ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
3Життєві історії
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Мама знову варила горох зі старою картоплею. Окремо смажила на свинячому смальці цибульку, а перед тим стушкувала кабачки. Проста їжа тішила їх обох: старшу пані-пенсіонерку і її доньку, вчительку молодших класів.
– Нема чого харчами перебирати, доню! – втішала чи то себе, чи Квітану її мама, пані Зося. – Колись я була маленькою, то нам і горох, і фасулька так смакували, аж ну! А тепер ті молоді ходять по дорогих рестораціях і їдять щось таке, чого навіть пси не хочуть їсти! Та фе!
– Мамо, ну то нехай собі їдять! Ми з вами такого не будемо їсти! – гукала Квітана з кімнати, бо готувалась до занять на понеділок.
– Коли будеш завтра повертатися з роботи, то ще купи кілька пачок гороху, кукурудзянки і тих смачних макаронів… гречки і рису не купуй, бо то дорого! Не забудь томатної пасти, бо вже закінчилась! Може, знайдеш капусту дешевшу і реберця, то я би стушкувала! – голосніше, ніж зазвичай, сказала пані Зося, аби донька все почула.
Квітана відірвалась від зошитів і планів, зазирнула у свій гаманець і зрозуміла, що тільки на це їй грошей і вистачить! Та нічого, якось то буде! Добре, що хоч на роботу пішки ходить. Он вартість проїзду знову підвищили. Хтось навіть не дуже вдало пожартував: «Ціни на послуги підвищили, на продукти підвищили! Добре, хоч зарплатню не підняли»! Теж мені, оптимісти-гумористи!
Пані Зося вміла смачно готувати з того, що було. А Квітана вміла знаходити на базарі дешевшу городину і акційні крупи. Все це тягнула після роботи додому – завжди мала в сумці торбинку, скручену в акуратну рульку. Важко було тягнути воза двом жінкам, хоч у пані Зосі була пенсія, а Квітана Романівна одержувала зарплату… але от прийде зима і запитає, де літо було. Поки що рахунки не кусаються, а далі – освітлення, опалення, гаряча вода… більш ніж половина Квітаниної зарплатні піде на оплату комунальних послуг. Та не будемо про сумне. Іншим людям взагалі кепсько – без житла залишились…
Так уже звикли собі мешкати удвох Квітана з мамою. Тато пішов від них давно – не витримав «постійної хатньої роботи», завше виставляв претензії, але ж причина була в тім, що його батьки потребували догляду, а винними виявились дружина і тоді ще маленька донька. Але нічого, тоді впорались і тепер дають собі раду. Імпровізують на коліні, не беруть кредитів, бо хто ж їх віддаватиме?! Та й живуть, як і більшість тепер…
Якось кілька місяців тому Квітана вирішила, що маршрут «хата – робота» уже прошурганий до дірок. Життя – це ж не тільки заробляння грошей і будні та свята! Он мамочки возяться з дітьми, закохані пари цілуються і навіть не реагують на сирени тривоги. А вона хіба гірша? Ну, вчителька! Дітей любить, роботу свою знає. Та вона ж не пластмасова, також хоче когось у житті поруч мати!
І от потайки від мами зареєструвалась на сайті знайомств. Наступного дня почали їй турки писати, щось у стилі «наташа-балалайка». Повно там було таких несерйозних, але настирних. Написало їй кілька «наших», та ну геть-чисто непривабливих і якихось химерних. А от буквально кілька тижнів тому написав їй один такий цікавий чоловік. Так по-діловому, те-се, доцільно чи недоцільно, зайнятий дуже. Багато не писав ніколи. А вчора запропонував
зустрітися.
Квітана втішилась. Якраз сказала мамі, що піде ввечері на закупи в супермаркет, а насправді пішла на побачення з тим залицяльником. Домовились, де зустрінуться і хто в чому буде вдягнений.
Квітана вирішила не видавати своїх справжніх намірів, тому вдягнулась просто, але зі смаком. Взяла міцні великі сумки та й пішла. На умовлене місце спізнилась на п’ять хвилин. Сама розуміла, що спізнюватись негарно, адже ж учительська звичка спрацювала й тут. Буквально за декілька хвилин до неї підійшов отой залицяльник з інтернету.
– Добрий вечір, Квітано! Так, це я, Мартин.
Стояв перед нею, як вікінг: високий, мускулистий, по-діловому зібраний і просто вдягнений. Відразу Квітані сподобався. Трохи нервувався чомусь.
– Добрий вечір, Мартине… – дівчина-вчителька не знала, що далі казати, трохи знітилась. – Може, підемо кудись, аби не стояти тут біля входу?
– Так, пройдімося от туди. Я там якраз машину припаркував…
Ого! Мартин вирішив одразу вразити новоспечену знайому і машиною, і, можливо, ще й мандрівкою кудись. Ну, на ресторан вчителька би й не погодилась, навіть якби він запропонував: не любила вона тих панських замашок.
Поки Мартин і Квітана йшли до машини, молодик тримався стримано, культурно і якось непевно. Не схоже, аби він був таким несміливим у житті! Навпаки, у ньому прочитувались якась військова дисциплінованість, чіткість і рішучість. Тут вимальовувалась якась інша причина, з якою, очевидно, молодий чоловік не знав, як дати собі раду.
– Мартине, а ви в житті значно кращий, аніж на фото… – похвалила Квітана.
– Так, дякую. Хоч я зараз втратив форму. Було багато роботи, клопоти… всяке-різне…
– А ким ви працюєте? – про це Мартин нічого не написав у листуванні.
– Я фермер. Маю своє невеличке господарство за містом. Люблю це! – чоловікові було звично говорити про те, чим він жив.
– Так це ж чудово! – емоційно підхопила Квітана.
– Взагалі-то так… – Мартин явно не мав чим підтримати розмову. Аж раптом вони вже підійшли до його машини.
Чоловік вправно натиснув на кнопочку і багажник слухняно відчинився. Там стояло два величенькі пакети з городиною і овочами.
Квітана вирішила не піджартовувати, що замість квітів чи шоколадки ледь знайомий чоловік прийшов на перше побачення з тим, що й сам вирощує. Квітана дуже вчасно промовчала, бо й справді не знала, як реагувати на це все. А може, він просто захотів показати, похвалитися, вразити – ну, хто ж їх зрозуміє, тих чоловіків?!
– Квітано, я хочу подарувати вам ці пакети. А разом із тим перепросити, що морочив вам голову… – з усього було видно, що Мартинові бракує слів.
– Тобто? – терпляче поцікавилась Квітана.
– Тобто вчора я помирився з дружиною. Ми були з нею страшенно розсварені, і я вирішив піти від неї, пошукати собі когось… і от із вами поспілкувався…
Квітану кинуло в жар, все так різко перемінилось за кілька хвилин, що вона буквально зруйнувала в голові усі крихкі плани легким помахом руки і тепер-от стоїть і дивиться то собі під ноги, то на гарного, але, як виявились, чужого чоловіка, то на пакети з продуктами, яких їм із мамою вистачить на два-три тижні…
– Т-та нічого страшного, всяке в житті буває, – Квітана старалась говорити впевнено, аби її голос не тремтів.
– Вибачте мені, справді… Можливо, для вас усе це серйозно. Для мене це також було серйозно. Ваші відповіді допомогли мені помиритися із дружиною, – якось наче виправдовувався Мартин, виймаючи з багажника чималенькі пакети, – дозвольте, я хоч до під’їзду їх донесу… справді…
– Що ж, дякую. Тут недалечко…
Квітана ледве доперла важезні пакети додому. Мартин ще раз попросив вибачення і побажав їй щастя в житті…
Пані Зося побачила пакети з добром і аж здивувалася:
– О, вам дали премію якусь? Чи взагалі зарплатню підняли, провели індексацію?
– Ні те, ні інше, мамцю! – та й розповіла Квітана, як познайомилась із господарним залицяльником, як ото з ним нині зустрілась, як він просив вибачення і подарував те, що сам виростив… і що він помирився із дружиною…
– Знаєш, доцю, такий залицяльник нам би не завадив! Тільки не одноразовий, а на постійній основі! – пані Зося вже прикинула, як готуватиме перше, друге, як комбінуватиме те і се… а потім додала: – Не переживай, доню! Цей хоч виявився порядним! Правду сказав, не морочив голови… Я вже колись тобі казала: «Ще те поліно не зігнило, яке має голову розбити»! Хоча, може, то так трохи іронічно сказано. Повім так: «Ще й на нашій вулиці буде свято, а приймати гостей ми вже маємо чим!».
Обидві господині взялися розпаковувати щедрі дари від «одноразового» залицяльника Мартина. А він тим часом їхав додому і теж багато про що думав, бо все в житті якось так непросто. Та, може, саме тим життя й цікаве, коли таке непросте!
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
