ВОНА ЧЕКАЄ

Згадала їхню особливу зустріч, коли після такого довгожданого та солодкого першого поцілунку він підхопив її на руки, ніби вона була невагомою пушинкою, почувалася поруч із ним невагомою. Як бережно опустив її на білосніжні простирадла й ліг збоку, як цілував і цілував без упину, а вона гладила його руки, відчуваючи неочікувану ніжність та м’якість його шкіри й водночас те, як напинаються під футболкою його м’язи. Вона танула в його руках і все ще не йняла віри, що він справжній і що все це відбувається з нею тут і зараз. Вона дозволила йому себе роздягнути, але не відчувала й краплі сорому перед ним. Вона бачила своє відображення в його очах і дозволила собі дивитися на себе його очима. Він любив її вже тоді – не мала сумніву того дня і не має сумніву зараз. Він віддавав їй ту свою любов, вливав її в поцілунки, у доторки, у погляди, в тихий шепіт їй на вушко, що пробуджував кожну волосинку на її тілі.

Вони не могли напитися одне одним, не могли розімкнути обіймів, не могли набутися разом. Можливо, вони вже тоді щось відчували? Та ні, тоді вони відчували тільки безмежну радість і щастя від присутності тієї миті в тому місці. Відчували, що так мало бути, що зналися завжди і тільки роками чекали цієї зустрічі.

Ще одна сльозинка скотилася щокою, залишивши на згадку тоненьку вологу стежинку. А потім настав лютий, і вони вперше плакали, обоє... Він нескінченно довго тримав її в обій­мах, і вони плакали. За десятки тисяч кілометрів від дому їхній біль був справжнім, безмежним і щирим. Вона його не зупиняла. Не мала права. Не могла. Прийняла його таким, як був, і не хотіла змінювати. Їй здавалося, що серце її кровоточить і що незабаром у її жилах не залишиться ні краплини...

Обіймала його, цілувала, здавалося, хотіла врости в нього собою, залишити свій відбиток на його шкірі, як він залишив у її душі. Більше не плакала, сльози висохли. Вона висохла. Обіцяла чекати, писати й кохати. Маленька каблучка м’яко опустилася на її тендітний палець, і одразу здалося, ніби завжди там була.

Тоді довкола них так само метушилися люди: хтось із кимось зустрічався, десь плакало немовля, десь сміялися в гурті підлітки, а все разом наповнювало повітря монотонним шумом тисяч розмов, таємниць, вітань і прощань. А вони були тільки двоє, і котрийсь із довгих ніжних поцілунків мав таки стати останнім. Вона силоміць відірвала себе від нього, відчула фізичний біль, ніби всередині обірвалися струни її душі. Він полетів, вона залишилася. Лівою рукою неусвідомлено прокручувала навколо пальця маленьку каблучку. Вона почала чекати, щойно його спина зникла за широкими розсувними дверима аеропорту.

Вона писала щодня – писала повідомлення, імейли, листи. Він любив, як вона пише, тому писала невтомно – розповідала про все й ні про що, любила, цілувала його словами і чекала в кожному реченні, у кожному слові, у кожній літері. Зібрала всі його фотографії, роздрукувала їх, а тоді порозкладала на столі – перебирала їх, розглядала, вдивлялася йому в очі й чекала. Перестала жити, тільки існувала та чекала.

Телефон задзвонив уночі. Вона знала, не хотіла вірити, але знала, відповідаючи на дзвінок. Він зник безвісти. Зник... зник... Таке маленьке слово завдавало болю, більшого за ніж у серце. Їй сказали, що надії мало. Але це все, що в неї було, – надія. Її любов живила ту надію, не дозволяла їй згаснути, огортала теплом, як долоня огортає несміливий вогник свічки в темряві. Вона досі чекала. І писала щодня – писала повідомлення, імейли, листи. Він любив, як вона пише...

Довкола метушилися люди – хтось поспішав, хтось із кимось зустрічався, десь плакало немовля, десь сміялися в гурті підлітки, а все разом наповнювало повітря монотонним шумом тисяч розмов, таємниць, вітань і прощань. Вона сиділа в кутку трохи потертого диванчика, оточена тисячами людей, але абсолютно сама. Вдивлялася в екран телефона, звідки до неї усміхалося з фотографії його обличчя. Не знала, як опинилася тут, не пам’ятала, як доїхала і де залишила авто. Єдине, що вона знала, – що сьогодні минає 500-й день, відколи вона чекає...