього:

– Як тобі?!

– Ну... непогано, читати легко, та це трохи нагадує стислий переказ відомих фантастичних романів, – і друг пояснив мені, що ось цей фрагмент – як у...