УПЕРШЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

08 грудня 12:17

456

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Втомлене сонце кидало на землю тоненькі промінчики світла крізь товсту хмару, прощалося з днем, який помалу згасав. Подекуди шугали стріли пташок, перед дощем їм добре полювалося на комарів. Юстина поспішала додому – зранку попрала з ліжка, вже й висохло давно, а тепер хоч би

дощ не намочив. Хижо заскрипіла хвіртка, немов двері старовинного замку, де живуть привиди.

– Нема кому ні змастити завіси, ні прибити відірвані дошки. Конче треба чоловічих рук, без яких у селі ніяк.

Юстині сватали не одного чоловіка, та що з того. Першого привела кума: «Мій далекий родич. Теж шукає другу половинку». Родич виявився з міцним запахом перегару, тож Юстина не запросила й до хати.

Іншого привела баба Редька – такого миршавенького, що хотілось йому подати стільчик, коли став поруч.

– То нічо, що малий, як ворона, зате біля хати оборона! – баба невідомо чого підняла палець.

– Невже? Та його й ворони заклюють!

Юстина подякувала, пригостила кухлем води й дала зрозуміти, що на тому бесіду закінчено.

Третій прибився сам, у прямому сенсі слова. Погнала до річки гусей, а там лежить потопельник. Ноги ще мокнуть у воді, а решту тіла на березі. Замалим не знепритомніла. Кинулась навтьоки, а потопельник воскрес: «Та живий я, лиш сили покинули мене. І друзі теж. Мені б
якийсь одяг і шмат хліба».

Повела кукурудзою до хати.

Про себе вперто мовчав, жінка й не запитувала. Надвір виходив тільки вночі, заборонив про себе розповідати. Юстина так злякалась, що й не знала, чи варто їй приходити додому.

– Не бійся, не скривджу. Того, хто допоміг, не кривдять. Ти гарна жінка, може, колись і пристану до тебе назавжди.

Поки Юстина приходила з роботи, в хаті було вимито, наварено й напечено. Прибиті, де треба, всі цвяхи, відремонтоване домашнє начиння й побутова техніка.

Юстину трохи попустило – має чоловік золоті руки. І, певне, дурний розум, що або хотіли втопити, або від когось переховується. Жінка давно жила сама, родини не мала, друзів теж, тому не боялась, що хтось зненацька застукає її дивного квартиранта. Уже й почала звикати до нього, а він зник. Отак як з’явився, так і щез. Прийшла з роботи – в хаті нікого. Лиш записка на клаптику газети: «Дякую. Бувай». Ще декілька днів прислухалась до звуків за дверима й до розмов у крамниці – може, хоч якийсь натяк, нема. Ні, то й ні. І так добре підсобив — пралька струмом уже не б’є, плита стоїть рівно, світло вмикається за першим разом, дошка в підлозі не прогинається, двері зачиняються, каструлі запаяні, кришки до них з вушками, ой, усього й не перелічити. Згадала й усміхнулась: «Ще би якого вода принесла, аби на подвір’ї лад навів, то можна жити й без чоловіка. Сорок років обходилась, то й тепер не треба».

Батько Юстини був добрим господарем – багато чого пристарав і багато що вмів, лиш недовго жив біля своєї одиначки. Відколи їх покинула мама дівчини, не знаходив собі спокою – невдовзі пішов за нею. Юстина, поки оговталась від втрат, то ровесниці вже вели діток до школи. Так і жила самотою, якщо не врахувати декількох претендентів не так на руку, як на добру хату. Один жених так і сказав: «Перепиши хату на моїх дітей – до кінця свого віку тебе не залишу».

«Лиш не знати, скільки того віку ти мені вкоротиш», – подумала.

Ще один був начебто розумним, добрим, тільки надто лінивим до роботи.

Першого ж дня Юстина готувала обід, а жениха попросила викинути курям обрізки зі столу.

– Курка сама собі має шукати їжу, а не носити їй, – безцеремонно розлігся на дивані.

– Коли курка сама собі шукатиме їжу, то ти сам будеш нести яйця, – розлютилась.

– А я й сам несу свої яйця, – розреготався, аж пес загавкав.

Обід їли вдвох, вечеряла Юстина сама. І зареклась: «Досить!».

На своє 40-річчя купила торт, узяла на роботі відгул і за день того торта й стовкла – так сама відсвяткувала.

– Їдять у гостях чи з гостями, а я сама собі натовклась, ніби хтось його в мене відбирав. Та ні, просто ліньки щось готувати, тому й наминала солодке. До речі, дуже смачно. Цікаво, чи часто таке привозять до нашої крамниці.

Зателефонувала продавчині, запитала, коли ще привезуть торти «від Олесі».

– Нечасто возять, то такий товар, що має малий термін придатності, вчасно не купили – вважай пропало. Якщо тобі треба, то я дам номер телефону водія, він же експедитор і брат власниці кондитерської, – замов у нього.

– Давай. Може, якось і згодиться. Незабаром осіннє свято, щось та й замовлю.

Свята вже двічі промайнули, до Різдва рукою подати, а Юстина так і не телефонувала щодо солодощів. А сьогодні їй чомусь згадалось про той номер, чи випадково?

«До Різдва недалеко, крамничка наша зачинена, хтозна, чи й та кондитерська ще працює. Задля цікавості наберу номер».

Довго не відповідали, Юстина вже хотіла натиснути відбій, як на тому кінці озвався чоловічий голос.

– Добрий день! Ви не помилились номером?

Юстина оторопіла:

– Добрий день. Не впевнена, чи доречно вам телефоную. Колись мені дали цей номер і запевнили мене, що за ним я можу замовити торт. Вибачте, що вас потурбувала, – запиналась, як школярка біля дошки.

– Ой, хотів би повернутись у той час, коли розвозив торти... Сестра виїхала за кордон після 24 лютого, цех закрили, бо людям стало не до тортів, а я... Зрештою, навіщо вам знати чужі проблеми. Вибачте. Гарного дня.

Телефон вимкнули, а Юстина так і стояла ніби заворожена. Зрештою, чому ніби? Її направду заворожив приємний баритон незнайомця, в голосі бриніла не то туга, не то біль, який було чути за інтонацією, важким зітханням і ще за чимось невловимим.

«У чоловіка якась біда. Чим я можу допомогти, коли не знаю ні де він, ні хто він? Може, поруч ревнива дружина, може, дитина принесла сумну звістку, може, батьки хворі? Чого я лізтиму?» – думала. Сіла в крісло, глянула на телефон, хотіла видалити той номер, та якось автоматично натиснула кнопку виклику. Хотіла відразу ж збити, але на тому кінці миттю відповіли:

– А я знав, що ви зателефонуєте!

Юстина знову оторопіла:

– Невже?

– Вже, – засміявся.

– Що «вже»?

– А що «невже»?

– Бачу, наш діалог недоречний. На все...

– Будь ласка, не кладіть слухавки. Я так давно ні з ким не спілкувався. Не знаю ні хто ви, ні звідки телефонуєте, але мені приємно чути ваш голос. Ну хіба що ваші рідні будуть проти...

– Я самотня, – видихнула.

– Я теж, – почулось сумне.

Зависла пауза.

– До речі, я Пилип. Ні, не той, що з конопель. А той, що з Березівки.

– Якої Березівки?

Назвав область і район. Юстина розсміялась.

– Та це ж навпроти нашого села, за річкою. А я з Новосілки.

– Недарма ми сконтактувались! Сусі-и ж, – на тому кінці сміх. – Може, колись разом плавали в річці.

– Аж ніяк. Бо я геть-чисто боюсь води, – пригадала історію з потопельником.

– Я вас навчу плавати.

– Хто б ото вчив на старість бабу плавати? Вчіть молодих, – Юстину почав забавляти діалог.

– І скільки бабі років? – знову весело.

– Незабаром сорок два.

– Овва, то я дід, бо мені сорок три. Незабаром? Отже, запросите на день народження? – радісно.

– Приходьте, – вихопилось у Юстини.

– Приходьте...

– Приходьте... Яке просте слово. Наскільки воно звичне тим, хто ходить, і наскільки важке тим, хто в кріслі колісному...

Юстина не дихала – он звідки його біль...

– З ким ви живете? – якомога тихіше.

– Кажу ж вам, що сам.

– А як?..

– Як обходжусь? Спершу було страшно й незвично, згодом звик. У госпіталі надивився на ще більших калік. Війна жорстока до неможливого. Сестра кликала до себе за кордон. Кому там потрібен каліка? Тут я на своїй землі, своя мова, повітря, вода, люди, які бодай випадково, та зателефонують. Сестра допомогла з візочком, милицями, обіцяла дати гроші на протез.

...За пів року Юстина й Пилип стали на рушничок щастя. Уперше. Уперше на рушничок і вперше чоловік став...