ЯКОЮ МІРОЮ МІРЯЄТЕ ВИ, ТАКОЮ Й ВАМ ВІДМІРЯЮТЬ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

23 квітня 23:09

390

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

ЯКОЮ МІРОЮ МІРЯЄТЕ ВИ, ТАКОЮ Й ВАМ ВІДМІРЯЮТЬ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Вероніка любила самотність. Не була відлюдьком, але й не шукала спілкування з людьми. Вони не породжували в неї довіри, тієї, коли хочеться душу відкрити, коли прагнеш з кимось розділити і радість, і смуток. Можливо, так сталося тому, що з раннього віку Вероніка жила в сім’ї, де ніхто не цікавився її думками і почуттями.

– Ти поїла? – радше для констатації факту, а не через турботливість запитувала тітка Ірина. – Тоді не розсиджуйся, а берися до роботи. Натереби кукурудзи для птиці, кропиви нарви, доріжки підмети.

Робота не була непосильною, але упродовж дня її назбирувалося стільки, що мала Вероніка втомлювалася і з нетерпінням чекала тієї миті, коли можна буде лягти в ліжко й дати нарешті спокій натрудженим рукам і ногам.

– Не встигла лягти, а вже спить – от що значить мати міцне здоров’я! – у голосі тітки Ірини чути неприховану заздрість. Вероніка чудово розуміє причину того почуття: Іванка, рідна тітчина донька, майже постійно слабує. Нібито ніякої важкої хвороби в неї лікарі не виявляють, але що вони, сучасні, в тому тямлять? Дипломи купили, а знань не мають – так вважає тітка. А Іванка страждає що не день усе більше і більше. Варто їй розхвилюватися, як починаються серцеві напади, тремтять руки, сіпаються губи. Про всі ці проблеми зі здоров’ям зведеної сестри Вероніці доводиться вислуховувати мало не щодня. І не тільки їй: за кожної нагоди тітка Ірина розповідає про них сусідам, знайомим, родичам і неодмінно вчителям, аби останні враховували хворобливий стан учениці й були до неї поблажливими. І варто сказати, тітчина тактика приносила непогані плоди: Іванці завищували оцінки, щоб не завдавати зайвих прикрощів, звільняли її від роботи на ділянках і прибирання шкільної території. Діти боялися зачепити дівчину необережним рухом в іграх, тому найчастіше їй відводили роль судді чи звичайного спостерігача. Про те, як з Іванкою поводилися в її помешканні, й говорити нічого: в ньому на неї молилися!

– Не тягай тих відер, бо знову стане погано! – застерігала тітка Ірина свою доню, яка взялася поливати квіти п’ятилітровим відерцем.

– А ти мала б не дивитися, а сама це зробити! – це вже до Вероніки, яка виполювала бур’ян у тому ж таки квітнику. – Але хіба ж тобі шкода сестру? Добре, що про себе дбаєш, не переробишся ніколи.

Вероніка дуже рано усвідомила, що казка «Дідова дочка і бабина дочка» – то зовсім не казка, а реальна історія про таку ж бідолашну дівчинку, як вона сама. Не дивно, що та далека і зовсім чужа для неї героїня здавалася Вероніці набагато ріднішою за Іванку, з якою проживала вже не один рік.

Рідна мати Вероніки померла, коли дівчинці ледь виповнилося шість років. Важка хвороба за якихось пів року забрала вроду і здоров’я молодої жінки, якою захоплювалися не лише чоловіки, а й прискіпливі в таких справах жінки.

– На тінь перетворилася… – дивувалися і співчували ті, кому довелося бачити Тетяну в останні місяці її життя. – А була такою красунею! Що та хвороба робить з людиною…

Вероніка невиразно пам’ятала матір у розквіті сил. Коли дівчинка згадує про неї, в її уяві постає ліжко біля вікна, на якому лежить висохла постать із жовто-сірим обличчям та тоненькими, як стебелини, безсилими руками на ковдрі.

– Ніко, ходи до мене, – тихим шелестом долинає до неї голос неньки.

Нікою її називала тільки мати. Відколи вона померла, до маленької дівчинки навіть рідний батько звертався по-дорослому – Вероніка. Про тітку Ірину й говорити нічого. Здавалося, що вона ще й вкладала в те ім’я зверхність та неприязнь, помножену на злість і заздрість, які з плином років лишень міцнішали.

– Щеня невдячне, – шипіла тітка, гнівно зиркаючи на Вероніку, яка після загального обіду, замість помити посуд, сіла виконувати домашнє завдання. – Нажерлася та й пішла вилежуватися, а ти за нею прибирай, витирай, вечерю їй готуй!

Докір був несправедливий, бо Вероніка, з’ївши суп швидше за інших, свою тарілку помила, а от поки інші впораються з їжею, не чекала – поспішала виконати домашнє завдання, бо знала, що тітка обов’язково залучить її до вечірньої роботи. З десяти років Вероніка чистила курники, готувала мішанку для птиці, полола грядки, випасала двох корівок, а згодом і доїла їх.

– В неї руки міцні, не те що в Іванки, – виправдовувалася тітка перед сусідами, які все те бачили і таки не втрималися від зауважень.

– Образити сироту – то великий гріх, – не раз нагадувала безсердечній жінці бабуся Стефа, яка жила навпроти і добре бачила, скільки доводилося гарувати малій.

Тітка Ірина відсварювалася:

– Хто її ображає?! Одягнута, нагодована, живе в теплі. А за те, що до праці залучаю, колись ще подякує мені, що навчена всього.

Як до цього ставився рідний батько Вероніки? Дещо помічав, але мовчав, бо не хотів сварок у сім’ї. Під час опалювального сезону батько працював кочегаром у школі, влітку підробляв помічником комбайнера. А ще ж були домашні справи: якісь ремонти, заготівля сіна, чималенький город, садок. Не до з’ясовування стосунків йому між дружиною і дітьми! І варто визнати, що аж надто теплих почуттів до Вероніки батько не мав, бо так і не звик до рідної дитини.

З матір’ю Вероніки він зустрічався лише декілька місяців. Потім до них у село за скеруванням приїхала Ірина. Молода ветеринарка була бойовою, розкутою і гостренькою на язик. Володимир мимоволі порівнював її зі скромною, нерішучою Тетяною і відчував, що тягне його дедалі більше до приїжджої дівчини. Якось, коли Тетяна саме була на сесії (заочно навчалася в педагогічному виші), наважився провести Ірину з дискотеки. Прощаючись, ніби жартома, притягнув до себе. Вона сміливо зазирнула в очі. З рук його не виривалася…

Володимир іще деякий час ділив себе з обома дівчатами, бо і Тетяну шкодував, яка після повернення із сесії стала надзвичайно поступливою, хоча раніше відмовляла йому у близькості, і від Іриної пристрасті не в змозі був відмовитися. Незабаром чутки про ті любовні походеньки дійшли до його матері, і вона сердито відчитала сина:

– Май сором, хлопче! Не крути голови обом, бо надбаєш проблем. Час обирати берег, до якого плистимеш. Тетянина мати вже на мене косо дивиться, ніби я тебе навчила такого неподобства.

Володимир усе не наважувався зробити вибір. З Тетяною мав спокій, душевний затишок, упевненість у її вірності, з Іриною переживав миті бурхливої насолоди, де не існувало жодних обмежень на все те, що може її породжувати. Розум обирав ту, яка саме йому подарувала свою цноту, а тіло прагнуло іншої – вмілої коханки, яка змушувала його забути про землю під ногами.

– Я вагітна! – повідомила йому Ірина, коли, вкотре криючись, прийшов до неї пізно ввечері в гуртожиток, де жили молоді колгоспні фахівці.

– Щось можна ще зробити? – нерішуче запитав Володимир, ураз відчувши себе в небажаних сільцях.

Ірина поглянула на нього здивовано:

– Авжеж, можемо ще встигнути з весіллям, поки живіт іще не зовсім помітний.

В її словах було стільки впевненості, рішучості та майже відвертої погрози, що Володимир зрозумів: краще погодитися.

А за декілька місяців селом поповзли чутки: Тетяна також чекає на дитя.

– Нещасна дівчина, – співчувала більшість людей. – Кажуть, що мати в неї дуже хвора, а тут ще й ця халепа. Чому не позбулася дитини, коли ще термін дозволяв?

Були й такі, які вважали, що правильно вчинила, не вбивши дитя:

– Нічого, виростить! У війну жінки самі піднімали на ноги по п’ятеро і більше, то невже Тетяна одному ради не дасть?

І додавали оптимізму, прогнозуючи щасливу долю дівчині:

– Знайдеться і для неї пара, бо і вродлива, і розумна, і працьовита. Не всі чоловіки негідники: хтось стане для Тетяни надійною опорою, а для її дитятка – добрим батьком.

Мабуть, ті прогнози і справдилися б, якби… Якби все в людському житті відбувалося за законами справедливості. Чесним, добрим, працьовитим – гідні нагороди, всі блага, а підступним, жорстоким і ледачим – відповідні покарання. Чомусь частіше ми бачимо зовсім протилежне в реальності.

Тетянина матір встигла трохи потішитися маленькою онучкою. Коли ж Вероніці минуло три рочки, залишила своїх любих дівчаток наодинці з усіма випробуваннями, на які таке щедре життя.

– Мала й так слабке серце, а тут ще такі неприємності з донькою довелося пережити. Вони ще більше підірвали її здоров’я, – перемовлялися за Тетяниною спиною ті, що їй співчували.

Як завжди буває в таких випадках, ті розмови дійшли й до неї. Хтось не втримався, аби не переказати їх молодій жінці, яка й сама відчувала провину перед єдиною найріднішою людиною. Єдиною, бо батько помер іще раніше, коли Тетяна навчалася в сьомому класі. Докори сумління не давали їй спокою. Відчинить шафу з материним одягом, якого ніяк не могла позбутися, – заллється слізьми (це ж ніколи ненька не одягне його!), візьме до рук її улюблену склянку із синеньким дрібним орнаментом – гарячим присне в серце, та так, що воно, здається, також ридає від болю.

Кажуть, ті, хто має сталеві нерви, рідко хворіють. Особливо на ті недуги, які безпосередньо пов’язані з ними. Навіть всілякі ковіди зупиняються перед їхньою міццю. Тетяна ж мала тендітну, вразливу душу. Смерть батька, зрада коханого, ще одна важка втрата підірвали її здоров’я. Не зміцнив його навіть страх за долю донечки. Хоч куди б Тетяна йшла, їхала, переживала, що, коли з нею раптом щось трапиться, Нікуся залишиться сиротою, а отже, її заберуть у дитячий будинок. Що на Вероніку там чекатиме? Відгуки про ті заклади чула не найкращі. Не дивно, що, постійно перебуваючи в такому стані, Тетяна незабаром відчула себе вкрай погано. Влітку, проходячи медичний огляд як вихователька в дитячому садочку, здала аналізи й отримала невтішні результати.

За рік Тетяні довелося залишити роботу, бо сил ледве вистачало, аби зварити щось їсти для маленької Ніки, прибрати в будинку і посидіти у дворі, милуючись квітами та донечкою, яка ніяк не могла зрозуміти, чому її мати припинила бавитися з нею в хованки, доганялки і міцно її обіймати, як це робила зовсім нещодавно.

Згодом Тетяна злягла. В лікарню категорично відмовилася їхати.

– Хочу надивитися на свою донечку, – пояснила.

Жалісливі сусідки не залишили хвору. Відвідували Тетяну щодня, ночували біля неї, чергуючись, допомагали їй у всьому. Вони й відвели дівчинку першого вересня до школи. Наприкінці листопада Тетяна назавжди попрощалася зі своєю донечкою…

Лист. Вона написала його Володимирові, коли зрозуміла, що незабаром покине цей світ. Але навіть без того листа Володимир знав, що Вероніка – його донька. Вона народилася раніше, ніж Іванка, на два тижні.

– Але ж ти і вправний! – просто йому в очі сміялися чоловіки. – Що тепер робитимеш? Як встигнеш із хрестинами? Чи обох разом понесеш до церкви?

Чоловік спочатку віджартовувався, коли ж надто допікали, відповідав грубощами.

Вероніка росла і ставала на нього навіть більше схожою, ніж шлюбна донька. А ще більше нагадувала його матір, у яку і він вдався. Очі, ніс, вуста, фігура, хода – всім пішла в їхній рід.

Коли дівчинка народилася, мати, яка також не сумнівалася у Володимировому батьківстві, запропонувала:

– Може, визнаєш доньку своєю? Адже це твій гріх.

Володимир поглянув тоді на неї сердито:

– Хочете, аби став посміховиськом? А ви подумали, як на це відреагує Ірина? Вона ж
щодня мене пилятиме.

Те, що дружина вміла це робити майстерно, він уже знав.

– Ні, це буде справжньою дурнею. Ніколи про це навіть мови не заводьте, – промовив категорично.

І все ж таки через роки Володимирові довелося знову повернутися до цієї проблеми.

Отже, лист. У ньому Тетяна зверталася до нього й Ірини з проханням забрати Вероніку в їхню сім’ю:

«У неї нікого, крім тебе, немає. Мені важко уявити, що дівчинка опиниться серед чужих людей. Я знаю: ти маєш добре серце. Вірю, що й у твоєї дружини знайдеться трішки ласки для нашої донечки. Благаю вас…».

– А Тетяна таки безцеремонна! – обурилася Ірина, коли дізналася про той лист. – Ще й, мабуть, сама розпустила чутки про цей свій «заповіт» на все село, аби поставити нас у незручне становище. Чому це ми маємо її байстря ростити? Хай про неї піклуються відповідні…

– Замовкни! – Володимир з таким гнівом викрикнув це слово, що Ірина аж здригнулася від несподіванки: він рідко підвищував на дружину голос. Знав, що краще з нею взагалі не сперечатися, бо так дошкулятиме словами, що хоч з дому втікай. Він так і робив, коли все ж таки виникали між ними непорозуміння. Повертався пізно ввечері, начаркувавшись у когось із кумів чи приятелів, і тоді вже Ірина перемовчувала, аби не дратувати п’яного чоловіка. У тому стані він міг і посуд побити, і меблі поламати, і її виштовхати за двері. На щастя, траплялося це нечасто, й Ірині потрібно було добре постаратися, аби вивести з рівноваги доволі флегматичного чоловіка.

– Замовкни, – вже тихіше, але впевнено повторив Володимир. – Вероніка – не байстря, вона – моя донька! І житиме вона в нас. Взавтра я подбаю про це, а ти підготуй у кімнаті Іванки місце на ще одне ліжко.

Щось таке було в голосі та погляді Володимира, що Ірина зрозуміла: сперечатися з ним марно.

– Так, вирішили забрати дівчинку до себе, – приписувала вона й собі заслугу в долі Вероніки. – Якщо вже так сталося, то як можу допустити, щоб дитина мого чоловіка гибіла в сиротинці? Хіба не маю серця? Поділимося всім, що маємо.

Якою була «сердечною» мачухою, вже відомо. А от як ділилася, про це мова піде далі.

Голодом, звісно, Вероніку не морили, але й смаколиками зайвий раз не частували. У присутності Володимира чотири мандаринки ділили порівну, коли ж він того не бачив, Іванці перепадало більше.

– У неї такий примхливий шлуночок, Іванці потрібна більш делікатна їжа, а тобі пощастило – можеш їсти все, – виговорювала тітка Ірина Вероніці, підсовуючи тій окраєць хліба зі смальцем.

Вероніка не любила того смальцю, він застигав їй у роті (краще б простий хліб їла), але, боячись розгнівити тітку, ковтала його через силу. Комусь той сільський делікатес смакував, і хтось про нього з теплом згадуватиме в дорослому житті, а вона й через роки відчуватиме неприємний наліт, який обволікав горло в’язким жиром.

– Одразу видно, що не голодна, бо інакше не перебирала б харчами, – невдоволено дивилася на її силування тітка.

Одяг – то також болісні спогади. Іванка була майже на голову вищою за Вероніку і не такою тендітною. Сукенки купували відповідно до її зросту й комплектації.

– Які там вшивання! За той рік підростеш, то матимеш що носити. Не наробишся на ваші вдяганки! – обурювалася тітка Ірина, коли Вероніка просила приталити сукенку, аби не мати в ній вигляд як у мішку.

І так виходило, що їй і справді доводилося по два роки ходити в тій самій одежині, і це тоді, коли Іванці купували нову, бо вона з торішньої виросла.

Нерідко Вероніка шукала якесь потаємне місце, де могла б виплакатися і поскаржитися матусі на свою долю.

– Краще б мене забрали в дитячий будинок, де всі однаково нещасні, – зверталася до мами, шукаючи рідний образ серед купчастих хмар, що байдуже пливли в піднебессі. – Однаково тут мене ніхто не любить. Навіть рідний батько. А тітка Ірина взагалі ненавидить.

Одного разу, коли тітка вкотре допекла Вероніці несправедливим докором і вона виплакувала свій біль, сховавшись у високих ліщинових кущах, що росли в кінці їхнього городу, несподівано почався дощ. Ще мить тому чисте небо з поодинокими білими корабликами не віщувало наближення негоди, і раптом землю почали засівати рясні теплі краплі. Так, вони здалися Вероніці зовсім теплими, і вона тоді повірила в диво: її почуто, і то материні сльози співчуття лагідно падають на неї, стишуючи гостроту образи…

Відтоді дівчина полюбила дощову погоду. Навіть ту осінню чи ранню весняну, коли той дощ дошкуляв неприємним холодом, а небо надовго фарбувалося в сірі та сталево-сизі кольори. Вероніка довго вдивлялася в заплаканий небесний простір, намагаючись знайти в ньому погляд сумних материних очей, які все розуміли…

Минали роки. Розквітала врода Вероніки, породжуючи ще більше роздратування в тітки Ірини. Не сказати, що й Іванка була негарною, однак хлопці чомусь оминали її увагою. Можливо, причиною був отой імідж хворобливої дівчини, який створила власній доньці тітка Ірина? Бо, хоч що б там говорили, рідко який чоловік бажає для себе дружину, яку потрібно доглядати, як малу дитину. А з Іванкою було саме так. І приготування їжі дівчину втомлювало, і робота на городі їй шкодила, і догляд за численною птицею, кролями та іншою живністю її змучував – то не для її тендітних ручок. Іванці дозволяли хіба що в кімнатах навести лад та посуд помити.

– Така вже моя Іванка акуратистка, – хвалилася тітка Ірина. – Кожну річ у шафі ніби під лінієчку складає, кожну склянку, тарілку до блиску вимиває.

І не забувала обов’язково додати:

– Вероніка зовсім інша: в неї таке коїться на полицях, що одразу й не знайдеш того, що потрібно.

Говорила неправду, бо і в пасербиці не було безладу, але жінку це не турбувало.

Здавалося, що доля вже насипала для Вероніки зі своєї торбини достатньо випробувань, але ж ні, вона вирішила завдати дівчині ще одного удару. Захворів батько. Тоді всі подібні хвороби називали грипом, і ніби були вони несмертельними, але Володимир не здолав своєї немочі. Хоча рідко коли він захищав доньку від несправедливих нападів дружини, однак і не дозволяв, аби вона перебирала міру. Та й Ірина в його присутності стримувала себе і всіляко підкреслювала, з якою турботою ставиться до його доньки. Коли ж чоловік помер, припинила приховувати свою нетерпимість.

Вероніка знала, що для них з Іванкою відкладали кошти на навчання. Зокрема, це робили і з її пенсії, яку призначили дівчині після смерті матері. Коли ж дійшло до вступу, тітка Ірина повідомила, що майже всі гроші витрачено на похорон батька, отже, доведеться комусь пожертвувати вищою освітою. Зрозуміло, що вибір припав на Вероніку.

– Ти можеш піти в училище навчатися на маляра-штукатура, – запропонувала тітка. – Вони непогано заробляють, а ти, на відміну від Іванки, маєш міцне здоров’я, тож зможеш працювати на будівництві. А згодом, якщо захочеш, вступиш до вишу.

Вероніка захоплювалася історією, в майбутньому планувала стати археологом, перечитала безліч книг про розкопки древніх курганів, поселень. Дівчину хвилювало і манило до себе таємниче минуле, вона не раз уявляла, як знаходить якусь унікальну річ, що стане ключиком до відкриття ще однієї важливої історичної таємниці, – і ось тепер ці мрії руйнуються через відсутність будь-якої підтримки. Навіть на те, щоб поїхати до міста, відвезти документи (тоді це потрібно було робити власноруч), у неї не було коштів. Допомогу Вероніка поки що отримувала, але вона вся потрапляла до рук тітки Ірини.

– Живеш тут, то маєш платити і за їжу, і за світло (читаєш он ночами), і на дрова давати, і шпалери в кімнаті вашій з Іванкою час оновити – на все потрібні чималі кошти, – сказала Вероніці, коли та попросила виділити їй невеличку суму на особисті витрати.

Дівчина нікому не скаржилася на мачуху. Вероніці так хотілося зберегти змогу мати рідний дім, сім’ю, куди можна було б повертатися з далеких доріг, знаходити там домашній затишок і розуміння, що вирішила не сперечатися із захланною жінкою.

Даремно дівчина сподівалася на те розуміння. Що далі, то більше тітка Ірина намагалася все зробити, аби вижити її з батькового будинку.

Вероніка таки пішла навчатися в училище, яке було в районному центрі.

– У тебе такий гарний атестат, – подивувались у приймальній комісії. – Чому не спробувала вступити до вишу?

– Так вийшло, – коротко відповіла Вероніка. – Зроблю це згодом.

Вона обрала відділення, де готували кухарів-кондитерів.

– Цього можна навчитися і вдома, – невдоволено пробурчала тітка Ірина, коли дізналася, що Вероніка проігнорувала її пораду. – А маляром могла б уже підзаробляти з першого курсу. Он скільки людей роблять ремонти!

Здавалося, що Ірина змирилася з тим, що нешлюбна донька чоловіка далі живе з нею. До то-
го ж потреба в працьовитих руках Вероніки не зникла. Навпаки, роботи побільшало, бо тітка Ірина придбала ще одну корівку. Щовихідних Вероніка мчала додому, аби вигрібати гній із хлівів, прибирати, садити й обсапувати городину, згодом збирати її.

Іванна в цей час навчалася в обласному місті в культосвітньому коледжі на бібліотекаря (виш виявився їй не до снаги) і навідувалася додому лише на великі свята.

– Ніколи їй роз’їжджати: дуже багато завдань дають, – пояснювала тітка Ірина тим самим сусідам, які цікавилися, чому доглядати господарку їй допомагає лише Вероніка, а рідна донька зовсім її не шкодує.

– Та й, правду кажучи, в мене того здоров’я більше, ніж у неї, – вела далі Ірина, виправдовуючи лінь власної доньки. – Хіба забули, що Іванка з дитинства хворіє?

Зачастила Іванна додому тоді, коли у Вероніки з’явився наречений.

Ростислав працював електромеханіком на енергетичному підприємстві. На честь професійного свята керівництво влаштувало для своїх працівників фуршет у тому ресторані, де Вероніка саме почала працювати офіціанткою. Вона тоді навчалася на другому курсі, і дівчина, щоб мати змогу купувати собі якісь обновки, вирішила влаштуватися на роботу. В невеличкому районному центрі з цим була проблема, але завдяки протекції директора училища, який помітив старанну ученицю, Вероніку туди взяли і жодного разу не пошкодували про це: відповідальна і працьовита дівчина не розчарувала власника ресторану.

Ростиславові Вероніка сподобалася одразу. Він не наважився заговорити з дівчиною, коли вона обслуговувала його столик, але дочекався її після закінчення святкування.

– Вже пізно, тож, якщо ти не проти, я можу підвезти тебе додому, – запропонував.

– Звичайно, проти, – промовила вона здивовано. – Чому ти подумав, що я погоджуся сісти в авто до незнайомця? Я здаюся легковажною?

Юнак знітився. А й справді, він чомусь не подумав про це. Почав виправдовуватися:

– Вибач. Зовсім ні, навпаки, мені сподобалося, як ти старанно… відповідально виконуєш…

Ростислав, хвилюючись, плутався у словах. Відчув, що має в очах дівчини трохи безглуздий вигляд. Оці офіціозні, канцелярські вирази… Ніби на якійсь виробничій нараді, де характеризують ставлення працівника до його обов’язків. Отож вирішив іти напрямки:

– Насправді мені сподобалася ти, і я весь вечір вигадував, як з тобою познайомитися. Ось, але вийшло як вийшло.

Стояв перед нею розгублений і трохи наляканий: раптом відшиє його, вважаючи безцеремонним нахабою?

Вероніка розсміялася:

– Інколи не варто ускладнювати, так? Але підвозити мене не потрібно: я живу в гуртожитку, а він лише за декілька сотень метрів звідси.

Вероніка рушила в тому напрямку, і Ростислав пішов з нею.

Їхнє кохання було таким, як і у всіх закоханих, тобто неповторним. Так вважав не лише класик української поезії – такої думки, мабуть, дотримуються всі люди, серця яких запалює яскравий вогник того святого і вічного почуття. Вероніка і Ростислав відчули і ту спорідненість душ, коли вгадуєш думки одне одного, і пізнали у своєму тілесному єднанні те таємниче блаженство, яким природа обдарувала людей (і не тільки!) і заради якого в лицарські часи гинули романтики. Хоча навіть у наш час такі речі все ще трапляються, незважаючи на прагматичність сучасних людей.

Якби Вероніка знала, чим закінчиться знайомство Ростислава з її родиною, вона ніколи не запросила б його додому. Чи, може, так мало статися?

Коли тітка Ірина дізналася, що юнак зробив Вероніці пропозицію, скипіла:

– Ніякого весілля не буде! У мене нема грошей! Ото назбираєш достатньо коштів, тоді і влаштовуй собі гульки!

Незрозуміла лють здивувала дівчину:

– Хіба я прошу у вас гроші на весілля? Ми з Ростиславом вирішили влаштувати вечірку лише для батьків і найближчих друзів. Для цього нам вистачить того, що ми маємо, хоча й Ростиславові батьки хочуть нам допомогти.

– А-а, отже, хочеш таки мене осоромити перед ними? Вони, мовляв, дають, а я ні, бо жадібна, шкодую для тебе, так? – ще більше оскаженіла тітка Ірина.

Багато чого наслухалася про себе того дня Вероніка. І що невдячна вона тварина, і ледарка, яка виросла на її, тітчиних, мозолях, і що так себе поводять лише негідники.

Наступного ранку дівчина, зібравши свої скромні пожитки, пішла на зупинку. Мала єдине бажання – більше ніколи не повертатися в помешкання, де зазнала стільки принижень і образ, яких вистачило б не на одне людське життя.

Коли за декілька днів на порозі її гуртожитської кімнати з’явилася тітка Ірина, Вероніка була вражена.

– Розсердилася? – запитала та зовсім спокійно. – Ну, всяке буває між своїми. Ти так приголомшила мене тією новиною, що я розгубилася. Щось вигадаємо з тим весіллям. Не хочу, аби в селі говорили, що я виштовхнула тебе, ніби чужу. Приїжджайте з Ростиславом, обговоримо цю справу.

Вероніка знову нагадала, що ніякого весілля, та ще й у селі, вони не планують.

– Ні, ні! – заперечила тітка Ірина. – Зробимо все по-людськи.

Зустрічалися закохані вже понад рік, і Ростислав за цей час побував у її селі не один раз. Приїжджав, аби допомогти Вероніці виконати в господарці найважчу роботу, якою тітка не соромилася навантажувати дівчину. Зазвичай тоді ж з’являлася в селі й Іванна. Це вже пізніше Вероніка усвідомить, що то була не випадковість.

Заздрість не припиняла мучити тітку Ірину відтоді, як вона побачила нареченого своєї пасербиці. Гарний, розумний, не ледащо, на високооплачуваній роботі працює, бо он який автомобіль має. Чула, що батьки придбали майбутнім молодятам квартиру. І це все має дістатися цій байстрючці?! Чим гірша її донечка? В голові жінки кублилися такі злісні зміюки, що вона навіть уночі не могла спати. Щось потрібно з цим робити… щось потрібно… Вона ж бачить, як страждає її дитина, яким поглядом гладить того парубка. Як його заманити самого в їхній будинок, щоб без тієї… повійниці?

Але ж недаремно Ірина працювала ветеринаркою, тож трохи розумілася на потрібних медичних препаратах.

Того вечора майбутні наречені повечеряли в родинному колі. А ранок став для обох потрясінням.

Вероніка прокинулася з нестерпним головним болем у вітальні на дивані.

– А де Ростислав? – запитала тітку Ірину, яка сиділа навпроти за столом, ніби очікуючи її пробудження. – Я навіть не пам’ятаю, як заснула тут.

– Там, у кімнаті, – ніби зніяковіло відповіла тітка.

Дівчина через силу піднялася на ноги, попрямувала до кімнати. Не повірила власним очам…

Та картина переслідуватиме Вероніку ще дуже довго. Рука коханого, яка нещодавно пестила її, безсоромно лежала на оголених грудях Іванни. І сам він… без одягу…

Ростислав благатиме Вероніку вибачити йому. Не пам’ятає, мовляв, як опинився в тій кімнаті, та ще й з Іванною. Ніби провалився в якийсь сірий в’язкий туман…

Вероніка хитала заперечно головою:

– Ні, ні і ще раз ні! Такого не пробачають! Після такого в нас немає майбутнього.

Ростислав іще декілька разів намагався вимолити в неї пробачення. А потім тітка Ірина приїхала до його батьків і оголосила, що незабаром вони стануть дідусем і бабусею.

«Як же легко він зрадив наше кохання… – сумно думала Вероніка. – А чи було воно в нього?»

Розчарування забирало в дівчини силу, поступово вбивало в ній бажання жити. Думки про свою непотрібність, про свої нещастя супроводжували Вероніку день і ніч, вона жила (чи існувала?), обплутана ними, як міцним павутинням, не в змозі їх позбутися. Подруги? Були приятельки, з якими мала гарні стосунки, але перед якими ніколи повністю не відкривалася, бо з дитинства звикла, що її думки та почуття нікого не цікавлять. Ростислав розморозив її душу, а потім узяв і знищив її…

Вероніка бачить сон. Мати пригортає її до себе, гладить ніжно невагомою рукою по голові. Як тоді, в дитинстві…

– Навіщо, доню? Ти маєш жити… за нас обох…

У погляді неньки – сум і… докір…

Вероніка виринає зі сну, розтуляє важкі повіки.

– Прокинулася?

Біля її ліжка сидить жінка в білому халаті.

– Як почуваєшся? – запитує.

– Добре… Аби тільки дали мені спокій, – відповідає Вероніка.

Ні, їй насправді погано. І болить навіть більше не тіло, а душа. Але кого турбує те, що відбувається з її душею? Раптом картина зі сну, як реальність, з’явилася перед її очима. Мати… Як бракує її в житті Вероніки! Ніки… Так до неї зверталася лише вона, а ще… коханий…

Після того, як Вероніку виписали з лікарні, вона купила свої улюблені жовті троянди (які квіти любила мати, на жаль, не пам’ятає) і пішла на кладовище. Не була там відтоді, як розірвала стосунки з Ростиславом. Літні місяці щедро розстаралися на бур’яни, сховавши під собою скромну могилу.

«Потрібно скласти кошти на пам’ятник», – подумала, відчувши перед ненькою провину, і почала прибирати навколо місця її вічного спочинку.

Потім Вероніка довго сиділа, спостерігаючи за яскравим метеликом, який сідав то на хрест, то на квіти, відлітав на якусь мить і знову повертався, не залишаючи її надовго на самоті.

Дівчина згадала отой теплий раптовий дощ серед безхмарного дня, який лікував її ображене сердечко.

– Матусю, це знову ти?.. Я обіцяю тобі, що більше ніколи не посмію так вчинити зі своїм життям!

Вероніка поспішала, боялася, що метелик зникне і вона не встигне донести до матері свою обіцянку:

– Обіцяю… Я житиму!

Маленьке ніжне створіння безбоязно сіло їй на руку, згодом перемістилося трохи вище, на передпліччя, завмерло на мить, а потім здійнялося і полинуло над могилами.

Мине багато років. Жодного разу Вероніка не переступить порога будинку, де минули її безрадісне дитинство і перші роки юності. Вона вийде заміж, народить двох синів. Матиме доброго і вірного чоловіка, з яким житиме в любові та злагоді. Загояться сердечні рани, яких завдала зрада Ростислава. Лише образи і приниження, якими тітка Ірина постійно псувала Вероніці життя, довго залишатимуться в її пам'яті.

Якось Вероніка випадково зустрілася з жінкою, яка жила неподалік від тітки Ірини.

– Бачу з вигляду, що в тебе все добре, – привітно мовила колишня сусідка. – І слава Богу, бо ти від тієї карги й так багато натерпілася. А отой випадок з твоїм нареченим – то взагалі підлість. Зате Ірина й має те, що заслужила.

Вероніці не хотілося чути будь-що про свою мачуху, але жінці хотілося поділитися інформацією, і вона поспіхом почала розповідати:

– Іванка, можна сказати, зреклася матері. З тим Ростиславом життя в неї не склалося, згодом зійшлася з нашим сільським хлопцем – з ним також недовго пожила, бо Ірка постійно колотила ними. Не сподобався їй, бачте, зять-тракторист, без вищої освіти і багатих хоромів. Потім іще один наречений прибився до них, але виявився ласий до чужих спідниць. Майже щодня на їхньому подвір’ї чути було сварки, скандали. Донька звинувачувала матір, що та скалічила їй життя, мати лаяла доньку, що та невдячна. А тепер тиша: Іванна поїхала у столицю і вже декілька років навіть носа в село не показує. Кажуть люди, що працює продавчинею в якомусь магазині. А Ірина ледь пересувається на ходунках після інсульту. Все в будинку і на подвір’ї занедбане, нефарбоване, і в господарстві порожньо: ні птиці, ні корів немає. Увірвалося Ірині, відколи вона втратила Вероніку-наймичку.

– А дитина? – наважилася все-таки запитати Вероніка про те, що чомусь хвилювало її. – Хто народився в Іванни?

Жінка здивувалася:

– Яка дитина? Не було ніякої дитини. І від жодного з чоловіків не народила Іванна. Може, не хотіла, бо більш за все любила себе, а може, безплідною виявилася.

Чи шкода було Вероніці Іванну, яка так із нею вчинила? Не відчувала зловтіхи, але й не було до неї жалю – Вероніці було байдуже.

– Тітка не раз про тебе згадувала. Не хочеш навідатися до неї?

– Не хочу.

Не мала Вероніка мстивого почуття до тітки Ірини, але й відвідувати її не мала наміру. Так, вона знає Божі заповіді про милосердя і прощення, але… Люди повинні пам’ятати й інші заповіді, особливо ту, яка навчає: «Якою мірою міряєте ви, такою й вам відміряють».

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.