ЯКБИ МОЛОДІСТЬ ЗНАЛА…

Такі розмірковування дівчини не були дивними для багатьох ровесниць із її кола. Не одна вважала, що потрібно встигнути використати всі переваги волі, а потім вдало вийти заміж за солідного чоловіка, який забезпечить їй гідне життя, але вже не дасть пристрасті, яку дарує лише молодість.

Час минав, а стосунки між молодими людьми залишалися на рівні приятельських. Це почало дратувати Роксану, яка звикла завжди отримувати бажане. Коли ж побачила Леоніда з іншою дівчиною, відчула, як ревнощі та злість гаряче обпекли груди.

«Та як він сміє?! – тієї миті Роксана забула, що хлопець, зрештою, їй нічого не обіцяв. – Знех­тувати мною, віддати перевагу оцій неотесі! Мабуть, така ж селючка, як і він, не варта ламаного гроша. Ну і забирайтесь на свій хутір!»

Дівчину аж тіпало від гніву. Подружка, з якою вийшла з інституту, помітила, як стало майже зеленим обличчя Роксани.

– Тобі погано? Ти так зблідла, – затривожилася.

Вона не знала про нове захоплення колежанки: та не розповідала про нього, бо передбачала, що її висміють. Уляна теж не належала до черні – її батько володів чималенькою олійнею, тож таких хлопців, як Леонід, вона не вважала гідними її уваги.

Хоч як намагалася Роксана переконати себе в байдужості до неприступного хлопця, віковічний мисливський азарт, властивий не лише чоловікам, змушував її домагатися свого. І за пів року «здобич» була в її ніжних, але доволі цупкеньких руках, до того ж Леонід у душі прагнув втрапити в них не менше, ніж сама дівчина.

Неочікувано для себе Роксана дедалі міцніше прив’язувалася до свого, як вважала, тимчасового коханця. Леонід умів бути уважним, дбайливим, ніжним, і ночі з ним змушували тіло дівчини тріпотіти від райської насолоди. Коли ж з’явилися неочікувані наслідки їхнього роману, Роксана вже готова була відстоювати своє кохання перед батьками. Знала, що буде скандал, адже не про такого зятя-плебея вони мріяли, але була впевнена, що змусить батьків змиритися з її вибором.

Так усе і сталося. Батько з тиждень демонстративно пив серцеві краплі й мовчав, ігноруючи доньчину присутність, а мати, уявивши себе в ролі щасливої бабусі, здалася за декілька днів.

– Гаразд, приводь свого агронома знайомитися, – нарешті змилостивився батько, та таки не втримався від докорів: – Так спаскудити своє життя, так легковажно знехтувати майбутніми перспективами – не чекав цього від тебе...

Роксана кинулася батькові на шию:

– От побачиш, татусю, Леонід тобі сподобається, і якщо ти даси йому шанс, він стане надійним помічником у нашому бізнесі.

– Не дуже поспішай, я ще добре подумаю, чи цей хлопець стане моїм законним зятем, – охолодив її батько.

Леонід прийшов з квітами та пляшкою дорогого вина, зі смаком одягнений. Не намагався запобігати, стримано відповідав на розпитування своїх імовірних родичів.

На запитання Роксаниного батька про плани на майбутнє відповів:

– Переведуся на заочне і влаштуюся на роботу, щоб забезпечувати сім’ю.

Віктор Петрович скептично усміхнувся:

– Ти хоч уявляєш, скільки тобі потрібно заробляти, щоб на належному рівні утримувати свою дружину і дитину? І яку роботу ти знайдеш, не маючи ні освіти, ні досвіду? Продавцем працюватимеш, вантажником? – сарказм чоловіка набирав обертів. – А де жити плануєте? Чи ти маєш намір іти в прийми?

Марина Олексіївна, дивлячись, як чоловік знищує майбутнього зятя, вирішила рятувати ситуацію.

– Вікторе, – заспокійливо поклала свою руку на чоловікову, – не будь таким категоричним. Згадай, з чого ми розпочинали своє життя, у нас теж не було житла, та що там говорити, пристойного одягу не мали, але всього надбали. Вони теж не сидітимуть склавши руки, а ми їм допоможемо, бо ж для кого нам старатися?

Віктор Петрович невдоволено засопів, але змовчав, хоча в думках крутилося: всі проблеми, витрати ляжуть на їхні плечі, бо на батьків цього хлопця, звісно, сподіватися немає чого.

Весілля запланували відгуляти за два місяці, а поки вирішили відправити молодят на два тижні відпочити в Європу, де Роксана, яка важко переносила вагітність, водночас пройде обстеження, бо довіряти нашим лікарям – собі дорожче.

Леонід для годиться повпирався, пропонуючи Роксані їхати з матір’ю, але дівчина рішуче запротестувала, а Марина Олексіїв­на підтримала її:

– Нехай це буде вашою весільною пожорожжю, бо потім вам доведеться довго її чекати – аж поки народиться малюк, трішки підросте...

Вибір зупинили на Італії, врахувавши переваги в медичному обслуговуванні.

Подорож майже добігала кінця, коли трапилося лихо, яке змусило Леоніда зробити крутий віраж у своїй долі.

Того дня вони збиралися на вечерю з новими знайомими, найняли авто, бо ресторан був далеченько від їхнього готелю. Леонід не дуже хотів їхати: йому було не зовсім приємно слухати пустопорожні розмови про ресторанні меню в різних країнах світу, про дорогі авто, якими перебирали в тих колах, куди і він прагнув, але де наразі здавався бідним родичем. Та Роксана наполягла:

– Звикай до нормального життя. Маємо налагоджувати корисні зв’язки – можливо, згодяться. Батько Влада торгує туристичним обладнанням, а згодом він стане власником фірми.

Їхня машина не розминулася з вантажівкою. Леонід не пам’ятає всіх подробиць тієї жахливої аварії – їх затьмарюють інші картини: розлючений батько Роксани, коли він кидає йому в обличчя жорстокі, але справедливі звинувачення, жалібні очі Марини Олексіївни, яка благає його про милість.

Звичайно, Леонід не був призвідником аварії – його провина була значно страшнішою.

Хлопець під час зіткнення отримав декілька подряпин, Роксані ж сильним ударом стесало майже всю ліву щоку, травмувало око, яке не вдалося врятувати, значно пошкодило ногу. Коли Леонід уперше побачив Роксану в лікарні, ледве зумів за жалістю сховати інше почуття, назви якого ще не знав, але те, що воно було несумісне з коханням, уже усвідомлював. Ні, він, звісно, знайшов у собі сили, щоб підтримати дівчину в перші дні важкої біди, але залишатися поряд усе життя, цілувати це понівечене обличчя, бути нянею для каліки – ні, на це нехай не сподівається. Леонід був радий втраті дитини, яка б таки в’язала їх навіть у разі розлучення.

Чи був Леонід монстром, як назвав його Віктор Петрович, коли почув про його рішення повернутися додому? Чи подіб­не серце Леоніда до холодного каменю, з яким порівняла його мати Роксани, коли прочитала в погляді зятя, який не встиг стати ним, вирок для своєї доньки? Леонід так не вважав, бо чомусь був упевнений: якби на місці Роксани опинився він, усе відбулося б із точністю до навпаки.

– Коли ми повернемося додому, тебе не має бути не лише в інституті, а й у місті, – поставив ультиматум Леонідові Віктор Петрович. – Диплома ти тут не отримаєш. І кар’єри тут теж не збудуєш. Повір, я використаю всі свої можливості, щоб перекрити тобі кисень.

Леонід не мав наміру змагатися з батьком Роксолани. Зважуючи на терезах втрачене і перспективу, радів, що доволі швидко позбувся небажаного тягаря. Леонід знав про рішення батьків дівчини продати ресторанний бізнес, щоб мати змогу оплачувати дороговартісні операції, тож вважав, що його ніщо вже не пов’язує із цією сім’єю.

Звісно, Роксану було шкода, тому вирішив не йти прощатися з нею: навіщо зав­давати дівчині зайвих страждань? Навіщо йому знати, як вона намагалася зірвати пов’язки з понівеченого обличчя, кричала, що однаково не буде, не хоче жити така страшна, не потрібна нікому...

«Доля помилувала мене, отже, дала мені шанс на краще життя, ніж роль доглядальника хворої дружини», – так вирішив Леонід і впевнено пішов далі стежинами свого життя.

Хлопець перевівся в навчальний заклад іншого міста, на заочне відділення, а сам повернувся додому, де фермерував його бездітний дядько. Незабаром став його правою рукою, згодом родич повністю переклав на тямовитого хлопця все господарство.

Коли Леонід відчув смак великих грошей, які дали йому змогу задовольняти будь-які його потреби і виконувати всі примхи, він іще більше впевнився: дорогу обрав правильну.

У Леоніда не було друзів – а навіщо вони йому? Що вони можуть дати людині, яка має все бажане? Леонід мав справи з партнерами, які цінували його за вміння заробляти гроші і гарно на них жити. Лео­нід змінював автівки, коханок, дозволяв собі закордонні вояжі, дорогі речі, напої... Але ніколи не забував про роботу і ніколи не втрачав нагоди зірвати якомога більший куш. Давав робітникам мізерну зарплатню, за безцінь скуповував землю в людей, які потрапляли в скрутне становище і раді були будь-яким копійкам. Незабаром узяв в оренду (а насправді привласнив) колишній колгоспний ставок, і «золота рибка» остаточно закріпила за ним статус місцевого короля.

До матері Леоніда доходили ремствування ображених людей, яких обділив її син. Одного разу наважилася на розмову.

– Леоніде, – попросила, – не будь таким бездушним. Он розповідають...

Та не встигла договорити, як Леонід грубо перервав її:

– Ви менше слухайте чужі плітки і не втручайтеся не у свої справи. Маєте, завдячуючи мені, не лише хліб, а й масло до нього, тож мовчки їжте і радійте життю.

Ніби важким батогом вдарив по материнському серцю, а тоді, навіть не глянувши на її зблідле обличчя, вийшов, бахнувши дверима. Довго сиділа жінка після цього в смутній задумі.

Коли, коли її добре дитя почало втрачати людяність? За яким порогом Леонід залишив співчуття і порядність?

Жінка не знала всіх подробиць історії з Роксаною. Їй було відомо, що син зустрічався з дівчиною із заможної родини, навіть їздив із нею відпочивати, а от чому розлучилися... Сказав, що в неї з’явився інший і що вони збиралися розірвати свої стосунки, а тут ще й ця аварія... Ні, Леонід там ні до чого і ніяких обов’язків перед цією дівчиною не має.

Кому ж мати повірить, як не рідній дитині? А потрібно було прислухатися і до інших людей, між якими ходили чутки про нешляхетний учинок Леоніда. Не з’ясувала все, не зупинила вчасно, а тепер павутина зла щільно обплела синову душу...

У всіх сферах життя щастило Леонідові, крім особистої. Не зустрічалася на його шляху та єдина, неповторна, з якою хотів би поєднати долю, народити дітей, поділитися всім надбаним. Вдовольнявся продажними втіхами, вже не сподіваючись на зустріч зі справжнім коханням. Поступово обростав жирком ситого життя і в тридцять п’ять мав вигляд солідного дядечка, яким колись і мріяв стати.

Одного разу після чергової оргії Леонід відчув себе дуже погано, і приятелі змушені були покликати місцеву медсестру. Неля нещодавно закінчила медичне училище, у їхньому селі працювала перший рік, але своєю старанністю вже встигла завоювати серед місцевих мешканців авторитет. Леонід інколи бачив Нелю на вулиці, коли вона, несучи свою професійну валізку, поспішала до хворих. Маленька, худенька, скромно одягнена дівчина не впадала у вічі, і Леонід не бачив у ній жінки, яка б могла йому сподобатися. Та й різниця у віці між ними була немалою.

А того разу... Її тендітні руки так упевнено виконували потрібні маніпуляції, а тихий, щоправда трішки сердитий, голос (бо через отакі дурощі чоловіка вона змушена допомагати йому, а не тим, хто справді потребує її допомоги) подіяв на Леоніда так заспокійливо, що він незабаром відчув справжнє полегшення. Коли ж зазирнув у великі темно-карі очі в обрамленні пухнастих вій, потонув у їхній глибині. Приємна бентега розлилася тілом, Леонідові захотілося, щоб ніжні дотики дівочих рук тривали вічно.

Неля категорично відмовилася від плати за візит:

– Ви б краще паливом забезпечили наш медпункт, а то діток не можна роздягнути, щоб послухати, – у її голосі звучало радше не прохання, а роздратування, мовляв, самі жируєте, а люди не мають найпотрібнішого.

І Леонід, який давно звик лише до наказових інтонацій, почав виправдовуватися:

– Я не знав про це, завтра ж приїде машина з вугіллям.

У медпункті з’явилося не лише паливо. Незабаром там встановили нові вікна, було закуплене потрібне обладнання, зроб­лено ремонт. Люди дивувалися раптовій щедрості фермера і вгадували: може, у нього сумління прокинулося, а може, він збирається на чергові вибори? Ніхто не припускав, що Леонід опинився в чарівному полоні карих очей непримітної дівчини.

Та що там казати, Леонід сам не вірив у свої почуття. У його ліжку опинялися такі красуні, як на обкладинках модних журналів, але жодна не зачепила душі чоловіка, а це маленьке дівча не йде з думок і змушує, хоч і не випрошує, викидати чималенькі суми на непотрібний йому заклад. І він, такий досвідчений ловелас, губиться перед Нелею, у нього зрадливо тремтить голос і руки стають зайвими.

Леонід довго не наважувався навіть обмовитись дівчині про своє запізніле кохання, але коли дізнався, що в Нелі є наречений, злякався, що може втратити її назавжди.

Якось Леонід дочекався, коли піде останній відвідувач, і, зайшовши в кабінет, рішуче сів перед Нелею:

– Уважно вислухай мене і не поспішай з відповіддю. Я знаю, що в тебе є наречений і, мабуть, ти кохаєш його. Але, повір моєму досвіду, найсильніші почуття зникнуть, коли ти змушена будеш жити, рахуючи копійки в гаманці, не маючи змоги забезпечити своїх дітей, купувати собі те, що забажаєш.

Леонід малював перспективи життя з ним і з Нелиним обранцем, який, як дізнався, теж був звичайним фельдшером, порівнював, фарбував у сірі та яскраві кольори її майбутнє, залежно від вибору.

– Зі мною ти станеш щасливою, адже я маю для цього всі можливості, з ним змарнуєш молодість, борючись зі злиднями. Добре подумай, вибираючи...

Леонід залишив Нелю, майже впевнений у своїй перемозі. І коли почув наступного дня категоричну відмову, не просто розчарувався – він був розлючений.

– Як посміла ця... ця убога... (у голові не міг знайти потрібних слів, якими хотів би описати мізерність дівчини) відмовитися від такої привабливої і, що важливо, вигідної пропозиції? А я готовий був покласти до її ніг усе надбане багатство, був із нею таким щирим, як із жодною іншою жінкою! – шаленим буревієм промчали в душі образа і злість.

Однак чоловік опанував себе і лише запитав:

– Усе зважила? Не пошкодуєш?

Леонід не думав, що Нелина відмова заведе його так далеко. Не міг забути про цю дівчину ні на мить, не хотів змиритися з тим, що вона належатиме не йому, тож вирішив домогтися реваншу.

Шанс завоювати Нелю в інший спосіб з’явився, коли мати поїхала провідати його старшого брата. Пізнього вечора Леонід зателефонував Нелі:

– Матері погано із серцем, я заїду по тебе.

Згадки про те, що відбулося тоді за неприступними стінами його замку, досі обпікають нестерпним жаром пам’ять Леоніда. Дівчина і благала зневаженого ревнивця схаменутися, і погрожувала йому – він не чув її: дика пристрасть затьмарила Леонідові розум, безжально зламала тендітне дівоче тіло...

– Ненавиджу вас, як же я вас ненавиджу!.. – ці слова, а ще більше погляд Нелиних очей, які з карих стали майже чорними, і сьогодні раз у раз постають перед Леонідом, завдаючи йому болю.

Неля наступного ж дня залишила їхнє село. Леонід не намагався шукати її, бо що б це дало? Знав, що жодній із численних жінок, якими володів, він не був таким огидним, як їй, сплюндрованій його брудними руками і водночас такій чистій...

Наступні роки пролетіли, як зграя чорного гайвороння, залишаючи після себе розчарування, байдужість до життя, зневіру. Леонід плив за течією, не маючи бажання змінювати щось у своєму житті. Щоб утекти від неприємних спогадів і хоча б на деякий час загубитися в блаженстві небуття, почав вживати наркотики. Спочатку легкі, заспокійливі, потім ті, які витягали з його кишень чималенькі суми. Кудись почало діватися багатство, партнери зникали з горизонту Леонідових негараздів, а друзі, які б могли подати руку допомоги, так і не з’явилися на його шляху.

Падіння у прірву стало невідворотним. Перед смертю мати благала:

– Синочку, ти ще маєш змогу все змінити... Бог милостивий...

– А пам’ять, моя пам’ять пошкодує мене? Я зможу стерти з неї закарбоване, те, що болить, через що не можу спокійно спати, жити?

Леонід не дав матері навіть маленької надії на своє каяття, і їй судилося залишити цей світ у важкому неспокої за долю своєї нещасної дитини.

Тепер, коли більшу частину земного шляху пройдено, а попереду залишається незначний, з’їдений хворобами відрізок часу, Леонід усвідомлює: ніщо на землі не минає безслідно, а точніше безкарно, і нагорода за добрі справи рано чи пізно знаходить свого адресата, і посіяне зло знищує в задушливих обіймах свого сіяча. От тільки шкода, що молодість не вірила в цю істину...