ВІРА

– Мамусю, со ти лобиш? – зненацька за спиною почувся голос Маринки. Віра спершу й не второпала, чи це наяву, чи їй наснилося, бо втома останнім часом її зморювала доволі часто. Глянула на монітор: третя ночі – таки наснилося. Але босі ноженята потупцяли надто реально, аби їх сприйняти за сон. Повернулася на голос, підхопила на руки свою кровиночку, обійняла тепле тільце, поцілувала в щічки та рученьки.

– Доню, що трапилося? Я тут, бач, працюю, – погладила біленькі кучерики.

– Я плокинулась, а тебе нема. Мені стласно, я боюсь бонби, – дитина пригорнулася до матусі.

– Ходімо спати. Не бійся, сюди бомби не долітають, – жінка понесла дитину до ліжка.

«Треба її зводити до логопеда. Третій рік, а не виговорює всіх звуків, плутає літери. Хоч для мене таке лепетання дуже миле, але щоб не вийшло згодом на зле», – подумала.