СПРАВЖНЯ РОДИНА

Марко не тиснув на хлопця, нічого в нього не запитував, не дорікав йому. Чекав. І нарешті, десь аж у жовтні, коли вони удвох ремонтували порохотяг, хлопець ледь чутно проказав:

– Дякую, що не віддали нас. І не розлучили з малою.

Потім помовчав трохи і додав так само тихо:

– І за те, що за маму заступались, теж дякую… А ще за велосипед…

Маркові хотілося обійняти цього наїжаченого хлопчину, який так прагнув здаватися дорослим, самостійним та незалежним, але якось відчув: ще не час. Отож просто по-чоловічому простягнув йому руку. Назар потиснув її, а потім раптом обійняв Марка і розплакався. А наступних вихідних уже ганяв по калюжах на новенькому велосипеді, на заздрість сусідським хлопчиськам.

Опір рідних

Батьки теж не відразу підтримали Марка з Оленою. «Підтримуйте, допомагайте, провідуйте, зрештою, беріть на канікули, – в один голос стверджували всі. – Але таке ярмо на шию!!!»

– Сину, ти що, зовсім глузд утратив? – гарячкував тато Марка. – Взяти чужих дітей? А своїх коли плануєте народжувати? Рідна кров – то рідна кров. Ви все відкладали, щоби встати на ноги. Що, вже встали?!

Мати Олени теж не відставала:

– Дитино, подумай добре. У вас і так грошей негусто. Все на квартиру відкладаєте. А тепер іще двоє дітей ротикуватимуть. А якщо Назар зв’яжеться з поганою компанією? Хто знає, як воно буде? Його батько не ангелом був. Сама добре знаєш.

Слова різали серце. Олена плакала ночами, а Марко стискав кулаки, намагаючись не сваритися з рідними.

Та вже незабаром, ближче познайомившись із дітлахами і помітивши, як вони поволі тануть серцем, як маленька Уляна сміється у дворі, а Назар чемно допомагає в домашніх справах, потроху змінили свою думку.

Недовіра і перші випробування

Складніше виявилось із сусідами. Вони по-різному поставились до того, що молоде подружжя взяло під опіку двох діток. Хтось захоплювався ними, хтось питав, чим допомогти, і справді допомагав. Були й такі, які вважали, що подружжя взяло дітей, аби їм швидше дали квартиру чи щоб отримувати від держави додаткові кошти. Тож тепер нехай викручуються самі. А ще хтось просто сердився і засуджував Олену та Марка за те, що вони зробили. А все через Матвія – батька дітей. Той відсидів декілька років у в’язниці, пиячив, у маленькому містечку його побоювались, і не одна людина полегшено зітхнула, коли його знайшли убитим у переліску, неподалік від будинку. Улянку сусіди шкодували, а от до Назара ставились із підозрою. А десь місяців за три трапився випадок, який підлив олії до багаття.

Почалось усе з того, що Марко послав Назара до сусідки Валентини Петрівни позичити розвідний ключ. А десь за годину вона здійняла крик:

– У мене гаманець зник! Точно цей хлопець узяв! Ось тут, на столі, лежав, а я нікуди не виходила, і нікого більше у квартирі не було.

Почувши крик, у коридор почали виглядати сусіди, навіть з інших поверхів. Бо Валентину Петрівну не дарма називали в будинку поза очі Шаляпін. Голос у неї і справді був такий, що, коли вона шпетила свого бідолашного чоловіка, кожнісіньке її слово чули всі мешканці будинку, від першого до п’ятого поверху.

Назар стояв блідий, він не виправдовувався і не захищався, тільки його губи дрібно тремтіли. На той крик, на щастя, нагодилась Олена. Дізнавшись, у чому річ, коротко запитала:

– Назарку, ти брав гаманець?

Хлопець поглянув їй у вічі й заперечливо похитав головою.

– Валентино Петрівно, заспокойтесь. Раджу вам ретельніше пошукати гаманець. І ви, як прихожанка нашого храму, мали б знати, що не можна «ложно свідчити» на ближнього свого.

Олена зайшла у квартиру і зачинила двері просто перед носом розлюченої сусідки, яка ще хвилин із десять, не шкодуючи епітетів, кричала все, що думає, про Назара і про тих, хто приволік «синка злодюги» в їхній будинок.

Цю пригоду обговорювали декілька днів. Більшість звинувачувала Назара і навіть радила Маркові нагнати хлопцеві трохи розуму з того місця, що нижче за спину, інакше він іще натерпиться, бо то Матвієве поріддя. А сусідка з першого поверху навіть замовила ґрати на вікна, бо хто його зна, що з того хлопця виросте?

Та за декілька днів Валентина Пет­рівна, розчервоніла і схвильована не менше, ніж першого разу, знову дзвонила в сусідську квартиру. Вона схопила за руку Назара, який відчинив двері, й, не давши йому оговтатись, потягла переляканого хлопця надвір.

– Люди добрі! – крикнула, вийшовши у двір. – І ти теж, Назаре, слухай. Як ото привселюдно звинуватила дитину, так привселюдно і каюсь. Знайшла я той чортів гаманець. Згадала, що не на стіл його поклала, а на спинку дивана, а він і завалився за неї.

І Валентина Петрівна переможно потрясла гаманцем перед обличчям ошелешеного Назара.

– Вибач старій розтелепі. Не тримай на мене зла. А ти – добра дитина. Всі чули? – звернулась до всіх, хто був на подвір’ї. – То перекажіть тим, хто не чув. А ти ще раз пробач мені, синку. Не від доброго то життя, кожну копійку заощаджую.

Справжня родина

Минуло два роки. Діти звикли до цієї родини, стали своїми у дворі й раділи новим друзям. Уляна – вже школярка, у Назара – розряд із плавання. Хлопець – справж­ній приклад для сестрички: він старанно вчиться, допомагає в хатніх справах і нарешті усміхається по-справжньому, а не із ввічливості.

Марко й Олена теж звикли, що тепер завжди доводиться поспішати, що є про що і про кого турбуватись. Але не нарікали. Так, у квартирі було тісно і гамірно. Так, довелось змінити спосіб життя. Так, нелегко відігріти зранені маленькі серця. Але вони таки команда. І тепер, через два роки, вже можна впевнено сказати, що в ній не двоє, а четверо людей.

Батьки і Марка, і Олени тепер приходять частіше. Допомагають, як тільки і чим можуть. Один дідусь навчив Назара лагодити велосипеди, а інший – рибалити й готувати юшку, а основна проблема в бабусь – чия випічка більше сподобається Улянці. І хоча місця у квартирі було небагато, зате в кожному її куточку доброта, розуміння й усмішки. Сварки? Ну, звісно ж, як без них? Але коли з любов’ю і розумінням, то це дрібниці, які долати не так уже й важко.

Коли сніг вкотре вибілив вулиці, а у вікнах зблискували вогники новорічних ялинок, уся родина зібралась за столом. Чоловіки раптом підвелися, із таємничим виглядом вийшли з-за столу. Жіноча половина родини зацікавлено на них поглядала.

– Ми тут усі чоловічою компанією… – почав Марко, урочисто прокашлявся і продовжив: – Улітку трохи господарювали, пам’ятаєте?

Ну звісно, всі пам’ятали, що влітку чоловіки їздили на околицю містечка, щоб підремонтувати будинок бабусі Назарка та Уляни, який стояв без догляду вже декілька років.

– І там затримались надовше? – провадив Марко далі. – Але ви ще не знаєте, що ми трішки схитрували. І місяць працювали на зборі врожаю у фермера із сусіднього села. Всі, і Назар теж. І ці зароблені важкою працею гроші, – він театрально завернув очима, – саме виявились тією останньою краплею, якої бракувало, аби придбати трикімнатну квартиру! – закінчив чоловік під радісні вигуки всіх присутніх.

Коли емоції нарешті вгамувались, Олена тихенько сказала:

– Ну, є ще одна новина. Ми… чекаємо на малюка.

Улянчині очі перетворились на дві невеличкі тарілочки, а потім вона заверещала від радості:

– Нарешті, тепер я буду не найменшою у цьому помешканні. Тільки щоб була сестричка, братик у мене вже є.

Назар промовчав, але його обличчя осяяла тиха усмішка. Марко, хоч і знав уже новину, міцніше стиснув Оленчину руку. А батьки – ті взагалі на радощах ледь не перекинули чайник, наввипередки обій­маючи всіх.

І вже ніхто не запитував, чи варто було брати чужих дітей. Бо чужими вони не були.

У маленькій квартирі знову ставало тісно. Але тісно було не від речей – від сердець, які навчились жити разом, дбати одне про одного, терпіти, пробачати й підтримувати. Там уже не мешкала пара – там жила справжня родина. І ні сусідські пересуди, ні чиновницька байдужість, ні побоювання родичів не змогли цього змінити. Бо справжня родина – не та, що на папері, а та, яка вміє любити.