ТАЄМНИЦЯ АННИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Анна ВОЙЧЕНКО

17 листопада 11:01

448

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Є в моїй сімейній скарбниці одна історія, покрита таємницями минулого…

Кінець XIX століття, Херсонська губернія.

Жителі панського двору прокидалися разом із променями вранішнього сонечка і співом соловейка, який старанно витьохкував навпроти прочиненого віконця. Зеленіли луки й поля, куди сягало око. Працював люд, обробляв панську землю, доглядав худобу, молотив зерно, будував – тут вирувало життя.

Прокидалися млин і стайня з граційними кіньми, з кухні линув аромат свіжоспеченого хліба. Пан Карпенко виходив на світанку у двір, вітався з робочим людом та з Божою поміччю вирушав на будівельні роботи, то був напродчуд важливий час у його житті. Він почав будувати храм, сподівався, що, можливо, так Бог зглянеться над ними й подарує їм дитятко.

Анастасія, дружина пана, була вродливою жінкою. Струнка, русяве волосся хвильками спадало на плечі, завжди усміхнена, голос ніжний – ніби янгол спустився з небес. Порядкувала пані в господарстві до ладу, а з найманими людьми завжди доброю була. Кожного вислухає, кожному пораду дасть, нікого в біді не залишить.

Марія із Сільвейстром та дітьми жила в маленькому будиночку при панському дворі. Подружжя мало п’ятеро синів та найменшу донечку – Катерину. Обов’язками Марії було вишивати сорочки, постільну білизну: голка з ниткою вправно вимальовували квітковий орнамент із сотні хрестиків. Також жінка прибирала панські покої. Сільвейстр працював ключником і від кожної комірчини та льоху мав ключ, без його дозволу ніхто не виніс і зернини.

Зима видалася того року занадто холодною, але ніякий холод не міг зупинити малечу від забавляння в сніжки. Старші впрягалися в дерев’яні санчата і з гамором неслися засніженою вулицею. Панна притулилася чолом до холодного скла. На душі було радісно, вже увечері вона потішить чоловіка новиною про довгоочікувану вагітність. І за декілька зим вона теж зможе грати в сніжки із власною дитинкою, як ці безтурботні бешкетники за вікном.

Марія цієї зими теж була при надії, поповнення в родині очікували на Покрову. Де шестеро, там і сьомому місце знайдеться. Пан не зобидить, якщо гарно роботу свою виконуватимуть. Старші сини вже ставали парубками, теж наймалися до Карпенка, працювали на полях.

Час збігав швидко. Квітуче літо змінила врожайна осінь. Дебелі гарбузи красувалися в пожовклому огудинні на городах. У Марії почалися перейми. Мовчки затамовувала подих, трималася за бильце ліжка, аж допоки руки не заніміли. Повитуха готувалася приймати пологи, підбадьорювала Марію, адже не вперше та народжувала. У чавуні парувала гаряча вода.

Дитина з’явилася на світ, порушивши тишу в кімнаті. Повитуха загорнула маля в ковдру та приклала до материних грудей. Це була дівчинка. Жінці ближче до вечора стало геть зле, у неї був жар. До опівночі віддала блаженна Богові душу.

Цієї ночі народжувала й пані. Пологи були важкими, біла сорочка наскрізь змокріла. Дівчинка народилася геть квола, а до ранку померла. Втерши сльози, пані перебуваючи чи то в гарячці, чи в стані афекту, покликала до себе чоловіка Марії:

– Сільвейстре, я розумію твоє горе. Віддай мені вашу новонароджену дитину на виховання, не зобиджу твою родину, допоможу дітям. І тобі легше буде. Христом Богом прошу!

Чоловік втер скупу сльозу шапкою й мовив:

– Хай буде по-вашому, пані.

Марію поховали разом із дитиною Анастасії. А в метриці прийомної доньки батьками записали панів Карпенків.

Час збігав швидко. Дівчинку назвали Анною. Довге волосся кольору стиглої пшениці та бездонні сині-сині очі, як волошки. Невеличкого зросту, худенька. Дитині легко давалися письмо та читання, навчалася Анна музичної грамоти. Бібліотека на другому поверсі – то було її улюблене місце. Дівчинка забиралася з ногами на батькове крісло, куталася в ковдру і занурювалася в читання. Пані часто купувала дівчинці подарунки. Нещодавно вона презентувала їй гребінець для розчісування волосся, ручка якого була прикрашена блискучим камінням та кольоровою емаллю. Пані любила сама заплітати Анні коси, вплітала кольорові кісники. За місяць їй виповниться десять років. Як швидко промайнув час.

Настали неспокійні часи, сколихнувся невдоволено народ. Один підбурював, інший ішов убивати, не розбираючи, як сліпе теля. Без жалю, без спротиву, і рука не здригнулася. Бо так вирішив хтось і десь, що життя людське ніц не варте. І хтось дав собі право відбирати те життя без суду, ставати катом над людиною. Чоловік розмахував бронзовим канделябром перед нажаханим підлітком, який забився в куток панської кімнати, вишкіривши свої гнилі зуби, а ще більше тхнуло від його спертої, нікчемної душі. З реготом палили книжки в бібліотеці, недолугим і на думку не спадало, що якщо розгорнути ті книги, то можна було б пізнати мудрість, навчитися бути людиною, навчитися заробляти, а не відбирати силоміць, будувати, а не руйнувати, народжувати, а не вбивати! У сусідніх повітах дедалі частішали селянські заворушення. Горіли панські маєтки, все, що будували й множили роками, трощили, відбирали. Селяни бунтували, хвиля протестів сколихнула спокійне, помірне життя. Захлиналися панночки в мереживних сукнях у хороминах у власній крові…

Гарний друг Карпенка у Відні в останньому листі наполягав якнайшвидше покинути Батьківщину. Пропонував свій заміський будинок у повне розпорядження панської родини. Пан провів безсонну ніч, довго розмовляв з дружиною. Вирішили покластися на Бога й залишитися в рідній домівці. Єдине – переймалися за малу Анну. Після вагань та сліз мали розмову із Сільвейстром, рідним батьком дівчинки.

Поспіхом збирали нехитрі пожитки в клунки, клали на віз. Запряжені коні гарцювали на місці, відчуваючи далеку дорогу. На підводі в запашному сіні сиділо двійко дівчат: замотана хусткою, в камізельці з облізлим хутром, що була значно більшою, Анна, в якій ніхто не вгледить панської дочки, та старша на два роки Катерина. Збиралися на північ, до Уманського повіту, у Звенигородці жила далека тітка Анастасії. З племінницею вона не родичалася, то й невідомо, чи хтось у простій селянці вгадав кревні зв’язки з панським родом. Але знала вона, що в тітки Параски добре серце, не відмовить. Написала чималого листа, вмовляла зглянутись над дитиною, що стала рідною і на яку чекав страшний, неправильний «суд» селянський. Сподівалася, що все налагодиться і знову настане тихе, мирне життя, а в панському маєтку бігатиме синьоока дівчинка, сміх якої розсипається друзками сонячних зайчиків…

Сільвейстер обіцяв пані Анастасії того незабутнього ранку ніколи не розкривати таємниці народження власної доньки. Але часом примхлива доля робить свої вихиляси і все стає на свої місця незалежно від чийогось бажання. Катерина з Анною зростали як рідні сестри. Після того, як дійшла звістка з рідного села, що панів розстріляли, Сільвейстр більше не мав ні перед ким обіцянки тримати в таємниці походження Анни.

Усе, що залишилося від прийомної матері, – це теплі спогади та знання, які Анна приховувала все життя. То вже і я не можу, мабуть, сказати, що правда, а що на вербі груша.