ЯКОГО КОЛЬОРУ СНІГ?

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

22 січня 23:07

552

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Рано-вранці після задухи натопленого вагона сонна столиця обдарувала Анну свіжим морозним повітрям, яке хотілося їсти. Дівчина легко зістрибнула з підніжки поїзда на припорошений снігом перон, із його метушнею, криками таксистів, з металевими поручнями, що іскряться від інею, і мимоволі всміхнулася.

Низьке небо чіплялося за краї ще темних дахів, уже трохи зворушених передчуттям неминучого сонця. Настрій світанку, який іще не заяснів, але ось-ось настане, резонував з очікуваннями дівчини. Почуття радості та новизни підганяло Анну, хоча потреби поспішати не було. Студентка першого курсу академії мистецтв, Анна зробила перші кроки назустріч новому й обов’язково прекрасному дню. Хотілося побачити та відчути більше вражень, думок, людей, барв, щоб прожити цей день яскраво, не втративши ні звуку, ні кольору, запам’ятати й перетворити на чудову картину. Два вугільно-чорні ворони не поспішаючи, по-господарськи ходили рожевим снігом, немов зустрічаючи гостей. Анна згадала Карла і Шарлотту зі «Снігової королеви». Карл більший і активніший, Шарлотта ніби має ходити за ним слідом, втім, безперервно відволікається.

Супроводжувала Анну серйозна дівчина Євгенія з багатомовним прізвищем Строга. «Анно! Нам сюди», – нетерпляче прикрикнула вона на подругу, яка на крок відстала, розглядаючи птахів. Євгенія вже закінчувала той же навчальний заклад і радше їй, ніж Ані, потрібно було зібрати докупи думки перед дипломною роботою. Ця поїздка відбулася спонтанно, щоб «розвіятись», накопичити матеріал для творчості. Архітектура Києва, живопис у художніх галереях міста, а далі – як вийде.

Дівчата вже годину гуляли центром міста. Вулиця круто спускалась униз, відкриваючи чудовий панорамний краєвид. Євгенія витягла з рюкзака альбом і взялася точними швидкими штрихами олівця фіксувати на папері перспективу будинків. Анна не малювала, зараз їй хотілося просто споглядати, дивитися, як малює Євгенія, наповнюватися красою й емоціями міста.

«Блакитний, фіолетовий, рожевий! Якого кольору сніг? – міркувала Анна. – Він який завгодно, тільки не білий».

Вона прогулювалась неподалік, копирсаючись у своїх думках, поки не побачила молодого чоловіка, який теж спостерігав за Євгенією. Широкоплечий хлопець у військовій формі переминався з ноги на ногу, поки не наважився підійти.

– Перепрошую, – він несміливо звернувся до Євгенії, – але якщо ви станете трохи вище, на розі он того будинку, тоді в кадр потраплятиме церква, якої зараз не видно, композиція стане виграшною.

– Вам відомо про композицію? – Євгенія Строга здивовано підвела брови.

– Вибачте ще раз, що відволікаю, – хлопець почервонів. – Я навчаюсь на архітектурному факультеті, точніше – навчався, але поки ось, – він доторкнувся до шеврона на рукаві і квапливо, наче не встигне договорити, мовив далі: – Ми тут багато разів малювали на пленері, я знаю всі закутки. Можу вам показати. До речі, мене Андрієм звуть.

– Анна! – дівчина відповіла так швидко, що Євгенія не встигла на неї шикнути. Довелося й самій представитися, церемонно подавши руку.

– А ви киянин чи тільки навчалися тут? – Анна не припиняла базікати, бо з першої секунди (так буває) відчула, що Андрій своя людина, цілком зрозуміла, творча, дивиться довкола захопленими очима художника, як більшість хлопців у їхній групі.

– Я тільки навчався, але зараз маю кілька днів відпустки, приїхав провідати друзів, але нікого не знайшов, бо всі воюють, тому сьогодні ходжу сам. Побачив, що ви художники, тому наважився заговорити. А знаєте, – він зробив паузу, – якщо не маєте чіткої програми, чи не хочете скласти мені компанію?

Дівчата перезирнулися, Анна поглядом кричала: «Так! Так! Так!» Євгенія знизала плечима, правил пристойності дотримано, вони не нав’язувалися, можна погодитися, до того ж так справді цікавіше. Їхній новий знайомий, схоже, багато знає. Майбутній архітектор уже знайшов правильну дорогу і тепер показував улюблені елементи стилю, занурюючи дівчат у свою стихію, де архітектура – це частина неба, або мелодія, або рослини, що говорять, або живі істоти зі своєю пам’яттю та історією. Потрібно лише вміти чути голоси з минулого, читати думки стін, довіряти старим камінням. День, як на замовлення, засліплював білим високим сонцем, легенько пощипував морозцем, тихий і ясний день.

Зголоднівши, вони попрямували до найближчого кафе із затишною назвою «Пиріжкова», сподіваючись на тепло та їжу. Відразу за порогом зрозуміли, що інакше називатися це місце не могло. Солодкий запах свіжої випічки панував тут і огортав відвідувачів, не залишаючи шансів піти, нічого не скуштувавши. Очі впиралися у величезні вітрини з різноманітними пиріжками, гарячими булочками, над якими чаклувала рум’яна тітонька, похитуючи ситом, наповненим цукровою пудрою. Гаряча пара здіймалася вгору, пудра сипалася вниз, зустрічаючись, вони утворювали білу туманну хмару. Узявши гору смаколиків та каву, компанія влаштувалася за столиком біля вікна.

– Дівчино, перепрошую, будь ласка, сидіть так, не рухаючись, іще кілька хвилин!

Чоловічий голос був тихий, але твердий і приємний. Анна, скосивши очі, побачила людину з олівцем та блокнотом. Різкими рухами він виводив щось на аркуші, кидав короткі погляди на Анну, щоб за секунду знову поринути в роботу. «Може, світло вдало падає?!» – подумала дівчина, яка звикла до нарисів своїх одногрупників. «Зараз, зараз, іще хвилину!» – він поспішав, намагаючись ухопити з натури те цінне, потрібне саме зараз, враження. Андрій щось захоплено розповідав Євгенії. Вона слухала, щосили зберігаючи на обличчі вираз відсторонення, хоч насправді нікого навколо, крім Андрія, не помічала. Людина з блокнотом не розмовляла, працювала мовчки. Анна, змушена сидіти нерухомо, була надана своїм думкам.

– Ну ось, здається, готово.

Анна обернулася.

– Дозволите подивитися?

– Вам цікаво? – Чоловік охоче простяг зошит.

Грубий, у клітинку, добряче пошарпаний, зошит був заповнений рядами літер, що наче поспішають одна за одною. Вони шикувалися в рядки, різко перестрибували зі строфи на строфу, щоб бігти далі на наступну сторінку. Здавалося, людина не встигала записувати, і літери, випереджаючи його руку, розсипалися на сторінці, зупинившись лише на мить, готові зірватися і загубитися у просторі. Анна підняла здивовані очі:

– Вірші?

Досі вона ніколи не бачила, як народжуються вірші. Здавалося, що це неймовірне таїнство не може відбуватися за столиком у звичайному кафе, у зошиті в клітинку. Має бути якийсь особливий місяць, або музика, або хоча б гусяче перо та чорнильниця. Але ні, може. І творить це чаклунство людина, про яку неможливо подумати, що вона поет, звичайнісінька людина, схожа на сусіда чи попутника у трамваї. Він записує те, що спадає на гадку, і ваша оцінка не має значення. Сьогодні муза торкнулася його краєм свого плаща, щоб вогнем натхнення поет назавжди випалив на папері почуття. Що написано пером, не вирубаєш сокирою. Ох, ось про що це! Анна була приголомшена. Вірші! Присвячені їй! Про неї! «Я ж звичайна дівчина, не принцеса, не прекрасна дама, а тут вірші!» Вона позувала для поета. Анна повернулася в реальність і подякувала, повернувши зошит. Поет пішов, але відчуття дива, яке він створив, переслідувало Анну до вечора. Здавалося, що оживають картини на стінах, портрети ледве стримуються, щоб не розпочати діалог, собаки дивляться розумними очима, розрізнені сигнали машин зливаються у струнку мелодію. Євгенія з Андрієм, просто сміючись і говорячи, сперечаються про мистецтво, а насправді плетуть тонку, ледь відчутну канву нової сутності під назвою «Ми». Анна могла присягнутися, що вона фізично відчуває світло цієї новонародженої енергії.

День продовжився, ставши для Анни довгим-довгим. Пізнього вечора Андрій провів їх на вокзал до поїзда. Анна зайшла в купе, Євгенія прощалася на пероні до самого відправлення, поки сердитий провідник не зачинив за нею двері вагона, залишивши лише змогу стояти біля вікна і, нарешті наважившись, вивести пальцем на запітнілій шибі цифри телефонного номера.

Уночі під монотонний стукіт коліс Анна намагалася згадати хоч рядок, хоч слово з прочитаного і не змогла. «Боже, чому я не зберегла для себе?» Народження вірша приголомшило її, стало справжнім відкриттям. Пошарпаний зошит з рядками, що біжать, переганяючи один одного, затулив решту вражень цього дня. Слова не мають значення, це лише вібрації, калейдоскоп емоцій, передбачення та очікування краси. Митець – це той, хто приборкує мить, знаходить її найвигідніші грані і дарує світу.

Анна знайшла свою тему. Нова картина визрівала в думках, наповнювалась, зростала, деталізувалася, просилася виплеснутися фарбами на полотно. Вітер натхнення вже ворушив Анні волосся. Назва з’явилася відразу: «Якого кольору вірші?!»