ЗАПИСКИ ТЕПЛОГО МАСЛА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

30 серпня 10:17

500

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Таке життя

11 квітня 2023 р.

Я ще не знаю, хто я. Зазвичай у моєму віці люди або вже визначилися, або ніколи не переймалися пошуком себе.

17 квітня 2023 р.

На нашій вулиці виник невеликий стихійний ринок. Неподалік зупиняється кілька автобусів, що везуть людей із сіл до Львова. Їм, мабуть, ліньки йти до базару, тому розкладають свій товар просто на тротуарі перед будинком. На клейонках і газетах лежать торішні картопля і цибуля, пакетики з сухою квасолею, стоять банки з квашеними огірками, маленькі слоїки з медом. Старенька зморшкувата жінка в теплій хустці звертається мало не до кожного перехожого з проханням купити щось. Звернулася і до мене, видавалося, ще мить, і вхопить мене за руку. Я намагаюся дивитися в інший бік, мені трохи гидко і чомусь... незручно. Майже соромно.

Мені не треба картоплі, я взагалі-то йду на роботу.

24 квітня 2023 р.

Люди гуртуються у зграї. Реально «збиваються», тут навіть слово «гуртуються» буде надто пафосним. Кожне шукає зграю собі подібних.

Посеред двору між «хрущовками» на лавці сидять алкоголіки. Один, той, що саме сидить посередині і говорить гучніше за інших, раптом виголошує: «Пацани, я вас люблю!». Пацани невизначеного віку (від 40 і до нескінченності) поважно кивають.

Той, котрий щойно освідчився, теж задоволений. Він у своїй зграї.

28 квітня 2023 р.

Гіршими за людей, що не виконали обіцянку, є люди, котрі дають обіцянку, знаючи, що нічого не виконуватимуть.

2 травня 2023 р.

Багато халеп розпочинається з того, що хтось каже: «Я знаю короткий шлях!». І також багато халеп розпочинається з появи на шляху героя такого персонажа, як «одна бабка».

Ця історія містить обидві складові J.

У пошуках короткого шляху до податкової інспекції я звернув з вулиці княгині Ольги за будинки. Там між багатоповерхівок посеред подвір’я стояла церква. Доволі потворна споруда, невелика, з тих, які зазвичай називають тимчасовими. Чи мешканці цього подвір’я є релігійними, всі без винятків? Чи зараховують їм примусове прослуховування богослужінь? За такими дурними думками я не помітив, що назустріч мені до церковних дверей іде вона. Бабка. Маленька, висохла, як родзинка, з коричневим обличчям, з очима кілкими, гострими... Не знаю, як описати, всі прикметники видаються банальними й не дають повноти відчуттів. Зрештою трапляється неминуче – ми з бабкою наближаємося одне до одного мало не впритул.

– Хоч би лоба перехрестив, минаєш-ш-ш храм Божий! – шипить бабка і коле мене очима.

Мене пересмикує. Згадую чомусь, як у дитинстві бабуся зав’язувала мені на руку червону нитку «від лихого ока».

Хех, зараз нитка не завадила б.

Я, до слова, атеїст…

8 травня 2023 р.

У мене є дві сусідки. Ні, насправді сусідів багато, та розповісти от заманулося про цих двох.

Одна – із сусіднього під’їзду. Літня вже. Ні, «літня» казати неввічливо. Тепер вважають, що це негарно. Словом, їй років сімдесят. Міцна ще така, жвава, з тих, що на базар і у поліклініку о восьмій ранку. Чоловік її помер, діти роз’їхалися світами, навідують раз на оказ.

Отож у цієї сусідки є старий собака, дуже старий. Чоловік колись приніс цуценя. Звичайний чорна дворняга, зараз морда вже сива, сам опецькуватий, розгодований до стану сардельки, ледве лапи переставляє. На животі ще якась пухлина, звисає мало не до землі. Ні, собака для цієї жінки не є ні розрадою, ні улюбленцем. Жінка не приховує, що чекає, коли собака нарешті здохне.

Коштів годувати нормально цю нещасну тварину в жінки нема, не знаю, як вона сама на ту пенсію животіє. Відповідно собака живе з недоїдків господині або ж того, що перепаде від «жалісних» сусідів. На візити до ветеринара коштів теж нема, а на операцію й поготів. Тут і собі на ліки сусідка не завжди знайде. Скаржиться, що собака більше не може «терпіти», почав пісяти просто у квартирі на підлогу.

Сьогодні зустрів їх, вони обходили поволеньки довкола будинку.

– Коли ти вже здохнеш... – без злості зітхнула жінка. – Або я.

Собака мовчав.

9 травня 2023 р.

Друга сусідка молода ще, молодша за мене. Живемо в одному під’їзді. У неї є син років десяти, мабуть. Я не знаю, який у нього діагноз, але знаю, що ходити, розмовляти й тямити, як ото ми з вами, малий ніколи не зможе. Усе життя сусідки – це суцільні реабілітації, консультації, терапії... Малоефективні, до слова. Він у неї – єдина дитина. Інших, каже, не буде.

Я все це знаю, бо щойно допомагаю їй занести візок із малим на їхній третій поверх. Нагорі коло її квартири ми відсапалися й перемовилися кількома словами. Її чоловіка майже не буває вдома. Він заробляє на все це лікування, реабілітацію... Він заробляє, а вона всюди з дитиною. Якось, каже, вони підрахували, скільки за десять років витратили коштів. Суми мені не назвала, та сказала, що вистачило б на гарний будиночок. Або вивчити дитину в якомусь гарварді.

Ну все, відхекалися. Я попрощався, стало раптом ніяково, пішов додому, поверхом вище. Краєм ока помітив, як сусідка завозить візочок у квартиру. Її син дивився у нікуди. Нікуди теж дивилося. Певно, на нього.

11 травня 2023 р.

Я – лузер.

Невдаха.

Насправді можна підібрати багато синонімів, та сенс один – я не вмію «крутитися», заробляти, «відчувати тренди», «ловити удачу». У мене є улюблена, хоч і низькооплачувана, робота. Я йду на неї із задоволенням і повертаюся з приємною втомою. Повертаюся, до слова, пішки або трамваєм. У квартиру, де ремонт востаннє робили ще за радянських часів. Де є витерта канапа, радянська «стінка» і дешевий телевізор.

Це моє лігво. Нора.

Хобі у мене теж нема. Хобі – це дорого. Єдине, що я можу, – це перечитувати стару бібліотеку батьків, де більшість книг – російською. Російська та світова класика, придбані за передплатою. Дефіцит. Я перечитую їх знову і знову. Рівно 870 книг. По колу.

13 травня 2023 р.

Від людей, котрі полюбляють слова «завжди», «ніколи», «всі» і «ніхто», намагаюся триматися подалі.

28 червня 2023 р.

Завжди заздрив людям, які вміють ділити світ на добро і зло, біле і чорне, правильне і неправильне. Їм простіше живеться. Адже вони будь-що та будь-кого зараховують в одну із полярних категорій, і все. Ось свої, ось чужі. Цих люблю, тих ненавиджу. Як на старій рахівниці з кісточками – туди або сюди.

Для мене все довкола сповнене відтінків, напівтонів, має знак невизначеності або того, що не піддається розумінню.

Сьогодні я був у медичному центрі, проходив чергове обстеження. Став свідком доволі дивної сцени. На поверсі між кабінетами сиділи три жінки. Точніше, дві сиділи, розмовляли підійшла інша, сіла неподалік. І, мабуть, від нічого робити почала слухати їхню розмову. Усе б нічого, та одна з жінок розмовляла російською, інша відповідала їй українською.

– Негайно замовкніть! Ви не маєте права розмовляти тут ворожою мовою! – раптом не витримала «слухачка».

Жінки замовкли й поглянули на неї.

– Я розмовляю українською... – спантеличено виправдовувалася одна.

– Ви – так! А вона говорить москальською! – тицяла пальцем жінка на винну. – Нехай заткнеться або забирається!

Я припинив тупити в телефон і собі поглянув на головну героїню вистави. Вона розпашілася, певно, гіпертонічна, проте ж не вгавала, навпаки, заводилася якнайдужче:

– У мене син поранений, у госпіталі лежить! Захищав країну, бо такі, як ти, сюди ворога покликали! Чуєш!!! Вимітайся звідси! Це державний заклад, тут треба тільки державною мовою!

Я роззявив було рота, аби сказати, що державною мовою повинні розмовляти співробітники державних закладів, а відвідувачі – як собі хочуть... Та вирішив не втручатися. З кабінету якраз вибігли двоє – медсестра та чоловік тієї, що кричала.

– Що тут за галас? – медсестра строго.

Криклива і їй поскаржилася на носіїв ворожої мови.

– Ви б і справді українською тут говорили... – докірливо мовила медсестра.

– Чого ти завелася? Чого? – чоловік, вочевидь, не вперше бачив таку істерику дружини, тому швидко її вивів.

Після обстеження я вийшов з медцентру, відійшов убік, знайшов лавочку, закурив. Думав про своє. За хвилю на лавку з іншого боку сів молодий військовий. Теж закурив, вийняв телефон, набрав чийсь номер. Друга, мабуть. А може, брата. Почав розповідати, що реабілітацію він розпочав, кажуть, триватиме два місяці. А коли нога знову почне нормально працювати, повернеться на фронт.

Розмовляв він теж із матірком. Російською.

1 липня 2023 р.

Сьогодні мама знову сказала, що я мав би народитися дівчинкою. Загалом вона любить тицяти у розмову це за найменшої нагоди. «Не можна бути таким чутливим і плакати через дурничку! Ну, як дівчинка, справді! Мабуть, ти мав би народитися дівчинкою!»

Мені п’ять років, я ходжу в дитсадок. Якось на занятті з малювання не захотів ділитися з дівчинкою фарбами, і вона, щоби помститися, залила водою мій малюнок. Я плачу, бо малюнок був дуже красивим.

Мені одинадцять. Я сиджу на східцях позаду школи, розмазую обличчям кров, що юшить з носа, та злі сльози. Мене побили троє третьокласників. Добряче відгамселили, та біль тілесний, фізичний – то дурня порівняно з болем ураженого самолюбства. Я на голову вищий від кожного з третьокласників, та в бійці виявився нездарою, дурнувато розмахував руками, однак поцілити майже не вдавалося.

Мені вісімнадцять. Я не плакав, коли одногрупниця не прийшла на побачення, хоч і стояв, як дурень, з трояндою коло кафе, годину під березневим снігом. Я не плакав, коли вона сказала, що привела подружку, крадькома показала мене. Подружка винесла вердикт, що я «стрьомний». Вони ще хвилин двадцять спостерігали, як я тупцяю біля кафе, тоді їм набридло, і вони пішли. Я плакав удома, у ванні, тер червоні очі, вмивався холодною водою. Наступного дня мені потрібно було йти на пари та вдавати, що все гаразд, хоч про моє «побачення» вже знала вся група.

5 липня 2023 р.

Колись у школі я писав вірші. Мені видавалося, що вірші класні, глибокі, емоційні й чуттєві. Щоправда, так видавалося лише мені. Якось я в нападі натхнення написав щось під впливом поезії Ліни Костенко. Писав так натхненно, що самому сльози від надміру емоцій наверталися. Наважився на перерві показати вчительці української мови та літератури, запитати, як їй. Вчителька уважно перечитала рядки на аркуші у клітинку, підвела на мене погляд, зітхнула і, ретельно добираючи слова, почала говорити щось про те, яка я творча особистість, що мені потрібно розвиватися у цьому напрямі, більше читати гарної поезії... Словом, я зрозумів, що вірш їй не сподобався, а прямо сказати вона не наважилася. Не педагогічно, мабуть.

А у студентські роки я серйозно захопився фантастикою. «Проковтнув» те, що знайшлося вдома на полицях, занадився в районну бібліотеку, дещо давав почитати кращий друг. Раптом виникло палке бажання і собі написати бодай невелике фантастичне оповідання. У творчому азарті народилося кілька історій, про космос і роботів. Я, збуджений, в ейфорії від власної геніальності, попросив друга почитати мої оповідки. Друг радо погодився, і коли він дочитав, я, звісно, запитав у нього:

– Як тобі?!

– Ну... непогано, читати легко, та це трохи нагадує стислий переказ відомих фантастичних романів, – і друг пояснив мені, що ось цей фрагмент – як у Азімова, оцей – як у Бредбері, а тут у мене достоту, як у Гарісона. Аргументів заперечувати у мене не було. Більше я оповідань не писав.

Пишу тільки у цьому щоденнику. Та й тут нечасто.

6 липня 2023 р.

Сьогодні зранку зателефонував мій лікар. Говорив багато різного, та мені у вухах пульсувало лише слово «онкологія».

7 липня 2023 р.

Живу з думкою про онкологію добу.

Це що, все? Це кінець?

Це ось так мені натякають, що я тут зайвий? Що не приношу користі? Але ж так не можна... Я живий. Я дихаю, гріюся на сонці, відчуваю спрагу... Не вам вирішувати, що з мене досить! Чуєте, не вам!!!

Я волав до когось невидимого, всемогутнього, до когось, хто дав мені втямити, що я ніхто, сміття, баласт.

Бог? Невже той бог, про якого колись торочила покійна бабуся, таки існує і вирішив мені помститися? Він такий злісний та дріб’язковий, ваш бог? Зводить дрібні порахунки?

Я думав, у мене ще все попереду... Я й не кохав по-справжньому... Сім’ю хотів, дружину, мабуть, дитину теж…

Зрештою, це несправедливо, такі захворювання пасують літнім. Старим, які вже прожили життя, насолодилися коханням, враженнями, чогось досягли, виростили дітей. Їм і так уже досить! Жити повинні молоді! Такі, як я… Я ж іще й не починав жити, ну справді…

Фактично у мене була єдина дівчина, Мирося, ми зустрічалися майже два роки. Звісно, вона мені подобалася – струнка, з довгим волоссям, із дзвінким сміхом. Мені було приємно ходити з нею за руку містом, видавалось, перехожі кидають на нас заздрісні погляди. Перший конфлікт у нас трапився за пів року.

– Слухай, ти довіку плануєш жити з мамою? – Мирося мала рацію. Двадцятип’ятирічні чоловіки з мамами не живуть. Принаймні нормальні.

Я спокійно пояснював, що на мою зарплатню квартири не винаймеш, нашу двокімнатну у «хрущовці» не розміняєш, та й мама хвора, не випадає покидати її отак назовсім. Усі аргументи видавалися мені переконливими. Ну, ось такі у мене обставини, вона повинна розуміти!

Потім були натяки на те, що мені варто змінити роботу, стати амбітнішим. Я пояснював, що люблю свою роботу, звик до неї і змінювати сенсу не бачу. Це лише видається, що добре там, де нас нема...

Потім вона образилася, бо я відмовився їхати з її друзями на тиждень в Албанію і відповідно оплачувати нашу поїздку. Останні пів року вона просто уникала мене, – справді, ну не може людина бути тотально зайнятою. Зрештою, «серйозна розмова» була неминучою, і Мирося мені в очі сказала, що сенсу продовжувати стосунки не бачить.

– Але ж усе було добре... Так, ми іноді сварилися, усі сваряться, це нормально, ми просто «притиралися» одне до одного.

Мирося зітхнула і сказала прямо:

– Моя мама знаєш як тебе називає? Тепле масло.

Спільні знайомі мені розповіли, що за декілька місяців Мирося зав’язала стосунки з якимось британцем, навіть їздила до нього, кудись у Йоркшир, та не склалося.

Якось я набрався сміливості й зателефонував їй. Просто, щоб... з’ясувати ситуацію. Може, вона не проти поновити стосунки? Або хоч погуляємо разом... Та розмова була прохолодною і короткою:

– А, це ти… Вибач, я не маю часу.

Більше я не телефонував.

10 липня 2023 р.

Дідько, та мені навіть поділитися всім цим ні з ким...

На роботі колектив здебільшого жіночий, до того ж усі старші за мене. Наші дами, звісно, поохають, побідкаються, пошкодують мене. Та за декілька днів знайдуть заміну, хтось повинен роботу виконувати.

Мама? Ми не є близькими, попри те, що живемо в одному помешканні. У дитинстві батьки здебільшого були заклопотані власним життям, я пам’ятаю нескінченну вервечку якихось вечірок, посиденьок, шашликів, виїздів «на природу», і все це з неймовірною кількістю алкоголю. Червоні обличчя, блискучі очі, гучні розмови, недоладний спів, регіт. Малим батьки брали мене з собою, залишити ж ні з ким. Хоч ні в гостях, ні коло річки чи в лісі на мене ніхто не зважав. Їжа на столі є? Є! Поїв – і геть, не мозоль очі. Йди-он бався у сусідній кімнаті або погуляй. Так я звик бути... сам по собі. Я швидко навчився розважати себе сам. Перевертав табуретку, сідав усередину – маєш тобі автівку «Формули-1». Залазив під стіл, якщо ще вдавалося накинути згори якесь покривало – виходила чудова печера зі скарбами. Стара лінійка ставала лицарським мечем, несправний пульт від телевізора – приладом з майбутнього, здатним телепортувати мене на інший кінець галактики.

Коли підріс, залишався вдома, наодинці з книжками. Батьки тішилися, що мене не треба більше тягати з собою, бо пили все дужче, їхні друзі все більше скидалися на маргіналів. Зрештою помер батько – серце не витримало пиятики. Мама наче схаменулася, спинилася, зараз цілком порядна пенсіонерка, випиває, щоправда, тихцем, на самоті. Іноді таки напивається, втрачає відчуття міри. Потім скаржиться, що геть хвора, що те її болить, і оце спокою не дає. Я якось бовкнув їй у відповідь:

– Пити менше спробуй...

– Я не п’ю! А навіть якщо й дозволю собі трішечки, щоб зняти стрес, то це нормально! Усі так роблять!

Якщо мене не стане, вона швидко зіп’ється.

11 липня 2023 р.

Друзів у мене теж немає.

Був друг, єдиний, такий, що я його братом називав. Дружили з Данилом чи не з першого класу, все разом. Списували один в одного, в халепи разом втрапляли, у футбол ганяли, курити вперше пробували, сперечалися, так азартно, що кілька разів мало до бійки не доходило. Словом, як усі, нічого надзвичайного. Та мені було важливо знати, що десь на світі є людина, яка вислухає, зрозуміє, зарадить халепі. Банально, звісно, це всім таке потрібно, мабуть. Я й до університету вступив з Данилом на пару. Особливих уподобань у мене не було, в принципі, яку спеціальність отримувати, на той час було байдуже, то й подали заяви разом. За два роки Данило розчарувався, перевівся на інший факультет, не полінувався скласти академічну різницю. А я звик, навіть почало подобатися. Та бачитися стали рідше, особливо з наближенням дипломного проєктування.

– Тобі простіше любити те, що ти маєш, ніж шукати те, що любиш, – кепкував Данило. Я не ображався, може, тому, що тоді не надто розумів, що він має на увазі.

Власне, наші з Данилом шляхи розійшлися 24 лютого 2022 року. Він записався добровольцем фактично відразу. Кликав мене з собою, щось пояснював, переконував, активно жестикулював, навіть кричав, здається. Я тоді вперше з ним не погодився. Ну, не те щоб не погодився... Просто сказав, що то «не моє». Я й зброї жодного разу в руках не тримав. Та й узагалі, в мене дівчина, мама, робота. Ні, отримаю повістку – піду, не ховатимусь, жереб свій прийму. А щоб самому...

Данило зник якось різко, назовсім, припинив телефонувати, писати, мої дзвінки ігнорував. Ну, що ж... Я вирішив не нав’язуватися.

Власне, сьогодні випадково дізнався, що місяць тому Данило був у відпустці, недовго, може, тиждень. Та вже поїхав назад.

Раптом мене осяйнуло. Онкологія – це моя кара. За боягузтво. За нагоду бути корисним людству, йти захищати країну, якою я знехтував? Гаразд, я все зрозумів. Гей, ви там, вищі сили, ким би ви не були! Я втямив ваш натяк, чуєте?! Я піду, сам піду в той центр комплектування, тільки щоб не онкологія! Добре? Можна ж так?

12 липня 2023 р.

У мене ж навіть коштів на лікування нема.

Навіть банальна застуда руйнує мій бюджет ущент, тисяча гривень на ліки і сякі-такі аналізи змушує моє серце судомно стискатися в нападі жалощів та усвідомлення глибини власної жалюгідності. А онкологія – там же скажені сотні тисяч у приватних клініках. А в державних – то місць нема, то коштів, черги на кожну процедуру такі, що можна й ноги натягнути, поки чекаєш. Продати мені нічого. Збирати по копійці у добрих людей? Навряд вдасться. Зараз усі збирають на потреби армії. А на лікування... Якщо ти не поранений військовий чи не травмований цивільний – нікому ти не цікавий.

Хоч ляж та вмирай.

Хоч ляж та вмирай...

Ніколи не міркував усерйоз про те, що там, за межею. І чи є взагалі бодай щось.

Сьогодні зателефонувала медсестра, нагадала, що у мене завтра МРТ.

Я й забув.

Навіщо мені МРТ?

Щоб що?

13 липня 2023 р.

Розкажу за порядком.

Мабуть, я почав усвідомлювати, що відбувається, коли вийшов з медичного центру. Зміг дійти до лавки, вийняв цигарки, прикурив одну. Зауважив, що рука тремтить. Цигарка закінчилася надто швидко, я запалив наступну.

Словом, я провів у медцентрі більшу частину дня, аби зрештою моя онкологія не підтвердилася.

Я викинув недопалок, озирнувся. Видалося, наче хтось підкрутив налаштування навколишнього світу на максимум. Сонце сяяло надяскраво, десь на гілці співала птаха, видавалося, що її от-от розірве від звуку власного співу. Я не знаю, як почуваються засуджені, котрим останньої миті перед стратою принесли наказ про помилування. Мабуть, як ото я зараз, що зазирнув у прірву і тепер тихенько йду геть.

Це шанс, це, безумовно, шанс змінити життя. Зробити щось класне, важливе, вагоме. Ні, я не піду в центр комплектування. Безглуздо уникнути смерті і наражатися на смерть свідомо та добровільно. Зараз не можна отак раптом вирішити, як жити далі. Треба оговтатись, поміркувати, все зважити.

Я прийшов на зупинку, чекав на тролейбус. У затінку під кущем дрімав безпритульний пес. Помітив мене, підвів голову, кволо замахав хвостом. «Можеш не загравати, годувати тебе мені нічим». Перевів погляд на стенд з оголошеннями, почав знічев’я читати. Оренда кімнати. Хтось шукає зниклого кота. Геть вицвіле оголошення волонтерського центру. Плакат про донорство крові.

З-за рогу повільно виїхав мій тролейбус…