СОКІЛ

Очі хлопця блиснули стривожено.

– Та ні, не хвилюйся, все добре. Чи не добре? – Марічка опустила очі. – Коротше кажучи, я зробила тест на вагітність. У нас буде дитина, коханий.

Марічка зробила паузу, чекала на відповідь Сашка. Але він не відповідав. Вона зазирала в очі коханого, намагаючись зрозуміти, радий він чи розлючений.

– Пам’ятаєш, як ми з тобою мріяли, що зведемо великий світлий будинок і в нас буде не менше ніж троє діточок? Дві дівчинки і хлопчик, схожий на тебе. А ще заведемо собаку? Обов’язково лабрадора, бо в нього відсутній ген агресії, суто дитячий собака. Пам’ятаєш? – ніжно вмовляла дівчина чи свого хлопця, чи саму себе.

Різко дмухнув прохолодний вітер, темна хмарина затулила сонце, Марічка зовсім по-дитячому зіщулилася, її голос затремтів:

– Коханий мій, рідненький, я дуже хочу цю дитинку, але мама наполягає, щоб я робила аборт, каже, що я занадто молода і зіпсую своє життя. – Рясні сльози потекли щоками дівчини, вона ледве встигала витирати обличчя худенькими долонями. – Сашку, що робитимемо?

У відповідь – тиша. Така пронизлива, що, здавалось, тріснуть вуха. Припинила співати жвава птаха, вщухнув бадьорий весняний вітер, тільки Марійчине серце гучно билось, мало не вискакувало з грудей: «БАБАХ-БАБАХ-БАБАХ».

– Чому ти мовчиш? Скажи хоч слово! – перейшла на крик Марічка, вже захлинаючись сльозами. – Саме тепер, коли ти так мені потрібен, ти мовчиш! Прошу тебе, коханий, скажи, що ти не покинеш мене, будеш завжди поруч зі мною і з нашою дитиною. Я ж сама не зможу, в мене немає стільки сил.

Дівчина у відчаї опустилась худенькими колінками на сиру землю перед своїм хлопцем і плакала, затуливши долонями обличчя. Раптом хмара, що заступала сонце, пішла далі у своїх справах, яскраві весняні промені знову заграли золотом на Марійчиному волоссі. Цієї миті дівчина відчула, що вона не сама. Десь углибині, під її серцем, ледь чутно б’ється ще одне – зовсім маленьке, але таке сильне: «Бабах-бабах-бабах».

Марічка видихнула, встала, обтрусила колінка, випрямила спину, мовчки поцілувала Сашка і пішла. Неподалік знову заспівала пташка, заспівала про те, що після довжелезної холодної зими нарешті настала весна. Вона завжди настає.

Молодий красень Сашко мовчки проводжав поглядом свою кохану, аж поки вона не зникла з поля зору. Великий синьо-жовтий прапор шелестів над його головою і написом: «Коваленко Олександр Сергійович, 1999–2023. Позивний Сокіл. Спи спокійно, солдате».