ВАРЕНИКИ З ВИШНЯМИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

08 вересня 12:49

326

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Віта боязко підходила до рідного подвір’я. Нічого не змінилось за час її відсутності. Ну, хіба що вишні трохи виросли. Аякже, вісім років промайнуло, точніше, вісім років, три місяці, два тижні й чотири дні. Кожен день жінка рахувала. Відтоді, як залишила своє новонароджене дитя. Залишила в пологовому, поряд зі згортком нашкрябана записка «ВИБАЧТЕ ВСІ». А на звороті дописано: «Не шукайте мене». Ось і все, що бачить щодня у своїх спогадах і снах. Завинила. Хоча...

...Віталія нічим не відрізнялася від решти однолітків – вчилася, допомагала мамі на городі та в хаті, пильнувала молодших сестричок, пасла корову. Лиш одне було в дівчини не так, як у всіх, – Віта не мала грошей.

Татусько у вічному пошуку – то роботу шукав, то випивку, коли щось заробить, а потім дружину й чотирьох дітей, які втікали від п’яного вар’ята. Єдиний плюс – таке повторювалось доволі нечасто, бо скандаліста не дуже й брали на роботу. Односельці жаліли його дітей, забуваючи, що саме вони, селяни, винуваті в падінні чоловіка.

Він мав золоті руки і дурну голову. Вмів геть усе: і мурувати, і столярувати, і техніку ремонтувати. У селі така людина на вагу золота. Але ж: «Як я візьму гроші в кума, брата, свата, сусіда, друга?». Грошей не брав, а вдячні кум-брат-сват наливали оковитої. Дружина не раз нарікала: «Та дайте йому відро картоплі замість пляшки. І вам дешевше, і мені з дітьми спокійніше!». Куди там? У селі своя валюта – пляшка. Отак і скотився майстер на всі руки до поросячого стану.

Про навчання Віти після школи не могло бути й мови – за що?

На щастя, якийсь заповзятливий крутелик відкрив у їхньому селі пекарню. Коли по хліб стояли черги, у їхньому селі із цим проблеми не було – вночі спекли, зранку продали. Почали возити хліб у сусідні села. Тоді підприємець розширив лінію, набрав іще людей, переважно старших жінок.

– Мені треба сильних і витривалих, щоб могли й мішки з борошном тягати і не мали проблем зі здоров’ям.

Спершу пішла в цех Вітина мама, та не змогла з високим тиском працювати у задушливих приміщеннях. Заледве вмовила власника, щоб узяв на роботу Віту.

– Вона дівчина міцна, до роботи привчена, не пошкодуєте.

Власника пекарні підлеглі побоювались, бо виявився надто потаємливим, вимогливим, беземоційним і відлюдькуватим. Попередив першого ж дня:

– Я маю право приїхати в пекарню будь-якої миті. Якщо побачу, що котрась із вас вкрала хлібину або що хліб невідповідної ваги, звільню за статтею за крадіжку. Я вам виплачую гідну для села зарплату і щодня даю безкоштовно хліб та булочку. Цього більш ніж достатньо.

Жінки дотримувались цього закону ретельніше, ніж Божого: у селі робота за розкіш. А роботодавця прозвали Твердохлібом.

Віта працювала нарівні з іншими, бо, мабуть, найбільше боялась втратити роботу, а з нею – надію на подальше навчання. Більшу частину грошей віддавала матері, мізер залишала собі, таки мала намір вступати бодай до якогось училища, якщо не до коледжу.

Твердохліб справді міг приїхати будь-якої пори, для нього не було проблемою хоч 24 години на добу заглядати в пекарню. Про особисте не говорив і не любив, коли натяками хотіли щось вивідати. Ну, жіноцтво ж цікаве до того, що втаємничене. Лише Віті був абсолютно байдужий оцей похмурий тип. Та й старий він для неї, їй і вісімнадцяти нема, а йому чи не вдвічі більше.

...Того року осінь перейшла в зиму якось раптово – звечора сіявся дощ, а на ранок усе засипало снігом. Віта якраз тієї ночі працювала, прийшла на роботу в легкому взутті, а додому – хоч плач, нема в чому йти. Думала залишитись у цеху на довше, хтось із жінок переказав би рідним, щоб принесли чоботи, але, як на зло, наприкінці зміни лихо принесло Твердохліба. Вийшла разом з усіма із цеху й почула за спиною суворе:

– Ти чому не перевзулась?

Жінки поспішили, ніби й не чули голосу начальника, а Віта зупинилася, потупила очі:

– Я в цьому прийшла.

– Сідай, відвезу. Не йти ж тобі снігами в літньому взутті.

– Дякую, не треба, – Віта шефа боялася не менше за інших, але ще більше боялася, що хтось побачить, що вона сіла в машину.

– Не бійся, не вкушу. Та й нема нікого навкруги, година пізня, але ще темно, сідай, – немов вгадав її думки.

Відчинила дверцята, дівчину огорнуло теплом, заскочила на сидіння і відразу ж
зачинила, щоб, боронь боже, ніхто не побачив.

Віта вперше побачила шефа так зблизька. Ніби і не старий, і не такий страшний, як у цеху, людина як людина. За декілька хвилин була вдома. І не з порожніми руками, а із заслуженою хлібиною та коробкою дорогих цукерок.

– Візьми, однаково вдома їх нема кому з’їсти, мої ніжаться на екзотичних островах. Поки повернуться, у цукерок закінчиться термін придатності.

Дівчина не те що не їла – не бачила таких смаколиків, а її сестрички й поготів. Вирішили залишити аж на Новий рік, дарма що будуть протерміновані на якийсь тиждень.

«Живуть же люди», – з гіркотою подумала юнка, у якої й іриски нечасто водились, були переважно барбариски й кольорове драже.

От тоді все й почалось. Шеф усю зиму підвозив дівчину додому. Віту підкорили охайна зовнішність та манера спілкування Твердохліба, а не так, як звикла вдома, – татові матюки, брудні черевики і запах господарського мила.

Шеф щоразу ніби випадково «забував» удома залишити то солодощі, то екзотичні фрукти, то якусь дрібничку, яку буцімто передали для його дітей чи дружини, а їм, як він знає, такий подарунок не сподобається. Так, він розповів, що має сім’ю, але на цю тему більше не сказав жодного слова. Підвозив дівчину додому так, щоб ніхто не бачив, а коли цікаві кумасі таки запідозрили щось, припинив забирати Віту після зміни. І, на подив дівчини, запропонував їй зустрітись десь на нейтральній території. Віта спершу відмовила.

– У вас сім’я, а я не дівчина за викликом.

– Як знаєш. Просто мені поруч із тобою добре й затишно. Навіть без слів. Та й я жодного разу не намагався тебе спокусити. Чи не так?

– Ваша правда.

– То чому ти боїшся?

– А як я поясню вдома свою відсутність?

– Чесно. Скажеш, що їдеш у місто на закупки. Он курточка в тебе благенька, треба би теплішу.

– Я всю зарплату віддала мамі, – чомусь від цих слів дівчині стало соромно.

– Нічого, я тобі видам авансом.

Погодилась, бо справді куртка холодна, адже не одну зиму носить.

Мама відпустила, тато щось там бубонів, менші хотіли їхати з Вітою, то пообіцяла їм наступного разу.

Шеф чекав у домовленому місці, поїхали.

– Дайте мені аванс і зупиніться біля ринку.

Ні слова у відповідь.

– Агов, ви мене чуєте?!

Мовчок.

– Я вистрибну з машини! – перейшла на крик, смикнула ручку, але двері були заблоковані.

Накинулась на чоловіка з кулаками.

Зупинив автівку.

– Яка ж ти нерозумна. Та чи я везу тебе в катівню або на продаж? Оце дівка навіжена.

– Але ж ми проїхали ринок, куди ви мене везете?

– Потерпи ще декілька хвилин. І заспокойся, бо справді викину посеред вулиці без копійки.

Віта не знала, що думати, але побачила, що не покидають межі міста, то й трішки заспокоїлась. Звернули із центральної частини й опинились біля великої будівлі з вивіскою великими буквами «СТОК». Далі не встигла прочитати, бо проїхали повз.

Віта вперше побачила дивну назву і споруду з бетону, без вікон, злякалася не на жарт, але територією ходило багато людей, отже, нічого їй не загрожує. Зайшли у велику залу.

– Маргарито Вікторівно, добрий день. Мені треба терміново відлучитись, довіряю вам мою працівницю, прошу її одягнути на цю пору року. Від голови до ніг.

Віта отетеріла:

– Я... В мене стільки грошей нема.

– Я ж сказав: це авансом.

– Тоді я буду змушена вам відробляти весь рік.

Але Маргарита вже вела Віту в іншу залу, і шеф не чув слів дівчини. Чи не хотів чути? Повернувся за годину, поклав пакети з одягом у багажник, Віту посадовив поруч, подав торбинку з їжею.

– Ти голодна, поїж, сік купив на свій розсуд, не знаю, який ти любиш.

Що було відповісти бідній дівчині – що, крім домашніх компотів, нічого іншого й не пила?

– Дякую, скільки я вам маю віддати грошей, адже за це все розрахувались ви. І мені дуже не хочеться бути комусь винною.

– Завтра в цеху поговоримо.

Мама неабияк здивувалася, що Віта поїхала з малою сумою, а накупила немовби на річну зарплату. Дівчина вперше в житті не сказала правди, викрутилась, що все придбала в секонді.

– Дитино, гуманітарка смердить, а це ні.

– Тепер уже не обробляють такою хімією...

Заспокоїлись обидві. Мама рада, що донька за малі гроші одяглася, а Віта – що нарешті має новий одяг, у якому не соромно й на танці піти.

Іноді зустрічалась потайки з Твердохлібом, який навіть назвався їй Олегом. Жінки в цеху до нього звертались «Борисовичу», ім’я він чомусь уперто приховував. Чи так треба було, чи просто забаганки – невідомо.

Олег у машині мовчав, вмикав музику і сидів поруч Віти. Заплющував очі, з яких іноді стікала сльоза. Хтозна, які думки роїлись у його голові…

Просив нічого не випитувати. Після першої такої зустрічі Віта вже й злякалася, чи не зрушена в чоловіка психіка, може, він якийсь маніяк? На наступну зустріч відмовила, мовляв, весна почалась, удома, на городі, повно роботи, треба мамі допомогти. Олег зрозумів і... переніс зустрічі на робочий час. Тобто Віта могла залишити цех швидше, але причину нехай вигадує сама.

– А як же план? І зарплата? Адже я не можу отримувати плату за те, чого не роблю. А гроші мені потрібні.

Отоді в її кишені після таких посиденьок з’являлись гроші. Великі гроші. Віта до них звикла. І про них нікому не казала. Як і про те, що якось несподівано для себе розкрила обійми цьому дивакуватому чоловікові. Після обіймів знайшла в кишені суму, еквівалентну місячній зарплатні в гарячому цеху. Зрозуміла, що це її шанс. Шанс мати гроші... Гроші на навчання. Уже мріяла про інститут, бо має за що вчитись і в чому ходити на пари. Адже поїздки на базу одягу стали частішими.

Як віддалась йому, й згадувати не хоче. Ні, не силою взяв. Просто не чинила спротиву. Ніяких емоцій. Ні в неї, ні в нього. А потім – у кишені купюра. Цього разу одна. Але у валюті. Наступного разу зіграла роль пристрасної коханки. У кишені – два грошові знаки. Зрозуміла, що може мати ще більше. Заробляла... Немало заробляла. Поки не відчула, що вагітна. Як? Адже їй за місяць вступати…

Сказала Олегові, а він у відповідь:

– Комусь ляпнеш, що від мене... Гляди, бо на виробництві бувають нещасні випадки. Навіть смертельні. Ти мене зрозуміла?

Зрозуміла. Та занадто пізно. Боялася Олега, боялася тата, який знову без роботи, тому скаженіє. Боялася матері, яка боялася батька і всю злість зганяла на дітях. Боялася менших сестричок, щоб не плакали, що знеславила їх. Бо в селі завжди кажуть, якщо хтось у родині зажив недоброї слави, то марно чекати старостів, такий двір обходять десятою дорогою. Боялася, що не полюбить тієї дитини, яка від нелюба. Боялася, що не стане йому справжньою мамою. Весь період вагітності не обмовилась нікому ні словом. Щоправда, Твердохліб перевів її на легшу роботу – вести облік, сам у пекарню не показувався, замість себе прислав якогось виконавчого директора. Останнього місяця вагітності Віта пішла у відпустку. Мама, заклопотана своїми проблемами, й не бачила зміни в доньці, адже навіть не підозрювала нічого лихого. До того ж весна видалася холодною, Віта одягалась у широкі куртки, під якими ще по два светри.

Коли настав термін народжувати, сама поїхала в пологовий. Тому й залишила там свого синочка. Все і всіх покинула, прихопивши заздалегідь паспорт і гроші.

Поїхала в інший кінець України з чималою сумою грошей. Вступила на стаціонар інституту, вчилась до мерехтіння в очах, заодно підробляла, спершу офіціанткою в кав’ярні, згодом уже за фахом. До вродливої Віти залицялися хлопці, яким ставила ультиматум: «Якщо береш мене з дитиною, то будемо зустрічатись. Якщо ні, йди собі». Хлопці дивувалися, залишали її, сміялись, один таки погодився, але пом’явся, що його матуся не схвалить такого вибору. Розпрощались. Так і залишилась сама.

Чи знала, яка доля в її дитини? Знала. Тоді, в часи «безінтернету», надто складно було самій знайти потрібну інформацію. Тому якогось зимового вечора Віта потайки приїхала додому. З міста взяла таксі, попросила водія почекати її поодалік. За годину й повернулась, заплативши за час простою. Під теплою курткою ховала маленький дитячий светрик, який замерз на шнурку для білизни. Декілька хвилин перед тим через вікно побачила свою кровиночку в батька на руках. Обоє сміялися. Мама дивилась телевізор, сестрички схилилися над підручниками. Ідилія. Хотілось увійти, увірватися, впасти перед ними на коліна, а натомість... чимдуж побігла геть. Щоб аж сьогодні повернутись.

...Відчинила хвіртку, несміло зайшла на подвір’я. На лавці під хатою сидів її синочок і їв вареники з вишнями.

Віта стала як укопана. Малий неквапом підняв голову, виделка застигла на півдорозі до рота. Обоє дивилися. Мовчки дивилися одне на одного. Малий повернув голову до дверей: «Бабо, дайте ще одну виделку. Мама з дороги голодна»...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!