ТАК ПЛАЧУТЬ ОЧІ КОЛЬОРУ ЛОХИНИ

Ось і цього разу посиденьки в її оселі збиралися.

За такими роздумами Горпина незчулася, як біля порога намалювалися перші дівчата – черевики від багнюки відтирали: за вікном березень, сніг зійшов, стежки розвезло…

Це ж і солома в повітці, мабуть, відсиріла… Прийдуть хлопці – нехай до хати заносять. Бо як мокро, то не до приємностей.

Жінка схвально споглядала, як мало-помалу дівчат ставало більше. Кожна займала свій куток у господі, виймала з кошика вишивання, діставала голки з нитками і бралася до роботи, щоб часу дарма не витрачати. А ще потрібно було парубкам показати, на що їхні вправні руки здатні.

Сама собою з’явилася пісня:

– Через дорогу та й до вдовиці

Ідуть дівчата на вечорниці…

Слова пісні слідували за ниткою у вишиванні, впліталися у візерунки на полотні, вселяли надію, що саме цей намріяний вечір підкаже дівочому серцю, у чиїх обіймах ховається її жіноче щастя.

Харитина з Мотрею відклали рукоділля і закопошилися біля столу – була їхня черга вечерю готувати. Розім’яли сир, додали яєць, замісили тісто, гукнули інших – окріп ось-ось закипить, час вареники ліпити, сало на шкварки полосувати, бо ж хлопці незабаром у двері стукатимуть.

Щойно зі столу залишки борошна зібрали, наліплені вареники полотном накрили, за вікном помітили рух: подвір’ям прямували хлопці. Цілою галасливою ватагою.

Дівчата мерщій кинулися до вишивання. Ніби й не чекали. Ніби на їхній прихід і не сподівалися.

Двері відчинилися. Один за одним до хати почали заходити парубки, з порога кидаючи жарти.

Чоловічої половини виявилося чимало. Цього разу до гурту прийняли кількох неодружених молодиків із чужих сіл – таке траплялося, коли місцеві хлопці були не проти.

У хаті зчинився справжнісінький гармидер.

Грицько побачив на столі вареники.

– Хлопці, а ми вчасно прийшли! Вареники наліплені, окріп кипить. Схоже, нас тут чекали! – загорлав парубок, тицяючи пальцем у горбочки під полотном, що займали майже весь стіл.

Червонощока Харитина, на правах старшої щодо вареників, уперла руки в боки, насупила бровенята і вдавано сердито проспівала, запитуючи й стверджуючи водночас:

– А мій милий вареничків хоче?

А мій милий вареничків хоче!

Грицько стрільнув очима в рум’янощоку чепурунку і з готовністю підхопив:

– Навари, милая, навари, милая,

Навари, у-ха-ха, моя чорнобривая!

А далі – більше.

На столі з’явилася пляшка оковитої. Заіскрила кислими крапельками квашена капуста. Мочені хрумкі огірочки визирали з-під листя гірчиці та наїжачених суцвіть кропу, немов просилися бути відправленими просто до рота.

І вареники. Розміром з кулачок худесенької Настус, щедро здобрені підсмаженими шкварками з сала, вділеного із запасів вдови Горпини, парували у здоровенних глиняних полумисках, що їх принесла грудаста чорнявка Уляна.

Сама вдова Горпина примостилася в кутку і намагалася бути непомітною, щоб своєю присутністю молоді не заважати. Але за порядком у господі пильно стежила.

Вона відмітила, що вже давно з’їли вареники, випили зварений узвар.

У вікно господи зазирнув місяць – Горпина запалила свічки. Та чи рада була світлу молодь – це ще те питання.

У дальньому кутку Опанас відібрав у Настасі каблучку, підняв руку догори – спробуй дістань. Та скакала, на міцній Опанасовій шиї висла, а дістати не могла. Та й де їй, маленькій і худій, з таким дубком силою мірятися?

Опанас сміявся й умову ставив: як задере поділ вище від колін, – він їй каблучку і віддасть.

Біля печі Іван тулився до Палажки і наспівував про справи сороміцькі: як треба обіймати, щоб тій солодко було. Дівка шарілася. Називала Івана дурнем, а сама раз у раз очима в його бік стріляла. Не інакше як до… співу заохочувала.

На лаві Захар притискав до вікна Уляну й хихотів, мацаючи всюди, де було приємно і їй, і йому. Уляна наставляла на нього голку, жмакала недошитого рушника, а на обличчі сяяло захоплення і неприховане бажання, щоб той не зупинявся.

Поряд з Оксаною вмостився Петро. Він шморгав носом і мовчки спостерігав, як та клала стібок за стібком, вишиваючи маківку на квітчастому рушникові.

Микола спопеляв Петра очима, а той вдавав, що не помічає цього.

Коваль не втримався, впритул підійшов до Петра, підхопив, як мале дитинча, і зсунув убік, зайнявши його місце цього.

Той сьорбнув носом і мовчки відвернувся.

Час від часу Оксана ловила заздрісні погляди дівчат. Багато з них не знати що ладні були віддати за пестощі Миколи. Особливо ті, хто раніше відчув на своєму тілі його міцні й напрочуд ніжні руки. А таких було немало. Коваль не раз навідувався на вечорниці в Язвинки зі своїх Головеньок. Та й у «притули» з місцевими дівчатами пограти ніколи не

відмовлявся.

Оковита зробила свою справу (пили її хлопці – «по трішки», дівчата вдовольнялися відваром). Остап підсів до гладкої щебетушки Мотрі і, раз у раз підморгуючи, заспівав, недвозначно на щось натякаючи.

– Тю, дурний! – награно обурилася Мотря і замахала руками. – Краще зіграй!

Остап дістав сопілку. Молодь схвально загула, підначуючи того утнути веселої.

І він утнув.

Оксана насолоджувалася стрімкістю танцю.

Спів сопілки сплівся з дівочим сміхом, відблиски свічки казкували все довкола, ноги просили не зупинятися, руки – обіймати юначу шию. Тіло бажало жаги.

Свічки догоряли.

Вечірка добігала кінця.

Посеред господи вийшов Василь і подякував вдові Горпині за гостинність.

Молодь почала розходитися.

Дехто рушав удвох. Дівчата без парубків – групками. А дехто залишався. Пограти у «притули». На соломі. Парами, що склалися.

Микола нахилився до вуха Оксани і тихо запитав:

– Ти зі мною зостанешся?

– Може, – прошепотіла та і зашарілася.

Тут і скуштувала Оксана смак незнаної їй гри.

Він цілував її волосся.

І шию, і плечі, і знову шию.

Оксана вже й не відчувала дотику його губ. Вона літала.

– Дозволиш пригорнути дужче? – прошепотів задихаючись Микола, прикушуючи мочку дівочого

вуха.

– Мабуть, що так, – прошелестіла та, не знаючи, що воно таке, але, судячи з розповідей дівчат, це мала бути казка.

І вона була. Омріяна казка. У синьому небі. Серед тисячі зірок…

***

Гнідий біг второваною лісовою дорогою, ловлячи грудьми потоки вітру, які лоскотали шию, куйовдили гриву, збивали подих і змушували повіки мимоволі прикривати очі.

Коваль Микола сидів на бричці спиною до вітру й насолоджувався червневими пахощами трав. Він їхав у Немирів, віз ковані залізні пристосування на замовлення каменярів, що садибу Щербатових будували.

Сонце ще не було немилосердним.

Буяли соковиті трави, розкішно квітували луки, у заплаві кохалися птахи.

Микола давно звик і до цієї швидкоплинної річки, що вміла бути одночасно ніжною та злою. І до дубового гаю, який лякав, коли був малим хлопчиком, і зачаровував, коли… – про те парубок волів не думати.

Усе минуле він сприймав як сон. Казковий сон, де були він і Мавка. Мавка з очима кольору лохини.

Микола змушував себе забути ті чарівні миті, коли побачив, як квіткове поле впало на синє безхмарне небо, закрутилося багатоярусними шлярами, та так і залишилося красуватися на розкішних дівочих стегнах, викликаючи нестерпне бажання – зірвати ті квіти разом із тканиною спідниці; коли угледів, як в обіймах сонця посеред галявини стоїть циганка. І годує білку. З руки.

А далі побігли уривки картинок:

Він ховається за кущем глоду…

Мавка виходить роздягнена з лазні…

Пасма волосся спадають на дівочі груди…

Стегна вкриває вцяцькована зорями річка…

Місячне сяйво струменить між стрункими ногами…

Квітка латаття на пружних персах Рахель…

Запаморочлива хіть – і… неземна насолода.

Яскраві спомини не припиняли попелити душу.

Не давали забути, переконати себе в тому, що пережите слід залишити в минулому.

Що зараз треба турбуватися про іншу, про Оксану, з якою заручився і з якою на Покрову обвінчається. Про це домовилися батьки. З цим погодилася Оксана.

У такому розмаїтті думок юнак прибув у садибу панів Щербатових.

Каменяр похвалив привезені залізні кріплення, розплатився, замовив нові ковані пристосування і, ніби ненароком, новину розповів.

Про те, що знову в графському гаю стоїть циганський табір. І що сімей у таборі додалося: восени дванадцять було, а зараз чотирнадцять стало. І що буде ще одна. Бо циганка Рахель під серцем дитя носить і ось-ось розродитися має… І ще щось про фонтани каменяр розповідав, але коваль його не

слухав.

Слово «дитина» вдарило сильніше, ніж будь-який ковальський молот.

Спомини накрили густою пеленою, відмежували від сьогодення, повернули в минуле. І погнали в гай.

***

Стара Мотря поралася з худобою.

Здоровенний плямистий кнур жваво працював щелепами, виїдаючи з корита товчу, приправлену кропивою. Час від часу Мотря чухала того за вухом. Кнур хутко дріботів ногами і вдоволено рохкав.

Старий коваль Микола поїхав до Немирова в надії свиноматку прикупити. Щоб кабанцеві пара була.

Раптом на подвір’ї зчинилася метушня. Заскрипіли колеса брички. Запирхав кінь. Почулися голоси – Миколи й когось стороннього.

Мотря відчинила двері хліва, вийшла на подвір’я. І отетеріла. Її син Микола знімав з брички… циганку Рахель.

– Що за наслання?! Диявольська морока! – Мотря замотиляла головою. Перехрестилася.

Та марно – навіювання не зникало. Микола підняв на руки і поніс до хати циганку. Черевату Рахель.

– Миколо! Сину! Чи ти з глузду з’їхав?! Навіщо це її привіз?! – заголосила Мотря, наче за покійником. – Ти ж бачиш: вона груба! Відвези, де взяв!.. Старий! Де тебе носить?! – горлала жінка, звертаючись до чоловіка, який ще не повернувся. – Поглянь, що тут твориться!

– Заспокойтеся, мамо. Це і дитина моя, і жінка моя буде, – Микола штовхнув коліном двері і поніс Рахель у хату.

– Не буде Господнього благословення з такого союзу. Не буде… – пробурмотіла Мотря, опускаючись на призьбу.

***

Пологи почалися серед ночі.

За повитуху була сама Мотря, яка не одній дитині двері у світ відчинила. За це її шанували і в ближні села бабою-повитухою кликали.

Парубок переніс Рахель у повітку. Постелив простирадло на солому – зладнав постіль. Нагрів повні ночви води, налив окропу в цеберко.

Мотря прилаштувала на колодах образи, засвітила свічку, стала молитися.

Микола сів біля своєї Мавки, заглянув в очі кольору лохини, взяв її руку у свою і легенько стис. Наче хотів забрати її біль на себе.

Рахель інколи стогнала, а інколи починала кричати.

Микола клав нагрітого рушника їй на живіт, ніжно гладив, припадав губами до черева і тихо шепотів чи то благання, чи то просьбу.

Так тривало вже дві доби поспіль.

Мотря з Миколою не спали ні хвилини, обоє були вимотані та знесилені.

Рахель не замовкала ні на мить. Вона то стогнала, то починала молитися відомою лише їй мовою.

Плід був великим. Непомірно великим для її тендітного тіла.

І Микола, і Мотря це розуміли, та нічим зарадити не могли.

Під ранок Микола насилу стояв на ногах.

Рахель притягнула його голову до себе і попросила:

– Миколко, хтозна, коли цьому кінець буде. Іди відпочинь. І не турбуйся. Бо ж зі мною твоя мати.

– Так, синку, йди. Коли справиться, я тебе покличу, – втомлено проказала Мотря, знесилено спираючись об одвірок.

Микола поцілував Рахель у живіт і вийшов із повітки.

– Молися, дівко. Лише Господь знає, чим ця ніч скінчиться, – холодно мовила Мотря, взяла цупкий рушник, перекинула вище живота, під самі груди, і налягла всім тілом на Рахель.

Та скажено закричала, прогнулася в спині, забилася під Мотриним тулубом, спробувала вивільнитися з полону рушника і розродилася.

Мотря підхопила дитя на руки.

Те залементувало.

– Хто?.. – ледь чутно прошепотіла циганка.

– Дівчинка, – відповіла стара.

Рахель усміхнулася і знепритомніла.

***

Над селом висіла ніч. Темна й непробудна. Без зірок, без місяця, але з вітром. Він узявся нізвідки. Зашумів у листі. Запінив річку. Закуйовдив стебла-зачіски у злаків. Пробудилося небо. Замиготіло блискавицями. Загуркотіло громом. Гілки дерев затремтіли в передчутті грози. Рахель стікала кров’ю. То поверталася до тями, то провалювалась. Крізь молочну завісу вона бачила, як Мотря перерізала пуповину… І ніч. Бачила руки Мотрі, що загортали дитя в простирадло…І ніч. Розрізняла в темному кутку тінь Мотрі, яка наблизилася до образів… І ніч.

Крізь сизий морок Рахель побачила, як Мотря взяла загорнуте дитинча. Перехрестилася. Підійшла до ночов і… опустила згорток у воду.

– Ти, синку, ще з дитинства недолугим був, увесь час приблудних котів додому тягнув. А мені – виносити й топити, – проказала Мотря, спостерігаючи, як легені дитинчати разом з бульбашками випускають у воду

життя.

Враз знекровлена Рахель отямилась, спробувала підвестися, спертися на лікті.

Несамовитий крик вирвався з її грудей:

– Проклинаю! Проклинаю все жіноцтво – і народжене, і ненароджене, зачате сім’ям роду Маковіїв! Проклинаю навіки! – голос циганки забринів і…

обірвався.

Тіло обм’якло й впало на постіль.

***

Надворі світало. Вітер ущух. Далеко за гаєм пробуджувалося сонце. Перший несміливий промінь сковзнув крізь щілину у дверях. Пробіг по восковому обличчю Рахель. Заблукав у розплющених очах кольору лохини. Заіскрив у сльозі, що побігла по вже мертвій дівочій щоці.

В ту мить одинока іскра стрільнула блискавицею і… осліпила очі старої Мотрі.

Назавжди.