Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ЯНГОЛ

Історії

31 грудня
133

Історія родини Огієнків

ЯНГОЛ

Сніг дедалі щільніше огортав землю білою пеленою, прилипав до шуб, шапок, чобіт, рук, змерзлих облич перехожих. Остапові здавалося, що біла віхола, яка того дня верховодила в місті, прокралася й у його душу, бо скільки не пив алкоголю, не міг ані зігрітися, ані забути про все: спогади, наче надокучливі білі мухи, кружляли над головою. Постійні відвідувачі бару “На розі” знали Остапа як одного з незмінних “персонажів” закладу, і на цього чоловіка, зрештою, гріх було скаржитись. 
Він приходив сюди рівно о сімнадцятій, замовляв пляшку перцівки – рідко з такою-сякою закускою. Ніколи ні з ким не спілкувався, не влаштовував п’яних суперечок чи бійок, хоча інколи ночував біля дверей цього Богом забутого закладу на околиці міста, в якому збиралася публіка, яку жоден пристойний городянин не хотів би бачити за своїм столом. Це тривало багато років поспіль: щоденні п’яні посиденьки в барі, підробітки вантажником на тутешньому ринку і хміль, що ніколи не вивітрювався з його голови. Чоловік уже звик до осудливих чи гидливих поглядів перехожих, до того, що небо часто ставало його єдиним дахом, особливо в миті, коли найдужче не хотілось повертатися додому. Відколи вони з дружиною розміняли квартиру (Марті Остап залишив двокімнатну, собі ж – невеличку однокімнатну в хрущовці, чоловік перестав думати про те, як живе, навіщо живе і чи живе взагалі. 
Він якось дуже швидко зламався, особливо після від’їзду Марти, забув про своє улюблене заняття – про живопис, про роботу архітектором в одній із найпрестижніших фірм міста, про впливових друзів та про все, що тримало його на хвилях життя. Усе було позбавлено сенсу. Все, крім спогадів, які чоловік намагався приспати черговою дозою алкоголю. Бувало, Остап бився з тутешніми безхатьками за порожню пляшку в парку, за знайдений недопалок чи за рештки вечері й подумки скаржився: “Невже це я? Невже все, що відбувається, – це не сон, не марення, а те, що є насправді, що стало частиною мого життя?”. 
Сьогодні чоловік допізна затримався в барі, аж доки офіціант силою виштовхав його у двері. У святковий час “На розі” зачиняли швидше, ніж зазвичай, отож, коли добряче захмелілий відвідувач почав, було, огризатися на прохання працівників залишити заклад, його силоміць спровадили з бару. 
Надворі під блідим сяйвом місяця виблискував сніг. Він засліплював Остапові очі, скрипів під ногами, заліплював обличчя. Справжня снігова феєрія, різдвяна казка. Йти до будинку було декілька кварталів, однак чоловік вирішив скоротити шлях і повернутись додому через невеликий парк, розташований неподалік. Його ноги грузли в снігових заметах, тіло огортала дивна млість. Остап відчув утому (а може, це чимала доза алкоголю давалася взнаки), сів на лавку в самісінькому серці парку, поглянув на небо. Там, прямісінько над ним, виблискувала одна-єдина зірка, але така велика, неначе птаха, яка причаїлась на ялиновім гіллі неподалік від лавки. Остап був певен, що це душа його сина спостерігає за ним. 
Відколи маленький Всеволод загинув під колесами вантажівки, чоловік намагався не згадувати про минуле. Не думати про мрії, що жили колись у його серці: як син підросте, піде до школи, потім здобуде професію, одружиться. Намагався не думати про те, що не зумів здійснити давню синову мрію – подарувати малому велосипед, не встиг поїхати з ним на море, не встиг сказати, як сильно любить його. В одну мить усе розламалося, мов паперовий будиночок: його мрії, його сім’я, його життя. Залишилися тільки спогади – спогади, які не хотіли залишати Остапа жодної хвилини, жодної миті його життя. І зірка, що світила над головою, наче намагалась розрадити чоловіка цього морозяного Святвечора. Остап заплющив очі й поринув у сон – немов провалився в холодну безодню. Чоловік не відчував морозу, що чимраз дужче огортав його тіло, холодних і легких сніжинок, які танули на його обличчі. 
Остапові наснився його син… і свято, яке вони зустрічали разом. На душі стало легко та затишно, як не було вже багато років поспіль. Раптом у нічній тиші чоловік почув чийсь дзвінкий голос: 
– Нова радість стала, яка не бувала… Над вертепом зоря ясна у весь світ засіяла… 
Голос то віддалявся, то звучав зовсім поряд, будив Остапа, змушував розплющити повіки, повернутися до реального життя – цього майже безлюдного парку, холодного й бездушного міста, сумного Святвечора, в якому були лише Остап та його спогади. 
– Вставайте, дядечку, інакше замерзнете, – почув дзвінкий голос хлопчика, який щойно співав коляду, відчув руки, які намагались підвести його з лави. Чоловік щось бурмотів, опирався, та дзвінкий голос колядника змушував його підвестись із лави, піти засніженим зимовим парком до свого помешкання. 
Зранку Остап прокинувся у власній постелі, а не на тротуарі чи в під’їзді, як це бувало зазвичай. Поглянув на себе у дзеркало й чітко усвідомив, що вчора міг загинути – заснути в засніженому парку й більше ніколи не прокинутись. “Мабуть, це душа мого сина прийшла до мене, щоб урятувати мене від смерті. Син… Він так пишався мною… колись…”. Сльози підступили до горла Остапа, вперше за багато років чоловік дав волю емоціям: “Господи, що ж я роблю? Колись Всеволод казав, що я найкращий батько у світі. Він нізащо б не хотів, аби все склалося саме так… Я не можу, не маю права плямувати пам’ять про нього…”. Того ж вечора Остап тиснув кнопку дзвінка знайомого помешкання. Двері відчинила худорлява низенька жінка – і відразу ж сахнулася, побачивши Остапа. 
– Марто, це я. Не проганяй мене, без тебе я не зможу, не зумію… 

Відтоді сплинуло чимало років. Родину Огієнків більшість вважає доволі успішною та щасливою: в подружжя підросте двоє власних і двоє прийомних дітей, яких Марта з Остапом колись взяли із сиротинця, і тільки дехто знає, через які випробування їм довелося пройти. Кожного Святвечора, коли землю закутують сутінки і на небі спалахують яскраві ліхтарики-зорі, чоловік згадує про своє минуле і про той дивовижний випадок, коли Янгол, а може, звичайнісінький хлопчик із вертепу, змінив усе його тодішнє життя… 

Автор: Ольга РОШ

Газета "Життя"

Читайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

КОСА – НА КАМІНЬ
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
КОСА – НА КАМІНЬ
19 червня 16
ДЕНЬ СЕКОНДУ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ДЕНЬ СЕКОНДУ
04 червня 109
ЄВА СПОДІВАЄТЬСЯ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ЄВА СПОДІВАЄТЬСЯ
04 червня 33