ТАНЦІ НАВКОЛО БУЛЬБИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Людмила ГЛУХОВА

26 серпня 23:39

423

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Серпень видався не те що теплим, а якимсь спекотно-пустельним. Зрідка дощі поїли спраглу землю, але того було зовсім мало.

– Ну що ж, вибачайте вже, у нас кожна хвилина на рахунку, – коментувала Лариса, збираючи картоплю з рядків. – Такі собі гостини, еге ж?

– Мам, ну чого ти? – Валентин усміхнувся. – Не так багато тут роботи. Чи ж нам важко?!

Лариса якось криво посміхнулась і кивнула у бік дівчини. Але Лера, увімкнувши навушники, фотографувала розквітлі чорнобривці.

За якусь мить дівчина підбігла до хлопця, і він ніжно поцілував її. Лариса якось зніяковіла від побаченого. Вона нібито й розуміла, що син уже не маленький, але водночас не могла повністю сприйняти той факт, що настільки дорослий і має вже наречену.

– Шкода, що перестигли персики. Я ніколи не бачила персиків на дереві! – із сумом зауважило дівча. – Мені про них Валько розповідав.

– Так вони і не цвіли нормально цьогоріч, – долучився до розмови батько. – Морози як потягнули долиною – от і нашкодило цвіту.

– Ну, може, якби ти був удома, то би й урятував, – додала Лариса, дорікнувши чоловікові.

– То я ніби й не на курорті розважався, – розвів руками чоловік, здивувавшись, що дружина пригадала йому лікарняний стаціонар.

Чи то з плином років дійсно кудись почуття зникають, чи не було їх зовсім? Андрій інколи міркував собі, особливо коли дружина з нічого ображалася або дорікала. І де тільки бралися ті нагоди для сварок? Замолоду ще якось жили, наче як усі (хоча хто ж знає, як там насправді всі живуть?), але то заробітки, то батьки хворіли, то вічні будівництва і ремонти… А тепер син виріс, вони залишилися удвох і все якось немає спокою: ні в країні, ні в подружжі. Та як удвох: ще ж є Іван Семенович. А він у їхній сім’ї і голова, і розпорядник бюджету, за ним завжди останнє слово. От, може, уже й садили б тих городів на кілька соток менше, так Іван Семенович скаже: «Не по-господарськи землі руху давати», – і щороку одне й те саме. Уже й Андрій починав мову за те, що, мовляв, он Валентин у місті, в село не повернеться, картоплі-моркви брати не хоче, а після перенесеного інфаркту вже сил таких немає, однак на старого такі аргументи не подіяли. Роки правління фермерським господарством давалися взнаки, як і роки керування в родині. Іван Семенович частенько зазначав, що все надбав для єдиної доньки, все для її блага, й навіть зятя обрав собі найкращого. І хоч було все це правдою, часом Андрієві допікало до живого. Але, дякувати Богу, Валентин приїхав з дівчиною, тож чоловік сподівався, що на кілька днів у домі запанує мир.

– Ну як тобі, подобається в селі? – Валентин узяв дівчину за руку.

– А Лерочка зовсім-зовсім містянка? – запитав Андрій, бо й справді син не розповідав про свою дівчину подробиць.

– Ой, я взагалі жила на дві країни довгий час: в Італії та в Україні. Та й зараз частенько до мами їжджу. У нас дідусь – корінний львів’янин, він не любив чомусь бувати за містом, навіть дачу продав згодом. А бабуся страшенно любила поратися на грядках, садити квіти. Вона в Італії так засадовила двір, у якому працювала, що її сусіди кликали, аби і їм зробила клумби.

– Тому й ти в мене така: де лиш бачиш квіти – відразу фотографуєш, – хлопець усміхнувся. – Та й узагалі, уявляєте: Лерина бабуся родом з нашого краю. Оце так збіг!

– Еге ж, – дівчина розвела руками. – Дідусь завжди сміявся, що бабуся, за сучасними мірками, могла б претендувати на головного фермера у своїй Млинівці, але він усе зіпсував своєю пропозицією одруження.

– Млинівка? Сусіднє село так називається, щоправда, вже хутірець: люди повиїжджали, роботи немає, залишились хіба що патріоти.

– Ну, якщо це Млинівка, де був колгосп «Яблуневий гай», то це дійсно та. Дідусь приїхав на літо на підробіток і таки забрав мою бабусю до міста.

– «Гай», гадаю, один такий, – Іван Семенович, що досі спостерігав за робочим процесом, доєднався до розмови. – Мав бути «Рай», але ж який рай у совєтів, Боже збав і згадки якоїсь релігійної. От і мали «Гай».

– І що, не манила бабусю назад земля рідна? Та що я питаю, не манила, мабуть, раз в Італію подалась.

– Знаєте, бабуся не з добра в Італію поїхала – потрібно було якось виживати: всі опинилися без нормальної роботи, мама навчалася. І якби не Італія, не знаю, чи жили б зараз так, як живемо. На той час для мами це стало рятівним колом, бо вже в Італії я народилась, і сестричка згодом.

– То ви, пані, італійська синьйора, раз батько італієць?

– Та ні, – Лера заперечливо похитала головою. – Я свого батька не пам’ятаю. Мама народила мене у вісімнадцять, а з татом Паулем одружилася, коли мені було два. Він мені як рідний, щиро кажучи.

– Лерочко, – Валентин знітився, що цей допит спричинить у душі коханої болісні відчуття.

– Та нічого, – дівчина відмахнулась. – Усім же цікаво.

– А маму як звуть? – Андрій запитав, відчуваючи крижаний погляд дружини.

– Ольгою. Вона колись бувала у Млинівці, але сумніваюся, що ви знайомі.

– Ви б не гаяли часу на балачки, – наче скрикнула Лариса, – з обіду дощ прогнозують.

Андрій уже не міг думати про картоплю. Надто багато збігів було в цій історії, і розум відмовлявся вірити у факти, цю розмову неможливо було прогорнути…

– Доїв? Уже пора б. Я тарілку хочу прибрати, – буркнула Лариса до чоловіка після вечері.

– Ти чого? Що знову не так? – здивувався Андрій.

– Усе так, – перекривила дружина.

– А я, здається, знаю, – чоловік підняв угору пальця. – Ти ревнуєш Валентина до Лери.

– Дурень! – не втрималася жінка.

– Не скажи. Не все так однозначно в цій історії, Ларо. Боже, ну чому та молодість була така нерозумна? Ми маємо їм розказати…

* * *

Андрій повернувся після навчання на електрика до рідного села й відразу почав працювати. А що казати: поки інші шукали заробітку в сусідських країнах, на рідній землі бракувало працьовитих рук. Тож йому вистачало і роботи, і жіночої уваги. Іван Семенович, тоді його начальник, так би мовити, усяко сприяв молодому спеціалістові, навіть у гості кликав раз у раз.

– Ти, Андрію Васильовичу, ким був досі? – наливаючи свою фірмову наливку, коментував чоловік. – Не п’єш? Та перестань, ми ж не на роботі. Отож був ти Андрійком, сином Лідки, зоотехнічки. Матір, що могла, те дала. Але що могла дати самотня мати? Їй би й самій допомога не завадила. Проїжджав, бачив – дах би вам перекрити. Ми випишемо тобі шифер як премію, аякже. Але я власне про що? А ходи до мене в зяті?! Ну чого ти смієшся? Чи ж Ларочка моя не гарна дівчина? Ми з покійною дружиною все пристарали, аби нічого не бракувало молодим. Купатимешся як пиріг у маслі. Нумо! – чоловік підняв чарку. – За любов!

– Любов, – Андрій відчув, як блискавиця тепла прошила його наскрізь. – Хіба не з любові одружуватися треба? Та й дівчина є у мене.

– Дівчина, а в кого тих дівчат не було?!. Їх і має бути багато, то дружина має бути одна. А дівчина ж хто? Ну так, між нами чоловіками.

– З міста приїхала, у Млинівці гостює в родичів.

– То ти собі придумав, що у вас може бути щось серйозне? Вона приїхала і поїде. Навіщо ти їй? А, вона, певно, переїде сюди, мами твоєї кіз доїти? Ех, Андрію, нумо по чарці – за мудрість!

Андрій чи то не любив алкоголю, чи не вмів його пити, тож усяко уникав таких ситуацій. Він навіть хотів заперечити Іванові Семеновичу, але слова почали важко вкладатися в речення.

Ну, звісно, Оля – містянка, навчається в інституті з якоюсь незрозумілою абревіатурою, але ж хороша дівчина! Та й він їй подобався наче. До Млинівки приїхала на гостину, й від часу їхнього знайомства вони бачились чи не щовечора. Тільки сьогодні він затримався в Семеновича, а так би теж на велосипед і – гайда до любки.

…Світанковий промінь залоскотав його по обличчю і прошепотів:

– Прокидайся, поки батько не помітив, що ти тут був усю ніч. – Андрій перелякано розплющив очі й побачив обличчя Лариси. – Кажу тобі, швиденько, я собаку притримаю.

«Таки краще не пити взагалі», – міркував Андрій дорогою. Як він так задрімав у чужій альтанці? Ну це ж не в сусідній кімнаті гуртожитку! Добре, що все добре. Проте наскільки все далі піде «добре», навіть не уявляв…

За якийсь час Іван Семенович запросив його до себе знову. Але хлопець навідріз відмовився.

– Ну добре, пройдімося, – чоловік показав поперед себе. – Швидко ти, Андрію, підхід знайшов до моєї Ларочки. Я лиш припустив, що гарна б пара з вас вийшла, а ти вже й заночував тієї ночі. Діло молоде, звісно, але розумієш, Лара завагітніла, то треба це все узаконити якнайшвидше.

– За всієї моєї поваги… – Андрій зніяковів. – Це якесь непорозуміння. Не могло цього бути…

– Ну, не могло, але вже є. Чи ти хочеш, щоб з моєї доньки все село насміхалося? Словом, ви одружуєтесь. А там, не захочеш жити по-людськи, то згодом заберешся із села на всі чотири сторони…

Андрій до тями приходив довго і ніяк не міг збагнути, як він опинився в такій ситуації. Як міг не пам’ятати таких інтимних подробиць? Хоча зовсім нічого не пам’ятав з того вечора. А Лара? Він їй навіщо? І що тепер казати Олі, яка поїхала додому, але вони зідзвонювались постійно…

– Андрійку, я маю тобі щось сказати, – Олин голос зажебонів у слухавці. – Для мене це несподіванка, але я вагітна.

– І ти? – наче скрикнув Андрій.

– Не розумію: і я? – перепитала дівчина.

– Олю, я не знаю, що сказати… Я одружився вже. Ну, весілля ще попереду, але штампи вже на місцях… Не мовчи! Так вийшло, що мені зробити?!

Але більш ніколи нічого ні від Олі, ні про неї не чув. Сам уникав Млинівки, як міг, а згодом почав їздити за кордон на заробітки, аби мати свої гроші.

І ось воно, минуле, через 20 років таки повернулося…

* * *

– Ти розумієш, що Лера, беручи до уваги всі факти, моя донька? Ти ж знала тоді, що я зустрічаюся з Олею. Але якось так сталося, що ти теж завагітніла і просто перша дізналася про це.

– Ну, не факт, що це твоя донька, може, це якоїсь іншої Ольги…

– А Італія? А родичі в Млинівці? Тої Млинівки – три вулиці. Ні, це точно вона, ще й схожа. Я мушу зізнатися, хіба ти не розумієш, вони ж брат із сестрою…

– І син твій зрозуміє, який його тато козел: скакав по дівках замолоду, – почулося з дверей. – Галасуєте, не заснеш через вас.

Іван Семенович набрав у кухоль води.

– Може, у Валентина несерйозно із цією Лерою.

– Знаєте що, Іване Семеновичу, – Андрій аж напружився. – Цього разу я вже сам вирішуватиму. Це мої діти.

– Не зовсім, – дружина опустилася на диван.

– Ларо! – батько злісно прикрикнув. – Цить!

– Батьку, досить. Хай уже буде як є. Валько не народився передчасно, він просто не твій син.

…Лара розплакалася і, затуливши руками обличчя, вибігла в сад.

– Поплач, зі слізьми вся дурість вийде. Стільки вчив тебе, виховував, а ти спуталася з таксистом! Ти знаєш, скільком він плів казочки такі ж, як тобі? І ще плестиме! Так, годі. Я ж казав тобі придивися до Андрія, ти в мене гарна, а він – розумний, спокійний, а я решту забезпечу.

Проти волі батька йти – собі ж гірше, та й Ігорко підвозити підвозив, а заміж брати не хотів. До того ж почула розмову дівчат, які хвалилися компліментами від молодого таксиста. А бути матір’ю-одиначкою не хотілося… І поки Лара міркувала, батько кликав Андрія на посиденьки після роботи. А там, гляди ж, і Андрій покликав її заміж…

– Здорово ви мене обвели навколо пальця, – розчервонівся Андрій. – Життя поламали задля своєї вигоди!

– Твоє життя поламане? – Іван Семенович не витримав. – Ти прожив у багатстві, ні про що не турбуючись, на морях відпочивав, ні в чому собі не відмовляв, матері старість забезпечив.

– Дякую, що нагадали! – Андрій хотів уклонитися, але раптом відчув, як із серцем стало погано. Він ухопився за край стола і сваритися геть передумав…

– Тату, це все ваші роботи: то садите бульбу, то сапаєте, то удобрюєте, он копаєте в спеку. І все закінчується госпіталізацією, – Валентин присунув стілець до ліжка, коли вранці прийшов провідати батька в лікарні.

Андрій відмахнувся.

– Валентин правду каже. Він хоч і молодший, але поради я завжди у нього питаю, – додала Лера.

– Тобто молодший? А ви хіба не ровесники?

– Ні, я старша на рік, просто Валько не любить на цьому акцентувати. До речі, я вчора розмовляла з мамою про свої гостини, вона намагалася й собі когось згадати. Моя бабуся має сестру-близнючку, обидві народили доньок з різницею в один рік. Уявляєте, обидві народилися в липні: моя мама перед святом Ольги, а сестра саме цього дня. Ну, як уже бути – назвали двох кузин Олями. Вони й удвох приїздили в Млинівку, бо в обох мами працювали в Італії, а коли мама одружилася з татом, кузина поїхала сама. Моя мама вийшла заміж за студента-іноземця, ох як бабуся була проти! Не знаю чому! Того року, коли я народилася, вони гостювали в його родичів, і тато потонув під час купання…

– Яка біда! – Андрій прикрив лице руками. – А тітка Оля – мені здається, я пам’ятаю таку дівчину.

– Тітка Оля, як і мама, живе й працює в Італії, чоловік її італієць. Вона дуже хороша, але своїх дітей не має. Так шкода її, чесно кажучи. Вона іноді каже, що то все через якісь помилки юності, і плаче.

– Ну все, – Валентин поплескав батька по плечі. – Ти ж завтра додому, дякувати Богу, все обійшлось. А ми на весілля їдемо до друзів.

– Щасливо, діти! – прошепотів Андрій, відчуваючи, що ще довго складатиме докупи друзки свого життя.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!