Життєва історія
У сільському клубі пахло цвіллю. Біля ледь відслонених вікон стояли стовпи пилу. Люди гомоніли, вмощувалися подалі від невагомих стовпів, наче вони могли на них упасти. На сцені вже метушилися сільрадівські дівчата, стелили рушники на столи, прикрашали штучними квітами убогі, побляклі від часу та недогляду сценічні завіси. На стільчиках, де завше садовлять батьків, сиділи з одного боку батьки нареченої, а з іншого – дві жінки. Одна з них, старша, безупинно плакала, а інша тихо раділа. Селяни дивувалися, перешіптувалися, бо ще такого в селі не було, аби дві матері сиділи на сцені. А оскільки наречений був з іншого району, то клубом, як вогонь по черінню, поповзли одразу несусвітні балачки. З краю в край перекотившись рядами, вони обростали дивовижними подробицями.
Аж тут почалася церемонія розпису (так у нас реєстрацію шлюбу називають). Присутні в залі притихли, видивляючись та прислухаючись. А обидві матері завмерли, мов перед образами, і подумки благали дітям любові та щасливого подружнього життя. У кожної з цих жінок своя доля, але про одну з них хочеться розповісти.
Осінні дощі не вщухали другу неділю. Дні короткі, а ночам краю не видко. Усе почорніло: низенький тин, який можна було переступити, стріха, до якої можна було дістати рукою, і хата, що вгрузла одним боком у землю, тепер стояла перехняблена та похмура. У хаті блимав олійний каганець, відсвіт від якого ледь-ледь проглядався в маленьких закіптюжених віконцях. Явдошка була за няньку двом молодшим сестрам – Клаві та Ніні. Малеча сиділа край печі, пильно зазираючи в підсліпувате віконечко. Діти чекали батька. Він іще зранку вирушив до лісу по галузки. Уже б і вечеряти, а батька не чути, тільки самотній явір під вікном тріпоче гіллям від холоду.
Аж раптом щось ніби грюкнуло, сінешні двері заскрипіли. Явдошка хутко метнулася до печі, поставила пеньок, щоб стати на нього і рогачем дістати звідти горщик з їжею, але пеньок гойднувся, рогач викрутився з невмілих Явдошиних рук, наче в’юн в ополонці, і горщик перекинувся... Замість вечері була Явдошці та її малим сестрам п’яна лайка від батька. Після того як померла від малярії мати, батько почав заглядати в чарку, йшов до шинку, там просиджував днями і пропивав останнє. Усе б робила Явдошка, хоч мала тільки дев’ять років, аби лиш у печі не готувати. Не до снаги це було дівчинці, та хто ж про це запитував? До школи батько Явдошку не пускав, а якби й пустив, то не мала б вона у що ні вдягнутися, ні взутися. Якось, коли батько спав п’яний, взула дівчинка його чоботи та й вирушила до школи. Ох і отримала тоді за цю витівку на горіхи! Прочунявшись, батько, проте, виміняв за два пуди зерна поношене взуття для Явдошки. Бігала вона в ньому до школи, бо зима була морозною. Бувало, прибіжить, притулиться до грубки, щоб відігріти руки. Не так руки, як замерзлу чорнильницю.
Нараяли батькові родичі йому жінку, бо таки важко самому з малими дітьми.
Прийшла одна з двома своїми синами, старшими від Явдошки. Було, нагодує своїх дітей, а до чужих їй байдуже. Добре, що малі дівчата в яслах, а Явдошка все впроголодь ходила. Випровадив батько цю жінку, згодом привів іншу. Сердешна жінка трапилася, дбала, як могла, про родину.
У голодні роки померли батько та наймолодша сестра. Перед війною Явдошка встигла закінчити сім класів. Вона разом із подругою Антоніною щодня долала сімнадцять кілометрів пішки до районної школи. Дівчата знали кожен горбочок, кожну ямку на дорозі, співали разом із жайвором пісень молодим житам, споглядали з непідробною цікавістю зміну пір року в рідній природі.
Молоду і завзяту дівчину скерували в сільську школу навчати грамоти маленьких діток. Саме перед війною Явдоха і кохання своє зустріла. Вийшла вона заміж за сільського хлопця Філімона, а пожити молоді й не встигли. Війна підкотилася майже до села. Філімона забрали до війська.
Коли в село зайшли німці, то в школі одразу розмістили шпиталь, а молодь почали вивозити на примусові роботи до Німеччини. Добра і сердешна мачуха спочатку ховала Явдоху в погребі, а потім уночі вивела убрід через річку до якоїсь далекої рідні в чуже село. Ось так Явдоха і врятувалася.
1943 року страшна звістка-похоронка надійшла Явдосі, що її Філімон убитий і похоронили його в сусідній області. Не так, щоб далеко, але й не близько. Бере Явдоха пару коней та їде шукати його могилу. Вдень ховалася в ярах та садках, а вночі без документів пробиралася від села до села, боячись у когось і дорогу запитати. Дісталася Явдоха до села, що записане було в похоронці, напитала людей, у садку яких було поховано трьох воїнів. А в котрій же її Філімон?.. Опізнала… І знов ярами, садами, скрадаючи...
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

