ВІРНИЙ ДРУГ

***

– Мамо, я вас благаю, ну це ж не жарти! Це ж реальна загроза! Всі он говорять, що війна незабаром розпочнеться. А від вашого села рукою подати до кордону з тими орками. Зметуть будинки, ми й не знайдемо вас.

– Максиме, я всоте повторюю, що нікуди не поїду. Уб’є – значить, уб’є. Така моя доля. Судилося мені, значить, померти. Вже й час мені, затрималася я на грішній землі.

Син важко зітхнув:

– Знову ви, мамо, за своє. Але ж ми будемо хвилюватися. Як можна їхати зі спокійним серцем, знаючи, що ви тут залишаєтесь?

– Нічого, Максиме, не хвилюйся за мене. Думай про дітей і онуків, щоб вони в безпечному місці були. А я ж і не сама, зі мною Сірко. Разом ми не пропадемо. Обіцяю. Та, може, й не буде ніякого наступу. Вигадують люди.

– Мамо, я вас прошу, отямтесь, їдьмо з нами.

– Ні, сину. Не поїду. Ти мені он харчів навіз, на три війни вистачить.

Благословила сина в дорогу, перехрестила автівку, сіла на лавку й заплакала. Розуміла, що нескоро побачиться з дітьми. Та чи й вдасться побачитися? Відчувала серцем, що то не порожні розмови і невідворотно наближається біда. Але бабі Уляні не було страшно. Смерті вона не боялася. Тільки хотілося, щоб діти й онуки пожили в мирній Україні.

Згадала молодість, чоловіка, те, які вони щасливі були, коли зводили цей будинок. Як важко було: робота, діточки малі, але все разом, усе за згодою. Криницю чоловік копав із товаришами, сарай власними руками клав, садок садили разом із дітьми. Он які вже яблуні височенні! Скільки всього було пережито! З кожної шпаринки – спогади. Як же можна залишити те, до чого приросла?

Гадалося, що дітям буде спадок, господарюватимуть на своїй землі. Може, не так важко їм буде, адже є своя домівка. А виявилося, що село померло, віджило своє і тільки скніє день за днем. Небагато йому залишилося, ще декілька панахид за старцями – і зупиниться серце колись квітучого села. Вже не вируватиме тут життя, як колись… Діти поспішали до школи, молодь бігла на роботу, ще сонце не зійшло, а на кожному подвір’ї корова озивалася, гуси лепетали, когут кричав…

– Буду тут до останнього, а там як Бог дасть… – проказала до себе.

Сірко, відчуваючи сум господині, потерся об її ногу і заскавчав.

– Нічого, Сірку, нічого, друже. Якось воно буде.

***

Війна не змусила себе довго чекати, увірвалася в мирне життя людей і стрімко почала руйнувати все: життя, мрії, долі.

Сірко ще звечора почав дивно поводитись, не хотів заходити до хати, скавулів, відмовлявся їсти.

– Ти на хурделицю крутишся чи що? – погладила собаку старенька.

Сірко притиснув вуха до голови та подивився на неї приреченим поглядом. Баба Уляна дістала з холодильника банку з молоком, нагріла кухлик на плиті, де горіли дрова, й налила в миску собаці. Але пес навіть не скуштував.

– Відчуваєш тривогу, так? Не бійся.

Господиня вимкнула велике світло, засвітила настільну лампу і сіла вишивати. Як і десять років тому, баба Уляна вишивала, бо відчувала, що тільки так її серце відпочиває від тривог. Могла ось так вишивати до світанку, особливо взимку.

Коли в небі почувся перший свист ракет, навіть не злякалася. Лише перехрестилася до образів, погладила за вухом сполоханого пса і продовжила вишивати, промовляючи молитву.

І вдень, і вночі прикордонні села потерпали від ворожих обстрілів. У селі баби Уляни залишилось тільки декілька людей, усі поважного віку. Мобільний зв’язок зник, старенька не могла навіть зателефонувати дітям і повідомити, що вона жива. З односельцями вирішили збиратися на ніч у когось одного – так було безпечніше. Та навіть словом озватися – і вже ставало легше. Сірко ні на крок не відходив від господині. Все ще жахався вибухів, але вже не скавчав.

– Цього тижня має бути евакуація, – зауважила Семенівна, в будинку якої зібралися мешканці села. – Зовсім небезпечно стало. А сили спускатися до погреба немає…

– Я не поїду, – мовила баба Уляна.

– Не дурій, Уляно, немає за що триматися. Рознесуть хату, навіть не поховають по-людськи, – сказав сусід. – Якби не ця клята вій­на, доживали б віку тут. А так… Треба їхати.

Запала тиша, періодично було чути звуки вибухів. Кожен думав про своє.

***

Автобус мав вирушати за декілька хвилин. Старенькі мешканці села прощалися з рідними домівками під канонади вибухів. У руках – лише найпотрібніше. А позаду – вирване серце.

– Семенівно, забереш Сірка? – попросила сусідку.

– А ти? Уляно, їдьмо, – плакала старенька. – І я залишаю тут свою душу, але треба їхати. Не дадуть нам померти у своїй хаті кляті москалі.

– Не поїду я. Що долею визначено, того не обминеш. А ти Сірка мого віддай у добрі руки. Він мені десять років був найкращим другом.

– Сірко – чудовий пес, чудовий, – притулилася до голови собаки. – Їдь, друже, у безпечне місце. Ти ще можеш пожити, знайдуться люди, які стануть тобі господарями. А я тут уже якось потихеньку.

Пес дивився на господиню розумним поглядом і скавулів, ніби благаючи бабу Уляну виїхати.

– Ну, ну. Не треба. Я хочу померти у своїй хаті. А ти їдь…

Уляна поцілувала наостанок чотирилапого друга, віддала в руки Семенівни, яка вже сиділа в автобусі, й пішла. Не озира­лася, йшла, щоб не бачити, як останні жителі залишають рідне село. В них забрали право доживати віку у своїх домівках… Плакала. За звичкою простягла руку, щоб погладити Сірка, але його поряд не було…

***

– Знову та наволоч по цивільному населенню б’є. А бодай вас розірвало! Кати, – командир сплюнув під ноги.

Хлопці курили в окопі. Запала тиша, а потім знову залунала гучна канонада…

– Дивіться, собака, – порушив тишу військовий. – Ходи сюди, бідолахо. Ти, мабуть, голодний?

Військові, наче діти, зраділи псу, для них він був згадкою про мирне життя.

Собака відмовився від їжі та води, тільки обережно зачіпав лапою по черзі чоловіків і вибігав з окопу, озираючись, чи ніхто за ним не йде. Повторював ці дії раз у раз.

– Цей пес наче кудись веде. Чи що? – зауважив один із чоловіків.

– Подивіться, що там, тільки обережно, – віддав наказ командир.

– Так точно.

– Ну веди, кудлатий. Що ти хочеш нам показати?

Пес біг, зупинявся, повертався за двома військовими, яким було наказано розвідати ситуацію, весь час ніби просив, щоб швидше рухалися.

Коли з лісової стежки звернули до села, військові вже пришвидшили темп.

– Наче ж звідси всіх евакуювали вчора чи позавчора?

Собака вже не йшов, а біг, і військові разом із ним. Сумнівів не залишилося, що пес знає, куди веде. На одній із вулиць будинки були вщент зруйновані. До одного з таких пес підбіг і почав гребти лапами, скавчав, гавкав, ніби просячи про допомогу. Військові без жодних вагань почали розбирати завали. Рацією передали про потребу в допомозі. За годину з-під завалів дістали стареньку жінку, яка ледве дихала…

– Жива, – крикнув один із військових.

– Швидко – на ноші. Їй якомога швидше потрібно надати медичну допомогу.

Собака не знав, що йому робити, стрибав, гавкав і біг за військовими, які несли його господиню.

– Розумний пес, – похвалив його командир. – Залишайся з нами.

***

– Мамо, як ви нас налякали… – плакала Наталка біля лікарняного ліжка. – Мені страшно уявити, що було б, якби не наші хлопці із ЗСУ.

– Не плач, дочко, – шепотіла баба Уляна. – Села немає, хати немає… А я ціла. Значить, не настала моя пора.

– Ой мамо… А знаєш, що військові говорили? Що тебе собака якийсь урятував. Пес прийшов до них просто в окопи і кликав їх, ніби просячи прямувати за ним.

– Сірко… То мій Сірко… – плакала старенька. – Невже ж утік від Семенівни?

За місяць бабу Уляну виписали. Їхати старенькій було нікуди, вона більше не мала домівки. Не залишилося нічого від її минулого життя, зостались тільки спогади.

– Мамо, найважливіше, що ви живі. Все решта… – плакала Наталка.

– Не хочеться вам набридати. Старість нікого не красить, не там сяду чи не те скажу. То ж я не у своїй хаті.

– Ну чого ви так? У нас велика квартира. Місця вистачить усім. І ще Максим казав, що має якийсь сюрприз для вас.

– Та які там уже сюрпризи бабі? – відмахнулася старенька. – Мені аби ще хоч раз до батька вашого на могилу сходити.

Баба Уляна сіла перепочити біля під’їзду будинку, в якому жила донька. Поглянула на височенні будівлі, і світ їй закрутився, непривітне то місце, а у от у них у селі… Зітхнула… Раптом звідкілясь долинув знайомий гавкіт. Повернулася так рвучко, що ледь втрималась на лавці. Просто до баби Уляни біг Сірко. Біг, захлинаючись щасливим гавкотом. Заскочив на коліна до бабусі й почав лизати їй обличчя, руки, махати хвостом і плакати, як людина.

– Мій рятівник, мій розумничок, мій Сірко… Дякую тобі, друже… Звідки ж ти тут узявся?

– То я, мамо, його знайшов, у військових, які тебе з-під завалів дістали. Хотів тебе потішити, – сказав син Максим, що підійшов. – Ти знаєш, Сірко мене впізнав. І щойно я сказав, що їдемо до тебе, він сам побіг до машини і вмостився на сидінні. Цей пес усе розуміє. Хлопці ним натішитися не могли.

– А я що казала? Авжеж, розуміє. А ви мені не вірили.

Обійняла собаку і гірко заплакала:

– Сірку, як же ти пахнеш домівкою!