ВІРИНА НЕЛЮБОВ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

04 квітня 20:37

504

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Непроста доля

Марія бідкалась біля курчат: «Двох упіймав сусідський котяра. А це нині яструб і квочку покалічив, чи виживе бідолашна? Забрала сиротят до хати, нагріла на плиті цеглину, замотала в ганчірку та й поставила в коробку до курчаток, нехай гріються».

Чоловік слухав сумну розповідь жінки, а про себе милувався: і гарна, і розумна, а що вже добра, хоч до рани прикладай. Це він, Михайло, має запальний характер, і дочка в нього, а син – копія Марії: спокійної вдачі та лагідний, як дівча. А ось і він, машиною заїжджає на подвір’я. Михайло вийшов назустріч, Марія ж дрібно кришить курчатам яйце з кропивою, через вікно любується сином, невісткою Вірою та її хлоп’ям.

Ромчик узяв жінку з дитиною, то не біда, але... Але таке враження, що то вона, Віра, взяла Романа з сином. Чомусь не любить невістка тієї своєї дитини. Ну, вже нехай вона, Марія, бо не рідний онук, але ж Віра – мама! Іноді здається, що Роман більше прихильний до малого, ніж рідна матуся. А хлопченя її боїться, старається слова зайвого не сказати. Дивно...

Перервала роздуми, бо юрба зайшла до хати. Привітались, невістка поцілувала, як завше, Марію, Марія ж погладила малого по біленькій голівці.

– Глянь, які курчатка...

Хлопчик глянув у коробку й зморщив носика:

– Смердить.

Віра шарпнула його:

– А яйця тобі не смердять?

Малий злякано закліпав великими оченятами, аж Марії стало зле.

– Ти як будеш у місті, глянь, чи не продають підгузків для курчат, – перевела на жарт. Чомусь їй стало шкода цієї п’ятирічної дитини. Постановила собі будь-що поговорити з невісткою. Недобре так до своєї дитини, дуже недобре. Дивна Віра – до всіх ласкава, тільки не до власного сина. Може, так удома навчена, хтозна. Бо зі сватами лиш двічі бачились – уперше на весіллячку, другий раз на храмовому святі. Потім сват поїхав у росію, а сваха буцімто хвора, не до гостей їй. Дивна хвороба, що рідна донька не навідується до матері, бо щосуботи їде до Марії. Та й Ромчик якось зізнався: Віра не хоче й згадувати матір, хоча вона в неї одиначка. Ну, що ж, чужа сім’я – темний ліс. Марії й байдуже, але малого таки жаль.

З обіду, коли квітневе сонце трохи пригріло, Роман з татом пішли глядіти пасіку, взяли і малого, а Марії лиш того й треба.

– Вірочко, маєш на меті щось своє робити чи підемо садити цибулю? Я ще вчора грядки зробила, та не встигла посадити, бо мусила бавити курчат, – мовила.

– Та ні, мамо, не маю нічого до роботи, ходімо.

Тикають собі цибулю в борозенки, а Марія розповідає, як бідна квочка захищала курчат від хижого птаха, як билася, кричала і скакала йому до очей.

– Справжня мама, – резюмувала невістка.

– А ти, Віруню? Чому ти не справжня мама своїй дитині? Чим малий завинив тобі, що ти до нього аж надто кепсько ставишся? То ж твоя дитина, миле хлопченя. Бачу, до всіх ти лагідна, лиш не до своєї кровинки. Що не так, дочко?

Віра спершу хотіла огризнутись, але оте лагідне «дочко» зупинило її гнів, а натомість вибухнуло морем сліз. Марія второпала, що зачепила болісну тему, вже й пожаліла про сказане, але не менш чітко зрозуміла, що невістці той біль отруює життя, тому поставила решето з цибулею, обійняла Віру й повела на лаву біля старої абрикоси, що вкрилась буйним цвітом.

– Виговорись, доню. Виговорись. Стане тобі легше. Дивись, як гарно пахне весна, цей квіт допоможе тобі заспокоїтися. Сідай, тут нас ніхто не почує. Я зрозумію, може, чим зараджу.

Віра брудними від землі руками витирає на щоках сльози, схлипує, що й слова не може сказати. Марія обійняла невістку, гладить, як малу дитину, бо ж відчуває її смуток і горе. Нарешті втихомирилась, підібгала під себе ноги, стала подібна до підлітка, а не на поважну жінку. Худенька, зіщулена, де й поділася красива панянка!

– Дякую вам за добре слово. Бо і ви добра, і ваш син, який своєю лагідністю повернув мене до життя, яке батьки скалічили. Ви ж знаєте, що я пізня і єдина дитина голови колгоспу й бухгалтерки сільради. Сім’я як сім’я. Сільська інтелігенція, не більше. Тільки аж надто багато фальшивого честолюбства і манії величі. Мені все життя товкмачили, що велика хата, скринька із золотом і три ощадні книжки з круглими сумами належатимуть тільки мені і моєму чоловікові, який має бути гарним, розумним і рівня мені.

В інституті, як на зло, навчались самі дівчата, у селі на танці я не ходила, то звідки було взятись моєму кавалерові? Тільки з-поміж колишніх однокласників. І я закохалася по вуха в того, хто проявив цікавість до мене. Не просто цікавість, а велике і світле почуття. Та я ніколи не могла уявити, що мій обранець стане настільки ненависним для моїх батьків.

– Боже, кривий Дмитро буде моїм сватом? – закочувала очі мама, бо тато мого коханого дійсно був кульгавим.

– Хто? Син конюха і свинарки натягається мені в зяті? Та ніколи й ні за що! З мене, голови передового колгоспу, реготатиме весь район. Хочеш його? Тоді їдьте світ за очі, а я всім скажу, що вже не маю дочки. Я старав і будував для голодранця? Тьху.

Мама розійшлася ще більше:

– Ти, невдячна паскудо, то не було кращої кандидатури за того хлопуня? Не дам ні копійки, а хату перепишемо на колгосп.

– Ще раз почую, що ви разом – за себе не відповідаю. Затямила? – докинув тато.

Мене це шокувало настільки, що я втратила дар мови. Того ж вечора через вікно втекла до свого коханого і... і тоді ж віддалася йому. Ми обоє плакали, бо не знали, як владнати проблему.

Мені ще треба було два роки вчитися, а йому – відслужити у війську. Мав поки відтермінування, бо теж навчався. Домовилися, що триматимемо в таємниці наші стосунки, а далі... Далі час розставить усе на свої місця.

Я переконала батьків, що послухалася їх, і вдома запанував спокій. Аж якогось дня мама повідомила прямим текстом, що нас запрошено до батькового начальства з району на іменини: «Мусимо їхати, від цього багато що залежить». Кому залежить, я не запитувала, тож скорилась. На святі, крім нас, була ще одна пара, яка невдовзі пішла. Натомість з’явився син господарів. Як я зрозуміла, він аж тепер більш-менш протверезів і виповз до столу. В господарів задзеленчав телефон, потім була якась метушня, мені сказали залишатися, а мої мама з татом і батьки того хлопця змушені поїхати «в деяких справах».

Треба, то й треба. Я взялася переглядати їхню бібліотеку, а Сергій відкоркував пляшку шампанського. Мені це не сподобалося, бо він і так не зовсім тверезий. Але мовчала, адже хто я в цьому домі. Довго не розповідатиму, та й нема потреби... Сергій накинувся на мене, як ото шуліка на ваших курчат. І зґвалтував...

Віра зайшлася гірким плачем. Марія немов закаменіла. Лиш узяла невістку за руку. Без слів.

– Ґвалтував і реготав, що я, мовляв, уже не дівчина, хоч мої батьки переконували його батьків у тому, яка я чесна і непорочна.

– Ось тобі й святенниця! Скажу я своїм старим, з ким хотіли мене пов’язати. Аякже, одружити зі святою, яка б і мене наставила на шлях істинний, бо я не пропускаю жодної дівки. А що їх пропускати, коли вони всі курви? Навіть отакі «порядні», як ти...

Я хотіла померти. Від сорому, з приниження, з розуміння того, що мої батьки привели мене сюди, як корову до бика. Не знаю, що б я вчинила наступної миті, але двері відчинились, і зайшла моя мама під руку з мамою Сергія.

Вони були веселі й щасливі. Викрикнули в унісон, що Сергій, як «порядний хлопець», мусить тепер зі мною одружитись. І... зачинили за собою двері. Я зрозуміла, що мене продали, наче рабиню на торговищі.

На моє здивування, через тиждень довідалася, що за місяць моє весілля.

– І не смій викидати якісь коники. Тато завдяки батькові Сергія підніметься партійною драбиною, виб’є вам квартиру в місті, колись іще подякуєш.

– Після того зґвалтування не можу на нього й дивитись, – плакала я біля мами.

– Ти думаєш, інші чоловіки кращі? Всім їм одне в голові. Твій батько ґвалтував мене немилосердно, поки не знайшов собі коханок. А тепер, бач, уже все перейшло, – наче про щось буденне, спокійно мовила на те мама.

– Поки я не забула, нехай твій кхм... син пастуха не показується тобі на очі. Бо поламають йому ноги, що ходитиме, як і його тато. Затямила?

І тоді я зрозуміла свою приреченість.

Єдине, чого прагнула, – аби якимось чином Бог відвернув від мене це лихо. У нашому домі саме слово «Бог» промовляли зі зневагою і відразою, тому я була далека від вірування. Пригадувала бабусю, яка потайки вчила мене молитви і розповідала про Господа. Поки одного разу про це не дізнався тато. Відтоді мене до бабусі не возили.

І ось я своїми словами прошу Боженьку, аби врятував мене від пекла, яке невдовзі чекає. Бог мене почув, може, й жорстокою була Його допомога… Сергія з дружками звинуватили... в груповому зґвалтуванні... Напередодні нашого весілля. Я була вражена, шкодувала ту бідолашну, але раділа за себе, адже не могло бути й мови про якесь там весілля. А ще – партія комуністів помалу здихала, тож батько Сергія не мав впливу на суддів. Поза тим вилізли і його махінації – почалась ера викриття партійців. Мій тато поспішно залишив колгосп, який розформували, і подався в росію. Казали, з коханкою. Мама з люті рвала на собі волосся і всю злість зривала на мені. У цьому хаосі подій я й не звернула уваги, що в мене немає місячних. Думала, від хвилювання. Аж поки не відчула рухи. Бігла робити аборт, не тямлячи себе з розпуки. Лікар сказав, що пізно, ніхто на таке не погодиться. Тоді я й надумала кинутися з моста. Якби не Ромко, напевне, так би й сталося. Він саме їхав машиною через той міст. Так Ромчик став моїм рятівником і другом. Він єдиний знав усе. А тепер і ви. А я... А я щодня бачу, як мій малий стає подібним до свого батечка. Я бачу перед собою копію мого ґвалтівника і не можу себе опанувати. Я не можу любити свою дитину, бо це й Сергієва дитина. Ненавиджу себе за це, але не можу нічого з цим удіяти.

Віра зайшлася істеричним плачем. Спантеличена Марія плакала разом із невісткою.

– Віро, цить. Тихо будь. Чоловіки повертаються з пасіки. Нехай не бачать тебе такою. Ходи садити цибулю, потім договоримо.

Лиш не вийшло потім, бо Віра, втомлена плачем, заснула навіть без вечері. Марія вклала малого, про себе подумавши: «Що та дитина винна?».

Усеньку ніч думала над тим, що почула. Серце краялось, а відповіді не знаходила. Співчувала жінці, не розуміла вчинку її батьків. Зате розуміла, що треба якось навернути Віру до дитини.

Недільного ранку розбудила невістку:

– Віронько, ходи допоможеш мені наліпити вареників, хочу встигнути піти до церкви.

Пішла Віра за свекрухою до кухні. Ліплять улюблену страву чоловіків. Марія не знає, з чого почати розмову. Віра сама її спонукала.

– Вибачте за вчорашню сповідь. Прорвало...

– Віронько, чому ти в дитині бачиш погане?

– Боюся, щоб він не вдався характером у батечка, бо й зовнішність його. І... І в мене перед очима та жахлива наруга. Чому так несправедливо? Одні пари живуть у любові, а діток Бог не дає, а інші вагітніють таким чином…

– Мабуть, так було задумано на небесах. Той бридкий акт від самця триває декілька хвилин, а жінка носить дитину в собі дев’ять місяців. То чия та дитина? Та ж мамина! А ще я чула, що тепер жінки вагітніють «штучним» способом і не завжди й знають, чиє насіння дало в них плід. Ти думаєш, що у війну такого не було? Одну німець узяв силою – не пручалася, бо хотіла жити, іншу – п’яний росіянський асвабадітєль, третю силою видали за старого нелюба, четверта сама рада хоч би від кого народити дитинку, адже так і зосталась одинокою. Така жіноча доля, Вірочко. А ти дитину виховай правильно, щоб оті паскудні гени заглушити в самому зародку, полюби свою кровиночку, бо нелюбов’ю ти швидше даси їм, поганим, ріст. Дитина не винна, що в неї такий гнилий родовід. Не він вибирав батька, не йому за нього розплачуватись. Забалакалась я з тобою, он уже з дзвіниці кличуть на Службу.

– А можна й мені з вами до церкви? – стиха запитала Віра.

– Не те що можна, треба...

Пішли собі. Віра в храмі стояла бліда, з очей сльози котились градом. Марія не зводила з неї погляду.

Коли йшли додому, Віра усміхалась:

– Мені аж полегшало, я скинула з душі камінь. Пробачила батькам, Сергієві й собі. Собі за те, що не хотіла тої дитини.

Минули роки, Віра народила ще двох діток на радість усім. А найстарший її син зробив свій виважений вибір – пішов у монахи. Казав, що відмолюватиме гріхи своїх дідів і бабів, які й не згадували про нього, а ще молитиметься за рідного батька, якому не судилося вийти на волю, у в’язниці й помер. А також за бабусю Марію, дідуся Михайла, тата Романа, маму і сестричок. Мабуть, щиро молився, бо якась невідома сила спонукала їх продати все своє майно й виїхати за кордон. А через три місяці їхнє село вщент знищили окупанти...