ТРИ ЖИТТЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА

04 травня 11:19

520

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Не оглядайся. За тобою – тіні.

І пам’ять вибірково ревізуй.

Ти є жива. Вони – в тихім склепінні.

Не переходь за ту межу чи буй.

І не вдивляйся у свічадо часто:

Душа не віддзеркалюється в нім.

Твоя дочасно іскорка не згасне.

Жалітися на доленьку не смій!

(авт.)

КРАСА І КОХАННЯ

Буяв у всій красі київський красень каштан, протягуючи ввись білі пірамідки запашних суцвіть, а ці двоє не бачили й не чули нікого, крім себе. Стояли в затінку розложистого дерева, взявшись за руки, і про щось жебоніли, переливаючи одне одному пристрасть очима та словами. Люди, які підходили до кінотеатру, мимоволі зупиняли свої погляди на цій помітній парі. Ці люди були в льняному доладному одязі, білому чи то кремовому, який шили, очевидно, на замовлення, та в парусиновому легкому взутті. Не надто високі, але статурні. Прекрасна природна постава і вродливі обличчя нагадували статуетки античних героїв, якими люблять прикрашати міські парки. Їхня юність вступила у фазу молодості, що черпає із життя радість, але не забуває і про підґрунтя для нього.

– Нарешті знайшла такого, як хотіла, – шепнула мені на вухо приятелька. – А то перебирала ними, як циган кіньми.

– Та й гарні ж які! – відповіла я, пропустивши єхидне зауваження повз вуха. Особливо вона. Фігура – як у Венери на картинці, такі, здається, пропорції.

– Ну, фігура гарна. Та тільки чого вона ті патли розпустила? І він нестрижений. Наче змовились.

Я замовкла, показуючи на годинник, а сама подумала, що жінки не люблять гарніших за себе, тому критикують їх. Ну, бігали за красунечкою хлопці. З деякими зустрічалася недовго, деяким давала відкоша. Хіба вона одна така? І взагалі, я люблю дивитися на вродливих людей, особливо на жінок. Ні-ні, я традиційної орієнтації, просто довершені форми породжують у мене захоплення. Це як милуватися весняними граціями Боттічеллі чи сальвадорівською Галою. Або захоплюватися пропорціями античних скульптур, що їх одухотворили митці.

Старі люди казали, що й мама цієї красунечки була вродливицею, втім, не дуже вірилось. Засушена хворобами жіночка ходила зігнутою вже давно, хоч чоловік перебрав на себе більшу частину роботи. Були гарною парою, то, може, й випестили таке диво. Після школи пішла вчитися на провізора і вже на другому курсі знайшла парубка. Ні, не так. Він її надибав. Ходив за нею хвостиком, робив їй практичні, водив її до кав’ярні. Гроші заробляв, наймаючись на різні важкі тимчасові роботи. Був зі звичайної сім’ї, як і вона.

Батькам сподобався, хоч донька несерйозно ставилася до чергового кавалера. Знайшовся інший, заможніший. Мусив відступитися парубок. Закинув навчання і вирушив у світи гроші заробляти.

А її відрахували за прогули й неуспішність. Нічого, влаштувалася на роботу в ресторані. Офіціанткою. Крім зарплати, отримувала щедрі чайові, бо молодики, здається, приходили, щоб тільки її побачити та почути ніжний оксамитовий голос. Про голос слід сказати окремо. Дехто вважав його грубим, дехто навіть вульгарним, бо ж уміла поставити на місце будь-кого однією фразою, та більшість чоловіків йшла на нього, ніби на голос отієї міфічної сирени, яка зваблювала рибалок. Йшли і пропадали, не отримуючи взаємності.

Та й на сирену знаходиться загартований дух, який освоїть глибини і приборкає непокірну. То було взаємне кохання. Кохання з першого погляду, хоч і народилось у дешевому ресторанчику.

– Мамочко, татусю, він дивовижний! – розповідала вдома батькам, які обожнювали своє єдине чадо і пилинки з нього здмухували.

– А хто ж його батьки, дитино? – запитували покірно, не зводячи з розчервонілого янголяти очей.

– Хіба це важливо, дорогенькі мої? Я кохаю його, кохаю!

– А де житимете? – наполягав татко.

– Ми ще не думали. Та це потім. Потім.

Одружилися молоді. Щасливі були. Не могли надивитися одне на одного. Татко ж затіяв будувати райську хатину. У приміській зоні зайняв невеличку діляночку (родичі допомогли), на заощадженні гроші купив цегли, дерева, заліза… Усього, що потрібно спочатку. Добре, що брати були будівельниками. Добре, що тоді в селах і невеликих містечках обходились толоками, які потребували тільки ситного простого частування, добре, що…

Батьки молодого участі в цій великій справі не брали. Вони жили в невеличкій, іще дідівській хатині, ледве зводили кінці з кінцями й любили повеселитися.

Молодик, почухавши голову (дістала таки кохана дружинонька), поїхав на заробітки. Найнявся в рейс матросом, сподіваючись заробити грошенят, щоб закінчити хату.

Кохана чекала їхнє дитя, тому переїхала жити з квартири до мами. Мама хоч і недужа, але готує сумки гарні на толоку. Дочечка за змоги допомагає. Хата росте помаленьку. Стіни, дах, а вікна і двері старий батько сам узявся майструвати. І столяр він, і тесля неабиякий.

А грошей зять не привіз. Щось не заладилося в нього на тому судні. Ще знайшов роботу. Ще. Потім друзів. І десь палке кохання вивітрилося в нього. Якось з’явився напідпитку, обрезклий, у пом’ятому костюмі, хоч із великим букетом бузку. Той бузок був напатраний у парку, бо гілочки були нерівні, рвані на кінчиках. Вона вилаяла його, до дитини не допустила. Потім ще й заплакала. Та ті гарні великі очі, розкішне волосся і голос уже не вабили чоловіка, як раніше.

Залишилася із синочком, на нього схожим. Отримала розлучення, подала на аліменти. Банальна до позіхів історія.

Тільки незакінчена хата зяяла порожніми коробками на вікна, і вітер гуляв протягами між ними. Татко зліг і вже й не встав. Мати трималася. Таки наші жінки міцніші й витриваліші. Тягнуть і хвороби, і дітей, а потім ще й онуків допомагають виховувати.

До честі плеканої донечки слід сказати, що вона любила свого синочка по-справжньому: і вночі встане, і в ладки пограє, і їсточки зварить. І чистьоха така, як і матінка. Лад у них довкола.

А краса її лише розквітла з материнством. Ледь-ледь поповніла та стегна трішки роздалися. Іде, то чоловіки так очима і пасуть, так і пасуть. Справжнісінька Афродіта чи то Діана. І постава, і гордовитий поворот голови, і грація… Класика! І рідкість.

Чоловіків тільки не сприймає серйозно. Під попелом від того шаленого кохання жевріють іскорки й не дають спати. Може, повернеться? Може, одумається? Та й синочкові татко потрібен.

І матінка такої ж думки. «Повернеться, донечко», – втішає.

САТИР І НІМФА

Вулицею невеличкого містечка йдуть двоє жіночок чи дівчат, одразу так і не розбереш. Одна висока, худорлява, з копицею фарбованого волосся. Джинси туго облягають не дуже й рівні ноги та сухеньке сраченя. Друга і не повна, і не худа. Яскраво-червона сукня не приховує надзвичайно привабливих форм, а чорні черевички на підборах підкреслюють красу ніжок. І не сутулиться ця незнайомка, як перша, і йде так, як ходять модельки на подіумі. Тільки ніякої вульгарності, ніяких вилянь стегнами! Природно й натхненно несе себе краса.

Чоловіки, що оминають їх, намагаються, озирнувшись, роздивитися ту другу. Гарна! Тільки вуста нелагідні чомусь і погляд очей гострий, непривітний. До такої страшно залицятися. Мегера, хоч і вродлива.

Обоє заходять до невеличкої забігайлівки і сідають за столик. До них виходить сам господар. Кремезний невисокий чоловік. Руки в нього напинаються біцепсами, що перекачуються під темно-рудою щетиною, хтиві очиці оглядають відвідувачок. Після першої репліки стає зрозуміло, що красуню він бачить не вперше.

– Ну що, вирішила? – запитує лагідно.

– Я з подругою. Умови ті самі.

– Ми не домовлялися про подругу. Заклад маленький. Вистачить однієї.

– Та ж раніше у вас працювало четверо. Знаю. Тепер двоє, одна з них іде…

– Я тобі платитиму за двох. Погоджуйся, німфо, – вмовляє господар. Цапина борідка на кам’яній мармизі геть не личить чоловікові, і жінка зневажливо пирскає.

Проте сатир (так його подумки охрестила красуня) не думає здаватися.

А їй потрібні гроші. Дуже потрібні. Подругу взяла за компанію, бо ж лячно було йти на роботу до цього грубіяна. Начулася про нього в містечку. Чого ж бо наймані працівниці не затримувалися довго в цьому закладі? Водій у нього ще, він же вантажник, та прибиральниця на пів ставки. Сам і за прилавком часто стоїть, і до столиків з клієнтами підходить, коли офіціантки не встигають. А в нього нічний заклад, то як без зміни. Не менш ніж четверо потрібно!

Жінка рішуче встала. За нею і та, худа. Пішли до виходу. Сатир наздогнав і вхопив німфу за руку.

– Згоден, – видихнув, – тільки працюватимете в різні зміни.

– І платня за місяць наперед. Подвійна, – примружено глянула на нього.

– Гаразд. Тільки працюватимеш рік. Без права покинути роботу.

Працювала, як танцювала, хоч була не першої молодості. Клієнтів завдяки їй побільшало. Подобалася чоловікам, незважаючи на різкість. Навідувала матір, вчила сина, намагалася менше спілкуватися із власником закладу.

Він був розлучений, як і вона. Десь були донечки, яких, так казав, обожнював. Для них усе. Бачила, що подобається йому, проте заміж не кликав. Та й вона не хотіла цього. Гидувала від самого початку. Потім син потрапив до лікарні, мусила знову звернутися до господаря. Рахунки оплатив, але вона стала його коханкою, його власністю.

Ночі довгі-довгі. Хочеться впасти й заснути. Але заборонено. Через барну стійку на неї сатир поглядає, щириться злісно. Де й поділися облесливі слова та щедрі обіцянки? Навіть платню врізав, бо ж тепер вона його. Добре, що синок закінчив коледж, добре, що виїхав у Польщу і там знайшов роботу. Матері тільки шкода, бо ж хворіє, а навідатися до неї це чудовисько не дозволяє. Хіба що раз на місяць завезе, та й то стоїть над душею і квапить хутчіш збиратися.

– Дитиночко, – шепоче матуся, коли залишаються на якусь хвилинку самі, – ти ж геть перевелася. Бліденька така. Схудла ж як…

– Утечу я. Осоружний він мені. Хай-но виберу момент.

Утекла. Ховалася в родичів спочатку. Потім мусила поліцію викликати. Промордувалися з мамою майже рік. А потім іншу жертву знайшов.

А роботи немає. Та й боїться шукати. Синок інколи щось на картку скине, а то живуть на мамину пенсію.

Нещаслива. Ой нещаслива! Чи люди поробили, чи сама собі долю таку відшукала? Ні вроди, ні здоров’я, ні грошей. А вже й старість підкралася непомітно. Тільки фігура дівоча. Як іде, чоловіки вслід зирять. Озирнеться – сахаються.

РОЖЕВА СУКНЯ

Знову весна. Дерева цвітуть, квіти кольоровий килим створюють, а галявина в парку, зелена вся в сонечках кульбаби.

Усміхнулася чи не вперше. Сказав лікар, що мамі легше і за декілька днів її випишуть.

– Дівчино! Зачекайте! – наполегливо приємний чоловічий голос.

«Ще недавно так кликали мене, – подумала. – Минулося».

Це ви? Це ти? – наздогнав той, хто кликав, і став перед нею.

Упізнавала й не могла впізнати. Кремезний, якесь сіре рідкувате волосся від вітру колишеться врізнобіч. Зморшки гіркі в кутиках уст, тільки чоло чисте, високе.

– Станіславе, невже це ти? Скільки років минуло?! Не впізнала, коли б не голос. Та і я, бач, не та, що була колись.

– Я бачу. Змарніла… Тільки хода така ж.
Очі ті ж. Може, посидимо в кав’ярні, якщо маєш якусь часинку? Поговоримо…

Сиділи за кавою і згадували. Хіба ж забудеш студентське життя, перше кохання, біль розлуки? То все про нього, все про нього. Вона ж тоді знайшла іншого. Але ж спочатку було так гарно. Посміялися, згадуючи кумедні випадки. Рожеву сукню згадали, яку він придбав їй за зароблені кошти. Фаху так і не отримали. Він вирушив у мандри, вона заміж вискочила. Тепер-от розлучені обоє. У неї – син, у нього – дочка. Дорослі вже, самостійні. Він у рейсах – так гроші добуває. Квартиру орендує.

Звичайна зустріч двох самотніх немолодих людей, які колись давно мали стосунки. Мало бути байдуже. Зовсім. Просто поспілкувалися, молодість згадали.

Але коли вона приїхала додому, відразу кинулася до трюмо. То був подарунок татка мамі. Фігура, щоправда, була ще гарна, як не дивно. І натяку на живіт, як ото в жінок її віку, і не кістлява, круті стегна і бюст пишний, хоч талія тонка. А на обличчя, зітхнула, краще б не дивитися. Жовтувате якесь, з пігментними плямами і дрібними зморшками. Не допомагає і той крем, що придбала. І фарбуватися припинила, бо стає ще страшніша. Давно вже не плакала, а тут щось найшло. «На що ти, жінко, сподіваєшся, – глузувала із себе. – Іди-но на город та порпайся в ньому, щоб який-небудь приварок був до маминої пенсії. Та від льохи відгреби, бо має ось-ось опороситися». Тримали вже декілька років поросяток, отож мали й від того прибуток.

Наступного дня зателефонував (дала ж бо номер) і напросився в гості. Як вона раділа, як раділа! Пекла, смажила, викладала на тарелі, бо ж це було майже фахом, та й любила готувати. Тільки ніяк не могла вибрати, у що б зодягнутися. Та й вибрати не було з чого. Улюблена блузка, вузька спідничина ледь за коліна, шовкові панчохи та туфельки на підборах. Залишилася задоволеною.

Нічого не могла зробити з обличчям, то ледь підфарбувала губи та вії. Волосся просто гарно вимила та розчесала. От і все. «Він також не красунчик. І лисий майже, і декілька зубів залізних», – розсердилася на себе.

Вечеряли у світлі свічок – так їй заманулося. Насправді хотіла, щоб він менше бачив те капосне обличчя. Було все дуже мило. Шампанське випили, трішки вина. І він залишився ночувати.

– Приїду з рейсу – повінчаємось. У церкві.

– Повінчаємось? – здивувалася.

– А так. Щоб уже не втекла. І розпишемось. Я тобі матерії на сукню привезу. Рожевої. Тобі личитиме.

Як їм було добре удвох! Вона навіть здивувалася. Немолоді ж, а почуваються немов молоді. Хіба таке щастя може статися з нею?

Не вірила, але чекала. Нікому не розповідала, навіть матінці, з якою завжди всім ділилася. О, вона тепер стала мудра! За спиною два життя. Два життя! І такі різні. Тепер, якщо Господь дасть, буде третє.

І вона дочекалася. Сама й сукню зшила з допомогою матусі. Блідо-рожеву. Дивно, вона їй пасувала й навіть зморщок нібито стало менше. На голову велику мереживну шаль кремову накинула, також подаровану. Присутніх було зовсім мало. Її добрі знайомі, його двоюрідні брати. Старенький священник і молодий дяк.

…Минуло декілька років. Немає вже матері. Проте жінка пішла до іншого світу спокійна за свою дочку: гарного чоловіка має.

Нікому не розповідає про своє життя, не хвалиться чоловіком. Боїться зурочити своє щастя. Синок не повернувся. Не одружився. Так каже, коли розмовляють у мережі. І вона його розуміє: боїться, що доведеться йти до війська. І про сина нікому не розповідає. Соромно. Он інші… «Та хіба він один такий?» – сама себе запитує.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!