Я ЗМОГЛА

– І що, що б’ють? Сама винна. Подякуй, що їсти дали.

– Ти тягар для суспільства!

– Ти нічого не досягнеш!

– Ти – потвора!

Злі, колючі слова линули звідусіль, а все, що могла Ксеня, – залізти під стіл і плакати. Бо навіть втекти не могла, адже ледве ходила.

Чи могла вона тоді осмілитися мріяти про щось більше? Що вона сама – більше, ніж просто іграшка для дорослих? Єдина її мрія і сподівання на щасливе майбутнє – мама.

– Знаєш, хто це? – директорка тицьнула дівчинці в обличчя фото усміхненої жінки.

Ксеня, яку добре навчили вихователі, мовчала. Бо за кожне слово, що не сподобається дорослим, можна отримати штурхана.

– Вона хоче тебе вдочерити.

Надія вмить спалахнула до самого неба. Її заберуть від цих тортур! У неї буде мама!

– Навіть не сподівайся, – хмикнула директорка, ніби прочитавши її думки. – Вона передумає. Вона ще не знає всього про твої каліцтва. І про те, яка ти неслухняна і гидка дитина. Кому така треба?

Ксеня поверталась хитаючись до класу. З кожним роком ходити все важче. Ноги, в яких бракує опірних кісток, уже не витримували ваги тіла. Та все це втратило значення. Головне – мама приїде по неї!

Але минали тижні, зливалися в місяці, а та жінка не з’являлася. Виховательки дедеалі частіше дражнили Ксеню, показуючи їй фото і розповідаючи, що жінка передумає. Тільки дівчинка вірила. Знала, відчувала. І це допомагало жити.

Одного ранку прокинулась і побачила біля свого ліжка жінку з того фото.

– Я знаю, ти моя мама! – і кинулась до неї в обій­ми, знаючи, що тепер усе буде добре й увесь біль залишиться в інтернаті.

Ксеня на п’єдесталі захитала головою, силкуючись змахнути сльози з очей. Десь тут і її мама. Але сльози текли далі, як і спогади.

– Навіщо ти відрізала мені ноги?! – гримала Ксеня на свою рятівницю. 

Вона ж була певна, що ноги перестануть боліти, щойно оселиться вдома з мамою. Там зможе бігати і гратися у дворі з дітьми. Як же їй цього хотілося! А мати дозволила лікарям відтяти їй ноги! Ксеня тепер і ходити не зможе. Не те що бігати.

Дівчинка терпіла, коли видаляли перетинки, коли сформували великі пальці. Але відмовлялася змиритися із втратою ніг. У 13 років ампутація ніг здавалася катастрофою, що життя закінчене і щастя ніколи не бачити. «Так і буду непотребом, тягарем», – пам’ять хвацько підкинула слова інтернатівських виховательок. Скільки всього вона наговорила своїй мамі! Кричала, ображалась, злилася. Вуха палали від згадок про те. Як же соромно! Вона тоді не чула і не бажала розуміти: позбутися ніг, які не втримували її тіло, – єдиний шанс, щоб не тільки ходити, а й бігати. 

– Ні, я не здамся, – тієї миті вирішила. І поставила поряд з ліжком свою фотографію – маленької дівчинки із зацькованими очима. Саме такою вона була в дитбудинку. А з мамою жити значно краще, ніж у дитбудинку.

– Ти колись гребла на веслах? – відповіла мамі запитанням. Того вечора вона вкотре повернулася із тренування дуже втомлена. І жінка занепокоїлась.

– Давно якось, на озері відпочивала з друзями. Спробувала.

– То знаєш, скільки сил на це потрібно. Особливо коли не маєш такої опори, як ноги. Все навантаження лягає на верхню частину тіла. Тому я так втомлююсь.

– Тебе ніхто не змушує цим займатися. Покинь і живи собі спокійно, обери будь-яку професію.

– Я сама себе змушую. Все життя я залежала від когось іншого. Мене кидали, штурляли, використовували, ображали, ремонтували… А я ні на що не могла вплинути. Та тільки не в греблі. Там, сама посеред озера, знаю, що все залежить лише від мене. Що я керую човном, його швидкістю, його напрямком. Там я належу собі. А отже, маю владу і над своїм життям. Уперше відчувши це, більше не бажаю бути жертвою обставин. Я ні за що це не покину, мамо.

І мама змирилась, підтримувала, допомагала, коли потрібно. Завжди дивилася змагання, у яких Ксеня брала участь. Раділа її перемогам. І це окрилювало ще більше, коли хтось інший вірить у тебе. Інколи бувало так боляче, що дівчина не могла спати ночами. Та зранку, шепочучи собі: «Я зможу», зиркаючи на світлину дівчинки із зацькованими очима, вирушала на тренування. Щодня. Місяцями, роками.

 Витерла сльози, щойно зійшла з п’єдесталу. До неї підходили організатори, тренер, учасники її команди. Вітали, обіймали, тисли руку. Ксеня ж поглядом знайшла одну-єдину людину, до якої просилась душа. Протислась між людьми до мами, яка стояла осторонь натовпу і плакала. Обійняла її міцно.

– Дякую, мамо, – всміхнулась, щоб не розплакатись і собі знову. – Я змогла.