ЯВДОХА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

15 травня 20:00

519

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

У сільському клубі пахло цвіллю. Біля ледь відслонених вікон стояли стовпи пилу. Люди гомоніли, вмощувалися подалі від невагомих стовпів, наче вони могли на них упасти. На сцені вже метушилися сільрадівські дівчата, стелили рушники на столи, прикрашали штучними квітами убогі, побляклі від часу та недогляду сценічні завіси. На стільчиках, де завше садовлять батьків, сиділи з одного боку батьки нареченої, а з іншого – дві жінки. Одна з них, старша, безупинно плакала, а інша тихо раділа. Селяни дивувалися, перешіптувалися, бо ще такого в селі не було, аби дві матері сиділи на сцені. А оскільки наречений був з іншого району, то клубом, як вогонь по черінню, поповзли одразу несусвітні балачки. З краю в край перекотившись рядами, вони обростали дивовижними подробицями.

Аж тут почалася церемонія розпису (так у нас реєстрацію шлюбу називають). Присутні в залі притихли, видивляючись та прислухаючись. А обидві матері завмерли, мов перед образами, і подумки благали дітям любові та щасливого подружнього життя. У кожної з цих жінок своя доля, але про одну з них хочеться розповісти.

Осінні дощі не вщухали другу неділю. Дні короткі, а ночам краю не видко. Усе почорніло: низенький тин, який можна було переступити, стріха, до якої можна було дістати рукою, і хата, що вгрузла одним боком у землю, тепер стояла перехняблена та похмура. У хаті блимав олійний каганець, відсвіт від якого ледь-ледь проглядався в маленьких закіптюжених віконцях. Явдошка була за няньку двом молодшим сестрам – Клаві та Ніні. Малеча сиділа край печі, пильно зазираючи в підсліпувате віконечко. Діти чекали батька. Він іще зранку вирушив до лісу по галузки. Уже б і вечеряти, а батька не чути, тільки самотній явір під вікном тріпоче гіллям від холоду.

Аж раптом щось ніби грюкнуло, сінешні двері заскрипіли. Явдошка хутко метнулася до печі, поставила пеньок, щоб стати на нього і рогачем дістати звідти горщик з їжею, але пеньок гойднувся, рогач викрутився з невмілих Явдошиних рук, наче в’юн в ополонці, і горщик перекинувся... Замість вечері була Явдошці та її малим сестрам п’яна лайка від батька. Після того як померла від малярії мати, батько почав заглядати в чарку, йшов до шинку, там просиджував днями і пропивав останнє. Усе б робила Явдошка, хоч мала тільки дев’ять років, аби лиш у печі не готувати. Не до снаги це було дівчинці, та хто ж про це запитував? До школи батько Явдошку не пускав, а якби й пустив, то не мала б вона у що ні вдягнутися, ні взутися. Якось, коли батько спав п’яний, взула дівчинка його чоботи та й вирушила до школи. Ох і отримала тоді за цю витівку на горіхи! Прочунявшись, батько, проте, виміняв за два пуди зерна поношене взуття для Явдошки. Бігала вона в ньому до школи, бо зима була морозною. Бувало, прибіжить, притулиться до грубки, щоб відігріти руки. Не так руки, як замерзлу чорнильницю.

Нараяли батькові родичі йому жінку, бо таки важко самому з малими дітьми.

Прийшла одна з двома своїми синами, старшими від Явдошки. Було, нагодує своїх дітей, а до чужих їй байдуже. Добре, що малі дівчата в яслах, а Явдошка все впроголодь ходила. Випровадив батько цю жінку, згодом привів іншу. Сердешна жінка трапилася, дбала, як могла, про родину.

У голодні роки померли батько та наймолодша сестра. Перед війною Явдошка встигла закінчити сім класів. Вона разом із подругою Антоніною щодня долала сімнадцять кілометрів пішки до районної школи. Дівчата знали кожен горбочок, кожну ямку на дорозі, співали разом із жайвором пісень молодим житам, споглядали з непідробною цікавістю зміну пір року в рідній природі.

Молоду і завзяту дівчину скерували в сільську школу навчати грамоти маленьких діток. Саме перед війною Явдоха і кохання своє зустріла. Вийшла вона заміж за сільського хлопця Філімона, а пожити молоді й не встигли. Війна підкотилася майже до села. Філімона забрали до війська.

Коли в село зайшли німці, то в школі одразу розмістили шпиталь, а молодь почали вивозити на примусові роботи до Німеччини. Добра і сердешна мачуха спочатку ховала Явдоху в погребі, а потім уночі вивела убрід через річку до якоїсь далекої рідні в чуже село. Ось так Явдоха і врятувалася.

1943 року страшна звістка-похоронка надійшла Явдосі, що її Філімон убитий і похоронили його в сусідній області. Не так, щоб далеко, але й не близько. Бере Явдоха пару коней та їде шукати його могилу. Вдень ховалася в ярах та садках, а вночі без документів пробиралася від села до села, боячись у когось і дорогу запитати. Дісталася Явдоха до села, що записане було в похоронці, напитала людей, у садку яких було поховано трьох воїнів. А в котрій же її Філімон?.. Опізнала… І знов ярами, садами, скрадаючись, боячись і своїх, і чужих, перевезла Явдошка своє кохання, свого чоловіка молодого та й перепоховала на сільському кладовищі. Тепер вона могла хоч зрідка навідатися та хвилинку посидіти біля рідної могилки мовчки, а іноді щось тихо розказувала своєму Філімонові, лякливо озираючись, щоб ніхто не почув, за чим плаче її безутішна молода душа.

Та все закінчується. І війна теж, хоч принесла вона чи не в кожну хату чорну звістку, посиротила діток, матерів, залишила вдовами молодих і не дуже жінок. Не багатьом із них вдалося ще раз створити родину. Явдосі поталанило: молода і беручка жіночка приглянулася Миколі, водієві-орденоносцю, який пройшов усю війну і повернувся до свого села. Побралися, звели хату, посадили сад, жили заможно, як на той час, тільки на дітей не розстаралися. Далися взнаки переховування та холодні річкові води. Явдошка й лікуватися їздила до столиці, але результат безкінечних лікувань був невтішний – непліддя.

Товаришувала Явдоха по-сусідськи із Фросиною, вдовою, допомагала їй, як могла, бо скрутно було жінці самій із трьома дітьми виживати. А тут ще й помітила Явдошка, що Фросина знову вагітна. Допитувалася, чия ж дитина. Молодиця на якогось далекого сусіда вказала і розплакалася. Надумала позбутися дитяти, бо й так повна хата ротів. Явдошка ледь не впала перед жінкою навколішки: «Не губи дитяти, ми тобі допоможемо, всиновимо, коли народиться». Промовчала Фрося, стиснувши губи.

Догледіли її до пологів і дітьми її опікувалися, як рідними. Народився хлопчик, старші брати назвали його Михайликом. Явдошка вчилася бути матір’ю, бо Фрося чи не за тиждень уже вийшла на роботу. Коли маля дуже плакало, хотіло грудей, то Явдоха прикладала його до своєї порожньої, а молочко пускала з пляшечки. Воно текло від шиї в пазуху, дитя ловило та й затихало, а з очей Явдошиних текли безупинно сльози чи то радості, чи то журби.

Усе було б добре, якби одного разу Явдоха не застала Фросину і Миколу на гарячому. Вона спочатку й не зауважила, що той зачастив до вдовиці – то дах їй полагодить, то тин. Застала їх Явдоха у замкненій хаті, стукає, а вони не відчиняють. А коли спересердя вгатила по шибках, аж скалки на неї посипалися, то Фросина і верескнула з хати: «Не відчиню! Дитина наша! А ти хто така?». Явдоха сповзла стіною, не відчуваючи, як гострі скалки впивалися в тіло і струменіла кров…

Переступила через себе. Дитину поставили на ноги, Явдоха примирилася зі своєю суперницею. Вони разом навчали сина доброти, любові та щирості. Старші сини Фросини стали і Явдошиними синами та братами її Михайлові.

Чоловік недовго топтав ряст. А Фросину, коли захворіла, сини забрали до міста. Важко було жінці звикати, її невпинно тягло додому, до хати. Явдоха донесла свій хрест до кінця – забрала важкохвору Фросину і згодом доглянула до смерті жінку, яка народила їй сина.

Михайло одружився – ото дві матері на його весіллі сиділи – та з родиною пригорнув матір свою названу Явдоху до себе, доглянув, як колись вона його. Ця жінка прожила за заповідями Господніми, відстоювала служби Божі, а коли небо послало на землю свято Миколая, догоріла свічечка Явдохи. Вона відійшла в інший світ і посилає звідтіля Боже світло.