«Я НЕ ЛЮБЛЮ СВОЄЇ МАТЕРІ»

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ця страшна фраза належить трьом різним людям. Однак чи трьом?..

І

Того вечора він, як ніколи, був балакливим. Розповідав про все, що запитувала й не запитувала. Дійшовши до заочного знайомства з родиною, сказав:

– А в мене лише мати. Якої я... не люблю. Тільки не лякайся, так сталось. Але вона нормальна. І ти, може, й полюбиш мою матір, бо загалом вона непогана жінка. Однак свекруха яка, не знаю: нею ще не була. 

– Нічого собі! – здивувалася налякана Поліна, якій спочатку просто заціпило од такого одкровення. – Це ж твоя мати!.. Як ти можеш? Говориш наче про чужу!.. І як ти можеш любити мене, якщо не любиш найріднішої людини?! І як я маю любити тебе? Тепер не зможу! – вигукнула збентежено. – Ні, навіть більше! Хіба ти можеш любити мене, чужу людину, якщо не любиш рідної, найріднішої? А як ти любитимеш своїх дітей?!

– А ти хотіла, щоб я тобі збрехав? Не можу я брехати. Може, це єдине, що добре в мені. Отак, Полінко: я деколи п’ю. А вона кричить. Але я ж не завжди пив. Менше б кричала – може, не пив би. Знаю, мати терпить мене, ледачого сина, старого парубка, ще й безробітного. І я вдячний їй за це. Я розумію матір. І співчуваю їй, що в неї такий непутній, нещасний син. Вона – спрацьована сільська жінка, все життя сама. Я все розумію. Розумом. А серцем – ні. Немає в серці жодних почуттів. Живемо, як чужі. Я почуваюся просто квартирантом. Тільки працюй, працюй, працюй... Більше нічого від мене не треба. Гаруй, синку, бо я гарую. А що в сина отут, – він із силою гупнув себе у груди, – в душі, її не цікавить. Матері завжди нíколи. Їй не до мене. Навіть малим я не відчував ласки до себе. Ну так, мати ж ніколи не мала часу... А може, й любови не мала. Покинутий я. А до покинутих, знаєш, г’иначе ставлення: зненавиділа батька, то, може, заодно й мене...

– Спинись. Чуєш? Зупинись! – благала жінка.

– Ні, я вже докажу. Бо кому ще я скажу таке? А тобі довіряю. Я не можу навіть згадати, коли мама зі мною сміялася. Про обійняти, поцілувати вже й не кажу. Так само і я. Бо де воно візьметься в дитини, якщо не заведено в родині? Мої зацікавлення матір не цікавлять: книжки, друзі, почуття, риболовля, футбол... Урешті, їх уже й не стало, тих зацікавлень. Залишилося пити. Ми не сміємося разом, не обіймаємось, не цікавимось одне одним. Оце й називається «нелюбов». Мені ж нічого г’иншого не треба від матері, лише ця мізерія. Ласка потрібна всім. Я розумію: ти, певно, вперше чуєш таке і вражена. Це ж так звично: говорити, як ми всі любимо своїх матусь! А я чомусь упевнений: багато хто, якщо не більшість, не відчуває тієї щирої любови.

Поліна задумалась. Як таке може бути? Невже так буває? Чому? Її не лякало, що він без роботи, не лякало навіть те, що він инколи випиває, бо все це можна виправити, а ось його стосунки з матір’ю... Вражена почутим, мимохіть перенеслась уявою в батьківську хату, де відразу побачила декілька давніх миттєвостей, одна за одною, коли і її, було, пройняла така сама думка. Але тоді вона картала себе, а не матір. Тепер подумалось: мабуть, любов’ю в їхніх із матір’ю стосунках не пахне і, найімовірніше, ніколи не пахло. Чому? Коли взялась причина? З батьком инакше, а ось із матір’ю... Хоча саме матерів доньки зазвичай мають за найкращих подруг. Мабуть, так і має бути. Проте її мама... «А може, це ти винувата?» – розгублено думала спантеличена жінка, пе­ремкнувши думки на себе.

Вона вже спокійніше подивилась на чоловіка, який кликав її заміж. І не лише спокійніше, а навіть із якоюсь вдячністю за те, що відкрився й мимохіть розкрив їй очі на її стосунки з батьками. Тепер вона буде уважнішою до них і намагатиметься робити все, щоб тато з мамою відчували, що вона любить їх. Поліну охопило навіть відчуття поваги до її обранця, бо заговорити про такі стосунки – це справді неабияка сміливість. Чоловік не обманув її, не промовчав про сокровенне, а міг. Їй навіть подумалося, що вона зробить усе, щоб стосунки між сином і матір’ю поліпшились. І щоб навіть змінилися кардинально – до взаєморозуміння й любови. Тож мовчазну обітницю Поліна проговорила собі чітко. А йому тихо, але твердо сказала: 

– Дорогий мій, я думаю, що все можна змінити. Треба лише захотіти. А ти ж не хочеш, щоб отак тривало й далі? До того ж маму не доведеться перевиховувати. Треба змінитися самому. Тобто робиш ти, а зміниться мама. Це я тобі обіцяю. 

ІІ

 Потяг розмірено постукував, присипляючи пасажирів. Однак спалося не всім: на нижніх полицях плацкартного вагона тихо розмовляли дві немолоді жінки, але їхня балачка про все і ні про що водночас заважала заснути. Втім, більше говорила молодша, передпенсійного віку. Назву її Галиною (для зручности, та й з огляду на її миловидне обличчя їй це гарне імення, здавалося, підходило). Старша ж, чимось схожа на вчительку, лише подекуди вставляла слово або щось запитувала, уточняла чи дивувалась.

– ...А нещодавно я дійшла страшного висновку. Навіть боюся вголос говорити. Але це так... Гаразд, скажу. Ви ж не знаєте мене. А я – вас... Я... не люблю своєї мами. Ось... Сказалося... Уперше...

Навпроти неї завмерла її співрозмовниця, чиясь мати. Чекала пояснення чи остовпіла?

– Так, не люблю. Ні, ненависти немає, але й немає любови. Розумієте, немає якогось потягу як до найріднішої людини. З мамою я не можу порадитись або щось у неї спитати. Коли цікавлюся її життям, дитинством, то мама завжди відчепно каже: «Ай! Нащо воно тобі?!». До сина (мого брата) инше ставлення, може, тому, що там невістка: треба їй годити... Ви засуджуєте мене? Я розумію, треба любити хоча б за те, що мама дала мені життя, гляділа мене, вчила і все таке, але що старшою стаю, то більше бачу в ній недоліків і менше доброго. За все життя (а це ж пів сторіччя!) я не чула від мами слова «доцю». Ви здивовані? Але це правда. Та й инших добрих слів, звичайних слів, якими матерí називають дітей, вона ніколи не говорила. Я вже не кажу, щоб погладити, обійняти, поцілувати... Нікóли! Єдиний раз, коли ми цілува­лися, – це на моєму весіллі, та й то лише тому, що такий звичай: цілувати батьків, коли йдеш у невістки. Справді, більше ніколи... А звідки мені навчитись їх, тих гарних слів і вчинків? Як я сама можу навчитися добре ставитись до своїх дітей і онуків, якщо бачила тільки погане ставлення? Це ж мимоволі повторюєш побачене і засвоєне з дитинства. Для моєї мами, з огляду на її викрики, діти – це шкідники, за якими треба весь час дивитися, яких треба сварити і карати. 

«Вчителька» мовчала, вражена. Галина повела далі, наче просячи пробачення або шукаючи пояснення своїм словам:

– Я розумію, що найрідніші люди бувають надзвичайно різними й навіть несумісними, наче чужими. Але нерідко навіть чужі легше можуть порозумітись. Ми дуже різні, а мусимо якось жити разом. І це стає нестерпним... Ми не розмовляємо про це, а воно мене постійно гнітить. І мені це теж страшно – таке говорити. Як і вам чути... 

В очах жінки забриніли сльози. Ще мить – і вона розпла­четься. Жінка говорила це з таким сумом і болем! А «вчителька» диви­лася й жахалась. Навіть не стільки страшного зізнання своєї попутниці, скільки думки, що вмить зринула: а що, коли і її діти..? Заціпеніла... Уже не чула, що говорила попутниця, а думала про своє. Адже її діти з нею теж рідко радяться, немає того тепла, яке має бути між найріднішими... Чи їй тільки здалось?.. От коли вони востаннє разом сміялись? Отож... Або коли вони... ні, вона! Коли вона обіймала своїх дітей? А вони коли просто запитали її, як вона живе, чого їй хочеться, як проводить свої дні? Не могла згадати. Але ж це, мабуть, і означає слово «любов», «любити»: турбота і щирий вияв почуттів. А якщо ні, то що?..

Втім, щось треба було казати, роздумуючи не стільки над причинами таких стосунків у чужій родині, скільки над причиною їх, схожих, у власній. Хотіла знайти виправдання і собі, і тій матері.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!