ВІРА

– Тоді я з тобою. Мама, ми ждьом рєбьонка, поетому ми пойдьом вмєстє, – грюкнув дверима. Вірі стало ще гірше – чому він удома не розмовляє українською???

Плакала ридма: від образи за себе, за мову, за дволикість коханого. А потім різкий біль у всьому тілі, після якого нічого не пам’ятала. Очуняла в лікарняному ліжку, поруч – заплаканий Віталик.

– Де я? Що сталося? – спроквола вимовила. Усе тіло боліло, а найбільше – внизу живота.

– Кохана, все найгірше позаду. Лікар запевнив, що в нас іще будуть діти. За декілька років, бо тепер тобі треба відновитися. Присягаю, що не залишу тебе ніколи, навіть якщо в нас більше не буде дитинки. Але вона буде, пізніше.

Цілував її руки й плакав. Рік винаймали житло, поки Віра закінчувала навчання, з мамою Віталика бачилась раз, коли розписувалися. Зате до Віриних батьків на Рівненщину їздили за кожної нагоди. Тесть із тещею зятя сприйняли як сина, годили йому більше, ніж дочці, тому він і полюбив їх щиро та віддано. Якось навіть обмовився, що залишився би тут назавжди, та до міста надто далеко, а в селі ніякої роботи ні йому, ні Вірі, тож змушені повертатися в Луганськ.

Біда прийшла з того боку, звідки розумні люди попереджали давно. У Луганськ перли танки із зеленими чоловічками. Віра з Віталиком встигли втекти з окупованого міста. І куди податися? Довелося проситися до Віталикової мами, яка жила за десятки кілометрів від Луганська. Мали надію, що ця навала ненадовго, що незабаром проженуть орду, а молоді люди повернуться у свою квартиру, звідки навіть змінної білизни не взяли. Та не так сталося, як гадалося. Антитерористична операція, яка мала закінчитися за два тижні, переросла у війну, яка тягнулася пів року. Свекруха ніби змирилася з присутністю невістки-бандерівки, але деколи намагалася боляче її вколоти.

– Єслі б нє ваш Майдан в Кієвє, каторий замутілі тваі западєнци, нічєво етово нє било би.

– То це кияни присунулись до Донецька, чи, як ви кажете, «западєнци» прийшли зі своїми порядками? Прилізли ті, яких ви кликали «путєнввєдівайска». Радійте.

– Да как ти смєєш, змєя? Ти в майом домє возомніла мєня упрєкать?

Віра розуміла, що живе в будинку свекрухи тільки тому, що тут у Віталика пристойна робота, тому замовкала. А грошей треба й треба, сказано ж: залишилися без нічого, благо, що документи завжди в сумочці.

Аж ось бажана вагітність. Віра щиро вірила, що з народженням внука чи внучки свекруха трохи злагідніє. Марна надія, зненавиділа ще більше.

– В такоє трудноє врємя ліш дура может сєбє позволіть родіть.

Віталій працював від ранку до ночі, мав намір купити окреме житло, бо й сам бачив, яка його мама. Принципово перейшов на українську, безкоштовно ремонтував машини, які їхали на передову, бо ж спромігся на свою, хоч і маленьку автомайстерню. Мамі вирішив не зізнаватися, що допомагає бійцям, адже вдома й без того ставало щораз гірше. Річ у тому, що донечка Маринка почала розмовляти, і Віра спілкувалася з нею українською мовою. Свекруха шипіла:

– Єщьо одна бандеровка в майом домє. Зачєм єй мова? Куда она с нєй? Разве на твою западєнщину!

– Але ж це державна мова, ми українці, тому в нас українська основ­на, – Віра якомога спокійніше відповіла на те.

– У вас, а нє у нас, – фиркала свек­руха.

Важкий напад 24 лютого зустріли в паніці. Треба було втікати, до того ж негайно. Поки оговтались, уже не було чим. Віталій пішов боронити свій край, а свекруха скаженіла ще більше.

– Із-за такіх, как ти, я потєряла двух синовєй, оні очутілісь по разниє сторони барікад і тєпєрь будут стрєлять друг в друга, – волала жінка, а Віра ніяк не могла второпати, в чому ж її провина. Хотіла втікати до своїх батьків, але ж пообіцяла Віталикові чекати його вдома й доглядати його матір, яка від стресу важко захворіла.

– Кохана, можливо, у вихідні вдасться вирватись до вас, я ж неподалік, не їдь, прошу тебе.

Терпіла місяць, а якогось дня чоловік зателефонував мало не опівночі, кричав негайно збирати речі, бажано всі документи, у дворі зараз буде машина, яка відвезе її та дитину в безпечне місце.

– А як же твоя мама?

– Нічого не розпитуй, роби, як я кажу, в тебе декілька хвилин, – кричав у слухавку.

У бусі вже сиділи незнайомі жінки з дітьми, Віра ще не встигла добре зачинити двері, як авто рвучко рушило з місця. Їхали довго, не зупиняючись, а позаду них падали снаряди й ревіла техніка окупантів. Аж на ранок зупинилися в якомусь містечку. Водій скомандував швиденько виходити:

– Зараз вас підбере автобус, завезе на залізничну станцію, звідти потягом до Львова. Щасти вам, я назад.

До батьків дісталися за два дні. Голод­ні, виснажені, перелякані, зате живі. Багато хто з того автобуса рвався за кордон, Віра ж поїхала у своє село. Там з новин дізналася, що селище, у якому вона жила, повністю перейшло під конт­роль рашистів. У Віри кров захолола: якби вона залишилася там, то смерть від кулі була б найменшим лихом, яке могло її спіткати, бандеровка ж!

Віталик телефонував за кожної нагоди. Віра не сміла нічого запитувати про його маму, аж він сам обмовився – поїхала до сина в росію. Змогла? Чи окупантам таких не треба? Залишила ж добротне житло.

Ніч остаточно зморила Віру, а вже на світанку вона бачила гарний сон, у якому вони з Маринкою і Віталиком ідуть багатим пшеничним полем, на узбіччі польової дороги зривають блакитні волошки й жовтий звіробій. Ой, який же гарний та символічний букет!