УВІ СНІ І НАЯВУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

17 червня 21:30

343

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Читаємо з дітьми

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Духмяний горошок спав неспокійно – здригався, смикав лапками, сопів носиком. Горошку снився дивовижний сон, такий чудовий, звабливий, такий справжній! Рослина, висока, з широким зеленим листям, таким широким, що кожен листок міг би слугувати ковдрою, а на верхівці цієї рослини – смачнючі соковиті ягоди, такі запашні! Пахощі долинули аж у Горошків сон! Тому він сопів носиком і тихенько плямкав… А уві сні ліз, дряпався стеблом тієї рослини, понад усе прагнучи дістатися до верхівки та скуштувати тих ягід, безумовно, найсмачніших у світі. Зрештою Горошок прокинувся, голодний і розчарований – сон з ягодами перервався на найцікавішому.

– Їсти хочеш? – долинуло шепотіння Фіалочки.

Горошок прислухався – порожній животик тихенько бурчав.

– Хочу… Але з наших запасів залишилася лише торішня суха ожина й кілька горіхів, здається, пліснявих.

– Рішення очевидне – гайда пошукаємо щось у лісі! – О, як багато пригод розпочиналися в цій родині саме з бажання знайти якийсь смаколик, негайно чимось поласувати!

Квітневий ліс різноманіттям не тішив – Горошку та Фіалці трапилося кілька торішніх ліщинових горіхів, та й ті були зіпсованими. Ідея піти до людського житла напрошувалася сама собою. Трохи посперечалися, полем бігти чи узліссям. Полем наче швидше, зате узліссям безпечніше, якщо хижак – можна будь-якої миті в ліс гайнути. Фіалочка, яка чесно вважала себе старшою, а отже, безсоромно Горошком командувала, наполягла на своєму, тож змовники помчали полем.

Як багато неймовірних ароматів тут вирувало! Волога земля, гіркуватий запах надкушеного на бігу паростка, далекий солодкавий аромат перших квітів. Вони не відразу втямили, що новий гострий запах, який штрикав у носики щораз дужче, – це сморід густого чорного диму. Вітер висмикував пасма диму та розкидав полем, чорні хмари були такими густими, що вогню видно не було. Мишенята ніколи не бачили пожежі, та здатність вогню вселяти страх відчували настовбурченою на спинках шерстю. Близькість небезпеки змушувала їх бігти якнайдужче, не озираючись. Якоїсь миті Горошок зрозумів, що не бачить Фіалочки, що сестра не біжить поруч, кудись зникла. Та відчайдушна гонитва не давала Горошку думати, він біг, біг, раптом перечепився, впав, покотився кудись, страшенно заболіла підвернута лапка… Малюк намагався вгамувати скажене серцебиття і відхекатися, за мить уже міг озиратися. Де це він? Яма? Нора? Втішним було те, що в цій ямі не тхнуло димом. Горошок прислухався – тріскотіння вогню тут не вчувалося, проте цілком чітко десь зовсім близько хтось нестерпно цямкав. Хтось їв щось неймовірно смачне, аж за вухами лящало. Горошок почав роззиратися, тоді вкрай обережно поповз в глиб ями-нори. За великою грудкою землі сидів хтось маленький, Горошку спершу видалося, що то мишеня. Воно дивилося на Горошка без жодного страху і азартно жувало. У лапках крихітний незнайомець щось міцно стискав і відкушував шматок за шматком.

– Малий, ти загубився? – Горошок вирішив виявити турботу.

– Я тобі не малий, – витираючи мордочку лапкою, мовив «малюк». – У мене, між іншим, дружина є, і дітей… здається, восьмеро. Втім, точно не знаю.

Незнайомець виявився бурозубкою, крихітним польовим мешканцем із неймовірним апетитом. Він увесь час шукав у землі личинок, хробаків, хрустів і випльовував жорсткі надкрила та лапки. Горошок жалібно дивився на випадкового сусіда.

– На. Будеш? – бурозубка простягнув Горошкові недоїдок – комаху, котра все ще ворушила лапками.

– Ні… Мені б ягідку. Грибочок.

– Ну-у-у, тут такого нема. Польові миші зерно їдять. Ти пошукай отам, це стара нора, може, знайдеш трохи торішнього.

Торішнє зерно проросло, випустило білі корінці, схожі на хробаків, трохи запліснявіло, на смак – таке собі, та коли голодний, харчами не перебираєш.

– Тоді бувай, – знову озвався землерийка. – Мені час. Тут більше смачного нема, та й ти співрозмовник нуднуватий…

Бурозубка чкурнув геть, а Горошок виходити назовні не поспішав. Стара нора польової миші, звісно, тхнула, та якщо трохи попрацювати, у ній можна навести лад. Комфорт і затишок Горошка не надто переймали, а от нагода з’ясувати, як ростуть ці зернята, зацікавила. Та перш за все треба пересвідчитися, що смердючий дим і те, що його породило, пішли геть… Горошок спершу вистромив з нори ніс і обережно понюхав повітря, пам’ятаючи, як боляче було дихати димом.

Зрештою Горошок наважився і вистромив з ями голову, озирнувся – довкола де-не-де видніються недогарки якогось бадилля, куриться тоненькими пасмами дим. Неподалік ями лежали припечена мушля польового равлика і великий жук – не встигли втекти. Горошок сховався назад у нору, і раптом його кольнула думка: «Де ж Фіалочка?».

Треба рухатися далі. Може, вдасться відшукати сестру? А про ці зернята колись тато розповідав. Вони тут росли завжди. Вони нікуди не дінуться. І Горошок вистрибнув з ями й побіг туди, де виднілися дахи людських будинків. Звісно, для маленької миші це довга дорога, та сон про дивовижну рослину й смачні ягоди, а ще – мрія навчитися вирощувати їжу і не потерпати від потреби постійно її шукати. А такі штуки, як відомо, найкраще уміють робити люди.

Горошок вивчав людські садиби з ретельністю й спостережливістю справжнього дослідника, зрештою спинився в малиннику поруч із невеликою хатиною. Тут не було відразливих запахів, що свідчили б про те, що десь поруч є хижаки, і було багато торішнього листя. Подвір’я коло хати Горошка не надто зацікавило, тут ходили велетенські кури зі страхітливими дзьобами, а от город був просто країною мрій! І Горошок нагодився саме вчасно, адже літня господиня садила на городі розсаду капусти, помідорів, перцю, баклажанів! Горошок не знав, що це за рослинки й зернята, та відчував, що воно принаймні варте того, аби спостерігати далі. Загалом він поводився, наче справжній дослідник – вранці спостерігав, як жінка садить, прополює, підв’язує, поливає рослини, а увечері обходив грядки, аби поглянути, як рослинки підросли, чи з’явився цвіт, як зав’язуються плоди.

На пагонах малини перші шорсткі листочки, стара груша, що височіла над малинником та курником, пишалася білим цвітом. От тільки суха лоза, що рясно оплела грушу, видавалася мертвою. Отже, Горошок вирішив залишитися тут на довше і почав шукати нору. Спершу надумав оселитися позаду курника, а тоді знайшов у трухлявій груші дупло недалеко від землі. Дупло мало важливу перевагу – з нього було видно город, наче на долоні! Ще й лоза слугувала зручною стежкою, що вела прямісінько в дупло.

Життя Горошкове потроху ставало ситим і затишним – він уперше скуштував соковиту полуницю і маленькі жовті помідори. Усе б нічого, та господиня зауважила шкоду і порозкладала на грядках з десяток дерев’яних мишоловок. Горошок став обачним, втім, цікавості не втратив і за короткий час зробив важливе відкриття – більшість того, що вирощують люди, і справді смачне, однак цілковито непридатне, щоб його запасати на зиму: недоїдок полуниці, шматки помідорів та кабачків за доволі короткий час псувалися, перетворювалися на м’яку, вкриту пліснявою цілковито неїстівну гидоту. Горошок ховав шматки овочів у своєму дуплі, у шпаринах між корінням груші, у торішньому малиновому листі, та марно, результат усюди був однаковим – псується й край. А суха лоза несподівано вкрилася шорсткими зеленими листочками, які щодня ставали все більшими, аж поки виросли великими, наче ковдра. Восени, коли Горошок саме запасався горіхами та сушив малину, дрібні зелені ягоди на лозі набрали темно-синьої барви. Горошок скуштував одну, скривився від чудернацького кисло-солодкого смаку, повитирав вусики, і раптом завмер, пригадавши свій сон… Більшу частину виноградних ягід зібрала з лози господиня, а залишки висохли під скупим жовтневим сонцем.

«Хороші ці сухі ягоди, не псуються, – тішився Горошок. – Мабуть, перезимую тут, а навесні повернуся в ліс…» Він раптом спіймав себе на думці, що сумує за смаком сушених грибів і чорниці.

А Фіалочка, яка загубила брата, теж бігла чимдуж, не надто розбираючи дороги. Мабуть, те, що вона раптом помчала поперек смуги полум’я, ледь не призвело до біди – злий вогонь лизнув бік Фіалочки, обсмалив шерсть та залишив опік. Мишка від болю та жаху помчала ще швидше, вистрибнула з хмари задушливого диму і бігла, бігла… Поки остаточно знесилилася, впала, майже мертва. Та Фіалочка не вмерла, вона заснула міцно-міцно, на чомусь м’якому, пухнастому. Прокинулася від того, що зовсім поруч лунали незнайомі, однак, нестрашні звуки.

– Ти колись таке бачила? – запитував чоловічий насмішкуватий голос.

– Зараз телефон принесу, це на відео зняти треба, ніхто ж не повірить, – відповідав жіночий голос.

– А вона хоч жива?

Жива.

Фіалочка була цілком живою, хоч страшенно боліло обпечене місце і все ще важко було дихати. У неї і нюх зник, інакше вона б відчула, що м’який хутряний килим, у якому вона майже годину спала, це кіт. Великий пещений домашній кіт, якого господарі розманіжили понад міру, він і мишу живу побачив уперше в житті. Кіт підвівся, Фіалочка беркицьнулася на килимок, зіщулилася. Вусань нахилився, нюхнув кілька разів мишу, що добряче тхнула димом і паленою шерстю, чхнув і гидливо відійшов убік, на цю істоту, мовляв, краще дивитися на відстані. Фіалочка була все ще спантеличеною після втечі від пожежі, оточена з одного боку котом, з іншого – усміхненими людьми, які безперервно знімали її на відео. Бігти нікуди, та й сил Фіалочка не мала, тому просто чекала, що буде далі. Перший знудився і поважно пішов геть у пошуках цікавіших справ кіт.

– Може, її чимось пригостити? – наївно запитав жіночий голос.

– Не варто, вона звикне, внадиться сюди, ще й мишенят приведе, потім не виведемо. Ти ж пастки на мишей ставити не дозволиш?

Чоловічий та жіночий голоси зникли. Фіалочка ще раз озирнулася і пошкандибала попід стіною будинку, тоді попід парканом у сад, там залізла у шпарину між корінням сливового дерева і знову заснула. Фіалочка жила в саду, аж поки цілковито загоївся її опік. Рана затягнулася і навіть почала вкриватися шерстю, щоправда, білою, наче сніг. «Мабуть, тепер мені пасуватиме якесь інше ім’я», – міркувала Фіалочка, але, жодного путнього їй на думку не спадало.

Садок власників ледачого кота був непоганим варіантом для тимчасового перепочинку, та кепським для довготривалого життя. Шпарина між корінням була тісною, їжі обмаль, однієї ночі зовсім поруч, щоправда, за парканом, пробігала лисиця. До будинку Фіалочка підходити чомусь не хотіла і навіть не здогадувалася, що стала вельми відомою – зворушливе відео з гризуном, що мирно спить прямісінько на коті, било рекорди переглядів у мережі. Під відео була не менш зворушлива розповідь про пожежу і дивом врятоване звірятко. Люди радо обговорювали ситуацію – хтось видавав дошкульні коментарі щодо нікчемних сучасних котів, що не ловлять мишей, і радив «знищити гризуна якнайшвидше», хтось вказував на кота і мишу як на зразок порозуміння між істотами різних видів, хтось цікавився долею миші.

«Вона страшенно ляклива, та кілька разів ми бачили її в саду!» – відповідали господарі. Та здебільшого люди обговорювали пожежу і те, хто й навіщо підпалив стерню на полі.

Так Фіалочка, не підозрюючи про це, стала знаменитою. Та про свої дитячі мрії вона давно вже не згадувала – внаслідок легковажної витівки, опинившись далеко від батьківської нори, змушена була турбуватися про себе. І якось на світанку вирушила в дорогу, вибігла із саду, повз хати й сади, за село, пасовиськом, стежкою, посадкою, полем, аж поки спинилася на великому пагорбі, де росли два дуби. Між корінням одного дуба Фіалочка натрапила на нору, гарну суху нору, встелену сіном і сухим мохом. У норі чудово пахло сухим дубовим листям, сухими квітами і трохи пилюкою. «Дивно, чому в такій чудовій норі ніхто не мешкає?!» Фіалочка вирішила почекати трохи і переконатися, що сюди не прийде господар, та настав вечір, минула ніч, ранок, день, і знову надходили неквапливі літні сутінки, а господаря не було. Лише в кутку на намощеному сіном ліжечку лежала охайно складена ковдерка. Фіалочка винесла ковдерку на вулицю й почала порядкувати у норі – вимела клоччя старої павутини, винесла геть пересохле сіно, назбирала та намостила свіжого, розвідала, де ростуть ліщинові горіхи та визріли чорниці, й почала неквапливо робити запаси на зиму. Якогось вечора, вкладаючись спати, Фіалочка помітила під стелею свіжу блискучу павутину і маленького павука в кутку. «Павук у норі – гарна прикмета, – сумно усміхнулася Фіалочка, бо раптом пригадала батьків, братів і нору, в якій народилася. – Тато зимовими вечорами так любив розповідати історії… Здається, у прикмету про павука вірила бабуся…»

Фіалочка заснула з усмішкою і думкою про те, що бабусі вона ніколи не бачила, тільки історії про неї чула. Про те, як тато був маленьким. Про павука у норі. Про пагорб з двома дубами…

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!