ТАКЕ ВОНО, ЖИТТЯ...

Уперше за багато років Вадим їхав на проводи сам. Дружина, доки ще була живою (царство їй небесне), або їздила з ним, або всіляко відмовляла його від поїздок. Вихована в іншій вірі, інтелігентна аж до консервативності, вона не поділяла думок і поглядів чоловіка, вперто силкуючись перевиховати і його. Мовляв, чого їздити до мертвих, їх можна поминати й удома. А може, сьомим жіночим чуттям відчувала щось недобре і намагалася втримати чоловіка біля себе, бо частенько ловила себе на думці, що він не біля неї, принаймні душею. Але розмови про це у своєму помешканні не починала. Отак, нічого не сказавши, не спитавши, і відійшла. Згоріла швидко. Нещадна хвороба за лічені місяці висушила її розкішне тіло. Хай спочиває з Богом.

Автобус під’їхав до розвороту і спинився. Вадим вийшов із теплого салону на свіже весняне повітря. Дихнув на повні груди, мало не захлинувся. Повітря було густе, якесь аж солодке на смак. Чоловік перейшов через перехід на трасі. Треба до села діставатися попутками, бо рейсового транспорту вже до вечора не буде. Хтось нетямкий так розпорядився, що відтепер студенти, робітники і звичайні подорожні з міста до районного центру дістаються швидше, ніж від районного центру до сіл. Нікого не хвилюють чужі проблеми. А тим часом для місцевих таксистів це гарний приробіток за відсутності альтернативи. Хочеш їхати – плати, куди подінешся, особ­ливо восени чи взимку. Довго не поголосуєш на холоді. Вадимові поталанило: їхали земляки, впізнали. За балачкою чоловік не зоглядівся, як до села дісталися. Підвезли до батьківської хати, поручкалися, і Вадим, охайний, підтягнутий, стрункий у свої мало не сімдесят, з гарним настроєм відчинив хвірточку.

У батьківській хаті вже давно немає ні тата, ні мами, вже й брат із невісткою відійшли у вічність. Тепер в оселі господарюють братові діти, але їде до них, як до рідних. Та не тільки хата і родичі кличуть Вадима з далекого міста. Є ще одна причина, захована глибоко в його серці, але це давно вже не таємниця для рідних. Щоразу приїжджаючи до села, Вадим усілякими способами намагався вивідати про Олю, своє давнє незабутнє кохання. Вони бачилися лише на проводах, і то зрідка. Вадим, високий, сивочолий, подивлявся поверх натовпу, аби побачити чорняву голівку в незмінному білому газовому шарфику. А Оля, невисока і струнка, як дівчина, теж шукала чоловіка поглядом, аби хоч здалеку зустрітися з ним очима.

Вадим закохався в Олю, коли вона ще була школяркою, і кучерява, статна, чорноока дівчина відповідала йому взаємністю. Але їм довелося розлучитися. Вадим поїхав служити в армію. Дівчина наче відчувала, що ця розлука триватиме майже ціле життя, бо бігла аж за село, проводжаючи автомобіль із новобранцями. За сльозами не бачила, як сміються з неї односельці, як мати, залишивши сапку на буряковому полі, бігла навперейми, щоб спинити її, закрити руками, як крилами, сховати од людських очей. Листувалися, сумували одне за одним. Вадим залишився після служби в армії навчатися на військового лікаря. Листи почали надходити рідше. «Зайнятий дуже», – виправдовувалася перед матір’ю Оля.

Якось її перестріла Вадимова мати, вчителька, і отак ні сіло ні впало мовила: «Олько, відступися від мого сина. Він тепер військовий лікар, офіцер. А ти хто?». Олю начебто навідліг ударили в обличчя, в неї аж щоки запекли вогнем. Дівчина мовчки відійшла на ногах, що враз стали ватяними, а вже вдома дала волю сльозам. Плакала так, ніби хтось помер. Декілька днів не виходила з помешкання, а потім ураз задерев’яніла, її очі потемніли ще більше. За тиждень Оля вийшла до клубу на танці. Дозволила Сергієві, який давно вже упадав за нею, провести себе додому, а за місяць поїхала з ним до міста, за тисячу кілометрів від свого Вадима, і там молодята відгуляли скромне весілля.