ТАЄМНИЧА ІСТОРІЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Центр міста накритий «відьомським ковпаком». Ти знала? – ворожка багатозначно подивилася на Дарину, немов продовжила давню розмову, перервану колись, але підхоплену зараз від останнього слова.

Дарина взагалі не планувала ворожити, вона навіть їхати сюди не хотіла. Це Юлька зі своїм надзвичайним коханням: «Я його кохаю! Дуже кохаю! Що робити? Поїхали зі мною, сама боюся!». Вони ніколи не були подругами, лише працюють разом в одній конторі. На думку Дари, Юлія надумала скоїти фатальну помилку і пов’язати своє життя з неандертальцем». Саме так Дарина сприймала Юльчиного залицяльника (ой, sorry!) коханого Василя. Якби тільки зовнішність специфічна – додати рослинності на обличчі, накинути шкіру бізона, в руки палицю – вилитий персонаж з підручника історії, з розділу про первіснообщинний лад. Здається, він і говорити не вмів. Півтора речення, які Дарка почула від Василя за три місяці знайомства, змушували так думати. Юлечка, на відміну від цього Василя, мініатюрна пташка – щебетуха, доглянута лялечка, єдина обожнювана донечка заможних батьків. На думку Дарини, неминуче провальна амурна ідея. Чи геніальна, як закон тяжіння протилежностей? Хоча Василька зрозуміти цілком можливо. Приїхав до міста хлопець з району, пощастило влаштуватися на непогану роботу. А тут – принцеса, та ще й зацікавлена його скромною персоною. Чому раптом загадка!? Не кожному простакові таке щастя. Не вірила Дарина в щирість цих стосунків, утім, будь-які залежності здавалися їй малоперспективними, і нема чого на це час витрачати, коли стільки цікавого навколо. Даринка для себе вже давно вирішила: краще бути самій, аніж зіпсувати життя якійсь чудовій людині. Але не потрібно втручатися в чужі справи. Ймовірно, Юлечка мала якісь приховані аргументи, про які стороннім доповідати не належало. Однак запитати поради в долі в особі міської ворожки потенційна наречена вважала за потрібне.

Таїнство відбувалося конфіденційно в сусідній кімнаті, поки Дарина нишком розглядала книжкову шафу у вітальні. Неможливо здогадатися, що тут, у цьому будинку, є хоч щось чарівне. Жодних магічних куль, ані трав, ані чудодійних порошків, ані засушених ящірок у банках. Усе, як у всіх: збірки творів відомих письменників томів по десять – данина радянському книжковому дефіциту, декілька словників, кулінарних книжок, енциклопедії та розсипом випадкова белетристика. Дарина завжди хвилювалася, коли наближалася до книжкових полиць у чужих помешканнях. Немов на очах у всіх лежить скарб, а ти без дозволу на нього витріщаєшся.

Ось зараз випадково дізнаєшся про якусь особисту таємницю, а потім увійде господиня і стане ніяково, начебто ти підгледіла щось заборонене. Ворожка теж зовсім не нагадує служницю магічної галузі. Старша жінка, ну, звісно, не просто пенсіонерка, у халаті та капцях – ні. Язик не повертається назвати її бабусею, цілком доглянута пані: туфлі, сукня, волосся охайно прибране в зачіску, схожа на колишню викладачку вишу або акторку на пенсії.

На дивані, розвалившись, як справжній господар, дрімав зовсім чорний, навіть не пухнастий, а якийсь кошлатий кіт. «Хіба що кіт казковий!» – подумалося Дарині. Хитра чеширська усмішка, нахабна морда, здається, що зараз заговорить.

– З’явилася нарешті, – почула вона досить чітко, навіть здригнулася. – Йой, не виспалась! – дівчина смикнула плечима.

Кіт потягнувся з неповторною гра­цією, зістрибнув на підлогу і пішов геть, гордо похитуючи розпатланим хвостом. Юлька повернулася спантеличена, але явно непохитна у своєму рішенні взяти шлюб.

– Даринко, вона тебе веліла покликати!

– Веліла? – гординя підступила Дару до самісінького горла, в якому раптом закінчилося повітря. Тільки допитливість змусила колись Алісу стрибнути у кролячу нору. Відбувається щось неймовірне, яке стає реальністю. Ось і Дарина, всупереч очевидному науково-матеріальному, завжди довіряла інтуїції. Чи як називається це лоскотання у верхніх відділеннях дихальних шляхів?

– Мені ворожити нема на кого! – твердо задекларувала вона, вже сидячи за столом, застеленим візерунчастою скатертиною, і помітно хвилюючись. Ворожка усміхнулася, лукаві зморшки біля очей виказали її смішливу натуру. Очі жінки, незважаючи на вік, мали чистий глибокий колір північного моря. Може, вночі вона витягує зі схованки ритуальні предмети – й ну чаклувати, блискавки метати очима?

– Розкладу на бубнову даму, – жінка спритно перетасувала колоду, змусила Дарину зняти половину карт.

– Хіба я так ворожити не вмію? Треба тільки значення карт пригадати, – Дарина зосередилася. Дівчата іноді розважалися пасьянсами. Ліворуч чирвові король з королевою: це зрозуміло – батьки. Вгорі трефова дама – начальниця «ненаглядна», куди ж без неї? Навколо – бубнові десятки і трефовий валет – паперові клопоти. І тут ці дивні слова про місто...

Даринка згадала свій перший день у місті. Сіренький холодний літній день. Дощ починався багаторазово, але на повну силу так і не розійшовся, ніби соромився, даючи ходити, дивитися і дивуватися, слухати звуки власних кроків у закапелках темних вуличок, торкатися рукою контрфорсів. Раптом упертись у глуху стіну, там де, за логікою всіх речей, має бути прохід; і навпаки, несподівано виявити самотнє єдине вікно, десь на рівні третього поверху. Вулиця вигинається, будинки впритул, зачинені кодовими замками під’їзди, арка – вхід, крок убік, усе – ти зник, заблукав у галереях та прохідних подвір’ях. Захват і трепіт водночас, наче нарізаєш шари часу, часу в космічному, а не в людському розумінні. Але все записано, можна не сумніватися, слова і вчинки, герої і нікчемності, час і простір стиснуті, зафіксовані та зберігаються у вічних схованках. Кам’яні скульптури на фронтонах спостерігають за тобою, шепочуться і запам’ятовують. Обличчя барельєфів корчать різноманітні гримаси. Здається, озирнися різко – встигнеш побачити лицарські обладунки, край плаща або почуєш брязкіт стародавніх клинків.

Карти давно розкинуті, але тепер це взагалі не має значення. Код вказано. Дарина завмерла. Ворожка підібрала єдиний ключ до замкненого серця. «І що це означає?» – намагаючись не видати хвилювання, запитала дівчина, розглядаючи карткову комбінацію, ніби це не стосувалося найважливішого запитання, яке вже пролунало.

Усе визначено...

***

Юлька помчала на побачення з Васильком. Дарина вирішила пройтися пішки та усвідомити, що ж відбулося. Ворожка так і сказала: «А суджений твій буде казенною людиною». Про решту поки що не думається. «Хто ж ти – військовий, льотчик, моряк, просто іноземець?» Дарина йшла вулицею і вдивлялася в обличчя перехожих, наче ось зараз зустріне й одразу впізнає того, кого обіцяла доля. «Ну досить!» – труснувши головою, звичним рухом скинула з чола неслухняні пасма волосся.

Дарина обожнювала такі прогулянки на самоті центром міста, міряючи ногами квартали, шукала розв’язання поточних проблем, натхнення і спокою. Місто дарувало дівчині енергію, задоволення та впевненість у власних силах. Тепла осіння пора дозволяла не поспішати, розглядати фасади, уважно слухати, підмічати нові дрібниці, ловити підказки з минулого задля майбутнього. Дарина порівнялася з будинком, на фасаді якого розташувався кам’яний лев з роздвоєним тулубом. Дівчина підвела голову і зробила крок уздовж хідника. Лев уважно дивився на неї. Дарина усміхнулася і рушила назад на два кроки. Лев ніби знову дивився їй в очі.

– Хіба леви розмовляють? – приємний голос пролунав за спиною.

«З тими, хто чує», – подумала Дарина, але промовчала і повернулась. Абсолютно чорний кошлатий кіт намотував вісімки біля її ніг. Даринка ойкнула від несподіванки, адже коти зазвичай не розмовляють. За секунду наслання розвіялося – вона побачила хлопця на протилежному тротуарі.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!