Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Орест стояв, засунувши руки в кишені, біля високої огорожі. По той бік давно не фарбованої сітки бігали діти. Багато дітей. Стрибали, сміялися, наздоганяли одне одного. Дехто сидів набурмосений на лавці. Хтось копирсався в піску. Хтось спускався з гірки. Чоловік обмацував поглядом кожне личко. Шукав зачіпок, схожостей… Бодай чогось!
– Перепрошую, ви когось чекаєте? – голос виховательки вивів із задуми. Немолода жінка прискіпливо оглядала незнайомця.
Похитав головою.
– Ні, я…
– Ну то йдіть звідси, – махнула рукою, наче відганяючи набридливого пса чи голуба. – Нічого тут стовбичити. Маніяки… – буркнула під ніс.
Сперечатися з жінкою не хотів. Іще викличе поліцію. А з копами справи мати не хотілося. Поволі почвалав геть, час до часу оглядаючись. Її там не було. Принаймні не знайшов.
Вийшов на головну вулицю, оглянувся. Тепер куди? Господи, якби ж він знав бодай трохи більше! Бодай на дрібочку! Зітхнув. Сьогодні варто таки додому. Викликав таксі й уже за декілька хвилин їхав за місто.
Будинок зустрів тишею. Густою, важкою і липкою, як мед. Крок через поріг – і ти вже муха, що втрапила у пастку. На мить завагався біля дверей, борючись із бажанням втекти ближче до людей. Та куди вже ближче? Он сусіди веселяться на власному подвір’ї. Тож будь-якої миті зможе вийти. Поговорити. Втекти.
Увімкнув світло в коридорі і, не роззуваючись, попростував до кухні. Який сенс піклуватися про чистоту, якщо йому самому начхати, а більше ніхто сюди не заходить?
Їсти не хотілося. Поставив чайник, сам присів біля столу, підперши рукою щоку. Як там його баба казала? «Роботи ні ззаду, ні спереду не видко». Ото про нього. Вже багато разів намагався полишити це, але все чомусь стримувався. Вірив: якщо не завтра, то післязавтра обов’язково знайде. Закипів чайник. Залив окропом пакетик, врізав скибочку лимона. Дістав з холодильника вранішні бутерброди, захопив горня і пішов у кабінет.
Розгорнув ноутбук, спробував попрацювати. Але робота стояла на місці. Замість того щоб думати над рекламним слоганом, думав про неї. Цікаво, як її звати? Почав перебирати в голові імена. Емілія? Анетта? Звенислава? Мілана? Може, ім’я геть не претензійне? Звичайне. Наприклад, Софія. Яки й вона має вигляд? Білявка? Руденька? Може, шатенка? Чорнява? Очі які? Форма? Колір? Чи носить окуляри? Чи заплітає волосся в кіски? Перед очі – сотні дівчачих облич, бачених на вулицях. Чи було серед них те єдине?
Потер обличчя долонями, проганяючи нав’язливі думки. Надворі зареготали сусідські діти. Встав, підійшов до вікна й ледь відхилив штору. Двоє бешкетників ганяли м’яча, щось вигукували, сміялися. Дорослі сиділи на ґанку, потягуючи щось зі склянок. Ідеальна родина. А якою могла бути його власна, якби…?
Вона прийшла зненацька. Інга просто постукала у двері його будинку. Не відразу і впізнав – худа, змарніла, аж сіра.
– Не впізнаєш? – хрипло засміялася, відповідаючи на німе запитання. – Інга. Та, з якою ти…
Орест не знав, чому впустив її. Чому запросив до вітальні, запропонував кави, печива. Якби просто зачинив двері, як робив це сотні разів перед набридливими проповідниками, то жив би далі спокійно. Ніщо б не тривожило сну. Ніщо б не заважало працювати. Він би просто жив. Натомість сидів навпроти Інги на дивані й слухав абсолютно нереальну історію.
– Пам’ятаєш, коли ми розійшлися? – блиснула своїми чорними очиськами. – Три роки минуло, так?
– Чотири, – виправив. А п’ять років тому він її шалено кохав і вірив, що саме вона – сенс його життя. Поки сам же все і не зруйнував.
– Правильно, – засміялася. – Все правильно, Орку. Ти добре пам’ятаєш дрібниці.
– Ти прийшла поговорити про те, як ми були разом?
– Ні, – похитала головою. – Я прийшла поговорити про твою доньку.
– У мене немає дітей, – Орест відкинувся на спинку дивана. – І ніколи не було.
– Не перебивай. Дай договорити. У мене не так багато часу, щоб я верзла дурниці. Чого так дивишся на мене? Так, любий, у мене рак і залишилося недовго.
– Інго, я не…
– Не перебивай! – підняла руку. – Будь ласка, дай сказати. Коли ми розійшлися… Я дізналася, що вагітна. Уявляєш? Я дізналася, що матиму дитину. Від тебе. Навіть не уявляєш, скільки думала про те, що маю робити. Декілька разів записувалась на аборт. І тікала з-під кабінету. Один раз просто з крісла втекла. Зрештою, вирішила: хоч ти і поганець, але дитина ні в чому не винна. Тому я її залишила.
– І… де вона? – в Ореста пересохло в роті. Він не готовий стати татом. Він не хоче бути татом. Він…
– Віддала. Я від неї відмовилась, – Інга сховала обличчя в долонях. За мить схопилась: – Боже, все не так! Я шукала їй батьків. Довго шукала. Знайшла одну пару, вони наші, місцеві. Власних мати не можуть, тому…
– Тобто дитини в тебе немає? – з полегшенням видихнув Орест. Це була добра новина. Навіть дуже добра.
Інга скривилася.
– Я її віддала. Мені хіба що дали потримати на мить, – в очах забриніли сльози. Відвернулась до вікна. – Одну мить! Боже, Боже, якою я була дурепою!
Орест мовчав. Не розумів геть нічого. Аж за чотири роки прийти і сказати, що є дитина? Навіщо? Йому геть не треба цього всього. Він і без дитини гарно живе. Нащо йому ще на голову ці проблеми?
Підійшов до Інги, торкнувся плеча.
– Ти мусиш знайти її, – глухо озвалась. – То була величезна помилка, Орку. Величезна. Я за неї вже розплачуюсь.
Різко повернулася. Вп’ялася поглядом.
– Я помираю, Орку. В мене рак і жити залишилося недовго. Прошу тебе, знайди її! Ось, – витягнула із сумочки якісь папірці. – Це все, що в мене є. Ці копії. Це небагато. Але все ж… Знайди нашу донечку, прошу, – схопила холодними пальцями його руку: – Будь ласка!
Коли вдалося випровадити Інгу, Орест постарався викинути з голови їхню розмову. Що за дибілізм? Нікого він не шукатиме. Та ще й для цієї нерозумної. Всім так добре. Нащо шукати собі пригод на здорову голову?
Проте спав він погано. Снилася Інга – суха, як торішня гілка, зморщена. Страшна. Простягала йому немовля, загорнуте в льолю. Він брав і з жахом розумів, що то не дитина, а якесь чудовисько. Не плаче, а кричить, диким криком кричить. Зірвався зранку в холодному поту. Ні відпочив, ні виспався. Пробіжка теж не допомогла.
Що менше намагався думати про це все, то більше не міг викинути з голови. Вранці, дорогою на роботу, на роботі, після неї думки про Інгу й дитину не покидали. Гнівався, жалів, думав, що було б, якби вони не розійшлись, якби він не зрадив, якби вона пробачила… Можливо, у них би була вже сім’я? Може, була б не одна загублена дитина, а купа власних? Що було б, якби він вчасно сказав: «Вибач»?
За два тижні нарешті наважився поїхати до Інги. Хотів таки перепросити, сказати, як йому шкода, що так сталося, що… Слів крутилося безліч – аж у голові паморочилось. Чи зможе він сказати бодай одне, коли приїде?
Двері її квартири відчинила незнайома жінка.
– А Інга… тут живе?
Жінка похитала головою і зайшлася плачем.
– Уже… ні. Вона померла позавчора.
– Ой, – тільки й встиг вимовити. Позадкував від дверей і чимдуж кинувся з будинку.
Довго сидів в автівці, не маючи сили повернути ключ. Вона померла. А він не встиг. Чому, чому він такий телепень? Чому не сказав одразу? Чому відпустив її двічі? Слова тікали, так і не сказані.
Орест відійшов від вікна. На чуже щастя було несила дивитися. Згадав, як після смерті Інги приїхав додому, знайшов папери, що вона йому дала. Там не було нічого, лише копія її карти, у якій було вписано місце і дату пологів. Все. Наступного дня поїхав у лікарню, але ніхто нічим не міг зарадити. Навіть гроші не допомогли. Так само розводили руками в РАЦСі, міськраді, опікунській раді і ще в багатьох інстанціях, куди пхався зі своєю історією.
Відтоді знайти дівчинку стало його метою. Почав вдивлятись у кожне дівчаче обличчя. Бо думка про те, що в цьому багатотисячному місті десь ходить його дитина, не давала спокою. А ще – прохання Інги. А ще – просто цікавість: яка, яка вона, та дівчинка? Чи схожа бодай трохи на нього? Світ раптом став тісним, а власний дім – чорною дірою. Пусткою, у якій неможливо було затриматись довше. Тому до ночі сновигав районами. Спозарання тікав на роботу. Після роботи їхав на пошуки.
Орест вимкнув світло внизу, піднявся у спальню. Підійшов до великої карти міста, що висіла на стіні, обвів садок, де був сьогодні, кольоровим маркером. Задумався, куди далі. Поводив пальцем по глянцевій поверхні карти, спинився. Завтра поїде туди. Післязавтра – отуди. А потім далі й далі. Поки не знайде. Поки не зможе сказати… А що він їй скаже? Можливо, просто «Вибач».
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
