Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

23 березня
116

Щаслива жінка

У кожного є шанс


    Я навчилася літати, виявляється це легко: відриваєш ноги від землі, розправляєш крила і здіймаєшся у височінь. І це найкраще, що сталося зі мною за сорок років. Політ який змушує серце завмирати, а потім битися з шаленою швидкістю, відсутність страху і неймовірна ейфорія. Хочеться ще і ще відчувати потоки вітру назустріч, споглядати недосяжні горизонти планети з повітряних безкрайностей. Легені переповнюються киснем, думки стають світлими, погляд ловить найдрібніші та найяскравіші деталі. Ось ця мить настає — цілковитого щастя. Почуття тебе переповнюють, і хочеться кричати від захвату… Але дзвонить триклятий будильник, який сповіщає, що час приземлитися, сховати крила і йти на роботу.

   

    Колись я любила ніч, вважала себе совою і тільки після заходу сонця наповнювалася енергією. Тепер вона крала мої роки, мрії. З кожним прожитим періодом я усвідомлювала, що коли не змогла побудувати успішну кар'єру в тридцять, то в сорок годі про це мріяти, коли не зуміла сколотити чималі статки до цього часу, то вже не бути мені мільйонером. Але найгірше, я боялася собі зізнатися, що коли до певного моменту не зустріла кохання, то не варто вже сподіватися на велике і палке почуття. Цю правду я собі маскувала, всіляко ховала від самої себе гіркоту розуміння. Ні, не, те, щоб я депресувала, сходила з розуму чи намагалася за будь-яку ціну знайти собі чоловіка. Нехай і п'є, трохи б' є — але ж є. Ні. Це не про мене і не для мене. Я адекватна, вмію оцінити всі плюси та мінуси самотнього життя. Навіть не так, я не самотня, а самостійна. Звикла в усьому покладатися на себе. І навіть важко уявити, що можу комусь довірити свої буденні справи. Не зможу, буду монотонно стояти над душею, прискіпливо зазирати й коментувати. Виїдатиму поглядом. Це перша ознака одинаків — не можливість делегувати комусь "свої" повноваження. Про що я? Так, про ніч. Напевне в років двадцять я думала, як власне і всі дівчата, що все найкраще ще обов'язково попереду. Тому, ніч була солодка, мрійлива, я лягала з передчуттям, що ще трішки — й буде казка. Після тридцяти, ніч була подругою. Вона слухала мої молитви, витирала мої сльози, жаліла мене. Пізніше стала читати зі мною романи, дивитися мелодрами й плакати від красивих почуттів головних героїв. А, тепер ніч стала мені, ну, не ворогом, але і не товаришем. Все чіткіше вимальовувалися обрії жіночки, яка противно гримає на кухні о п'ятій ранку, бо їй не спиться у вихідний день. Я навіть бачила себе такою пещеною, моднячою сухожилою бабусею біля під'їзду будинку, яка супроводжує всіх перехожих прискіпливим поглядом. Когось осудить, молодості позаздрить, непосидючих дітей насварить, та ніколи й нікого не пожаліє. Це мене лякало. Та останнім часом ніч стала інша. Я ніби очікую її, не для того, щоб відпочити чи набратися сили, перед новим днем. А, для — польоту. Самій з себе стає смішно. Та відколи я відчула, що можу літати — в мені прокинулося друге дихання. Божевілля якесь. Блукаючи у просторах небес я ніби відроджуюся. Розумію, що це звучить дико з вуст доволі зрілої жінки, навіть неадекватно. Але нічого з собою не можу вдіяти. Я не сплю, це зовсім не схоже на сон. Всі відчуття, емоції, справжні й супроводжують мене мало не цілий наступний день.
   На роботу іду ніби на ватних ногах, відчуваю себе втомленою і зовсім розбитою. Чекаю вечора, щоб знову злетіти. Час від часу думаю, що пора вже звернутися до фахівця, адже не здорова ця ситуація.
   В офісі гамірно, пахне свіжою кавою, і чиїмись їдкими духами. Мені одразу хочеться вийти на свіже повітря, звільнитися від кайданів служби. Та якесь кляте, нікому не потрібне "треба" тримає мене в цьому остогидлому за всі роки праці, місці. Хто і коли нав'язав нам принцип, що роботу міняти, це не правильно? Якесь нерозумне вигадало "Що подумають інші? Що скажуть люди?". А, далі гірше. Чи задумувалися ви коли-небудь, скількох зупиняє чужа думка? Скільки людей бояться помилитися і впасти в очах інших? Це так нерозумно, навіть неправильно. Ми кожного дня пишемо нову історію свого життя, й цілком закономірно, що маємо повне право писати її тим шрифтом яким забажаємо. Ми, а не хтось інший, обираємо чим наповнити свій свіжий літопис дня — яскравими фарбами, новими знайомствами, подорожами чи монотонною, ненависною роботою, сірою рутиною, що обкладає тебе іржею. І ти руйнуєшся — від чужих коментарів, невизначених цілей, задушених емоцій, не реалізованих мрій.
  Встаю з-за офісного столу, скидаю в сумку три фотографії, штучний кактус та улюблену кружку. Як? Як за роки проведені на роботі, я змогла помістити всі здобутки в жіночу сумку? Це деградація чи лінь? Виходжу з офісу ніби марафонець, який переміг. В голові сплеск думок, натовп суперечок. Але байдуже. Іду, наче, це перше моє розумне рішення за всі роки. Здоровий глузд крокує поруч, відкорковує шампанське і навіть не думає зупиняти.
  Чи можливо подружитися з недругом? Я змогла. Приборкала страхи й полюбила себе, сприйняла. Спершу було банальне самобичування, жалість до себе, відраза. А, згодом, не повірите, я вирішила, що коли не зараз, то більше ніколи. І злетіла! Сни мені підказували, що варто розправляти крила, навіть коли тобі їх підрізають. Ба, більше, коли літати не варіант, можна їхати, гребти, ковзати, повзти, але не стояти на місці. Перестала уявляти себе самотньою егоцентричною бабцею, а відшукала в собі жіночність. Так, в моєму житті з'явився Андрій, звичайний, реальний чоловік, який вмів любити не за щось, а просто так. Він зламав нав'язані колись мені стереотипи, що в сорок не можливо бути коханою. А, ще зумів довести, що рідні, не завжди повинні бути по крові. Про що я? Родина стала повноцінною, коли в ній з'явилися двоє дітлахів — Марійка та Олег. Сестричка з братиком, доля до яких не була привітною. Цього року ми відвели Олежика вперше до школи, а Марійка перейшла в середні класи. Для когось ці діти були ярмом, а нам з чоловіком стали нагородою. Ні, вони не ідеальні, вони — наші. Ми з чоловіком, як всі, буваємо втомлені чи пригнічені, часом без настрою. Та кожен ранок я дякую Богу за присутність чоловіка в моєму житті. Не робіть моїх помилок — не живіть стереотипами, чужими постулатами. Коли вам комфортно жити одному — живіть, подобається танцювати — вперед. Не можна жити суспільною думкою. Знаю, за власними відчуттями, що складно, але треба змінюватися, рости. Можна мріяти про високі цілі й не наблизитися навіть на крок до мети, боячись осуду чи несхвалення. Варто йти навіть коли вітер в лице.
   Чи літаю я зараз? Так. Щоранку мої два крила розправляються завдяки дітям, а поштовх до дій дає кохана людина. Ні, моє життя не аксіома, і не взірець для наслідування. Знаю, літати ніколи не пізно, в кожного є шанс…

Автор: Тетяна КОМАР

Газета "Життя"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

ДЮШЕС-МУРАШЕС
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ДЮШЕС-МУРАШЕС
24 червня 61