ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
456Жіночі історії
Тихий вечір листопада був загадковий і таємничий. Подружки сиділи в улюбленому, затишному кафе й тихо гомоніли про своє. Юліана клала вже третє заварне тістечко з кремом у свою тарілку. Зазвичай солодощами вона підсилювала свої розумові здібності, а наразі вони мали вивчити та проаналізувати ситуацію, абстрагуючись від усього навколишнього світу.
На столі стояла стара пошарпана книжка, датована 1922 роком видання. На обкладинці було зазначено: «А. Кримський “Пальмове гилля Екзотичні поезії”». Для Катерини, подружки Юліани, що була завідувачкою бібліотеки, то, певна річ, вартісна книга. Але те, що Катруся знайшла в самій книзі, було, здається, не менш цінним. Цей лист написаний незвичним, каліграфічним почерком, вочевидь перовою ручкою.
«Моя дорога Настуню! Я не маю сил більше стримувати свої почуття, моє серце – твоє навіки. Ти промінчик світла в моєму житті, і кожна мить, проведена з тобою, наповнена радістю. Ти моє натхнення, моя муза, моя надія. Твоя усмішка робить цей світ світлішим, а твій сміх наповнює моє серце бажанням. Я обожнюю в тобі все: твій гострий розум, ніжний погляд, твою щирість і добре серце.
Я щиро мрію сповнювати кожен твій день щастям, бути поряд у найяскравіші дні та у момент печалі. Я хочу розділити це дивовижне життя з тобою, моя чарівна квітко. Бути завжди поряд, дбати про тебе. Я обіцяю, що наша історія буде сповнена кохання та щастя. Навіки твій Анатолій. 1952 р.»
– Мила! Серце ти моє забрала! Добраніч! Прощай!.. Знаєш ти, що весь душею твій я?.. Добраніч! Прощай! – Процитувала Катерина підкреслені слова вірша з книги, що була наповнена таємницями минулого.
– Ну і що тепер нам із цим усім робити, подруго?
– Я лиш бібліотекар, а ти у нас історик, з гострим розумом, от і думай.
– Тепер ми мусимо знайти в архівах, звісно, якщо це можливо, хто був читачем цієї книги впродовж 1952 року.
Це було так захопливо – доторкнутися до вічного, історії кохання. Чи була вона взаємною? Чи відповіла Настя Анатолію? Самі запитання, а так кортіло знайти відповіді. Дівчата з цікавістю розпочали своє розслідування. Їм кортіло якнайшвидше розкрити таємницю листа, знайденого в старій книзі. Хто ці люди, що стояли за цим коханням, як склалася їхня подальша доля?
Дівчата вже впродовж місяця копирсалися у старезних, пожовтілих та запилених формулярах і реєстрах. Нарешті, одного вечора п’ятниці їм усміхнулася доля! Вони знайшли ім’я Анатолія, який гортав сторінки книги та, напевно, надихався строфами «Екзотичної поезії» понад 50 років тому. Катерина записала прізвище загадкового Анатолія та адресу, зазначену в старих документах.
– Подруго, ми мусимо це відсвяткувати! Маю вдома пляшку рожевого вина. Пропоную поїхати до мене, залишишся на ніч, а завтра вирушимо до місця таємниці кохання.
– Ну гаразд, – погодилася втомлена, але щаслива Юліана.
Ранок видався похмурим і прохолодним. Час до часу пролітали сніжинки, вони кружляли і безпорадно танули на чорному бездушному асфальті. Дівчата очікували, що знайдуть бодай відомості про автора листа. Про всяк випадок вирішили купити торт, оздоблений вишнею. Такий собі відгомін літа посеред похмурої зими.
До вказаної адреси доїхали автобусом. Ішли мовчки.
– Здається, наш будинок.
Повернули до незнайомого під’їзду. Декілька разів натиснули на кнопку дзвінка, аж поки почули, що відчиняється дверний замок. На порозі з’явилася немолода худенька жіночка невеликого зросту.
– Добридень! Підкажіть, будь ласка, а родина Кравченка Анатолія тут проживає?
– Так, я його дочка. Перепрошую, а ви хто? – запитала з цікавістю жінка.
– Я бібліотекарка, – швидко тараторила Катька, хвилюючись, аби господиня не зачинила дверей. – В одній старій книзі я знайшла лист, і ми виявили, що він належить Анатолію, вашому батькові. Ось він, тримайте.
Жінка обережно розгорнула складений навпіл аркуш і почала читати.
– Це лист до моєї матері. – Її очі наповнилися сльозами. – Проходьте, вип’ємо чаю.
Ми познайомилися. Доньку автора листа звали Поліна.
– Здається, вони дуже кохали одне одного, – порушила тишу Юліана.
– О, так. На жаль, мої батьки померли п’ять років тому, спочатку мати, а за місяць від туги й батько відійшов у вічність, – відповіла донька Анатолія. – Моя мати була теж бібліотекаркою і працювала саме в цій бібліотеці, де й ви, Катерино. Батько за освітою був бухгалтером. Одного разу він їхав до Києва, у відрядження. У потязі познайомився з моєю матір’ю. Батько уроджений одесит, а мати – з Білої Церкви. Батьки не давали згоди, щоб їхня донька переїжджала так далеко від рідної домівки. Моя мама зібрала речі, залишила вдома записку і поїхала до коханого. Згодом вони одружилися й залишилися жити тут, у колоритному місті на березі Чорного моря. І все ж таки бабуся й дідусь були вимушені прийняти вибір доньки та визнали мого батька за зятя. Вони направду кохали одне одного до останнього подиху. Я ніколи не бачила матір у поганому настрої чи засмучену. Жодного разу не було такого, щоб мама плакала. Вони були неймовірно щасливі. Працювали разом, відпочивали – теж. Усюди вдвох, на вулиці трималися за руки. Мама найбільше любила ромашки, батько завжди знаходив її улюблені квіти, будь-якої пори року. От таке у них було кохання, схоже на ромашки, сонячне й світле, – закінчила свою розповідь з усмішкою пані Поліна.
– Оце так історія, – тільки й змогла відповісти Юліана.
– Так. Я вам дуже вдячна, що ви повернули нам цей лист. Ця частинка сімейної історії залишиться в нашій родині.
Правду кажучи, дівчата навіть не очікували, коли тільки знайшли листа, що їм розкриється ціле життя чужих людей. Саме про таку любов пишуть у романах. Вони обійнялися, ніби давні друзі, з донькою Анатолія.
Юліана йшла на побачення. Через месенджер їй написав онук Поліни Артем. Почали спілкуватися, знайшлося багато спільних тем. Сьогодні на роботу їй кур’єр привіз букет білих ромашок. Чи навмисне хлопець обрав саме такі квіти, які полюбляла його прабабця? Хто знає, час покаже…
І буває ж таке кохання, проходить повз століття, викарбовує свій слід, залишає щемкі спомини. Немає у світі такої сили, аби зупинила те єдине почуття, що рятує світ, дарує надію і втішає. Щороку тихий легіт залюблено колише ромашкове поле. А любов і нині тут. І жодна сила не здатна спинити справжню любов.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
438
