СМЕРТЬ У ГРИБНОМУ КОШИКУ

– Костянтине! – крикнув Семен. – А ти чого там запишався? Йди сюди! Бо ті ненажери нічого тобі не залишать.

Він складаним ножем порізав великими шматками хлібину і сало, а Павлику звелів почистити оселедець. Найбільші шматки простягнув Костику і поманив його до себе, йди, мовляв. Костик несміливо пі­дійшов.

– Та я нічого не приніс, – промовив, похнюпившись. – Ось у мене лише бруква.

– Бруква! Печена бруква… Це ж так смачно! Вона така солодка! Та чого ти? Клади її сюди мерщій!

Костик уперше несміливо розтягнув свої губи в ніяковій усмішці.

Деякий час на галявині чулося тільки плямкання та прицмокування… Хлопці так понаїдалися, що по маслята вже було тяжко нагинатися. Але назбирали повні торби.

– Відпочити б десь у перині із сухого листя, – запропонував Павлик. – А тоді вже додому!

Семен завагався…

– Краще відразу додому йти, бо ще ніч у лісі застане, – мовив, поглядаючи на хлопців.

Ті дружно підтримали Павлика. Вони наблукалися лісом, смачно попоїли, а тепер їх хилило на сон.

– Ну, хіба що недовго, – погодився Семен. – Тільки не тут, а в листяному лісі, там і додому – навпростець.

Підтюпцем, ситі й задоволені, з повними кошиками й торбинками хлопці побігли за Семенком. Тільки проминули густий ялинник, заглибились у листяний ліс, як почули незрозумілі голосні викрики і стрілянину.

Стривожено переглянулися між собою… Ніхто нічого не розумів…

Звідки їм було знати, що саме в цей час із табору виїхав автозак із засудженими до найвищої міри соціального впливу на виконання вироку. Всього вісімнадцять осіб. Восьмеро приречених і восьмеро солдатів з гвинтівками для виконання вироку під керівництвом бувалого сержанта Бєлого і зов­сім молоденького лейтенанта Пєт­рова. Для лейтенанта це перший розстріл, і йому було страшно. Його кидало в піт, і він щохвилини витирав обличчя та шию брудною зіжмаканою хустинкою.

– Страшно вбивати людину, звісно, страшно, – співчутливо говорив лейтенантові сержант тихо, щоб його не чули інші. – Але тільки спершу страшно, а потім – звикаєш. Людина звикає до всього…

Пєтров не розумів, як до вбивства людей можна звикнути…

Приїхали в ліс. Місце вибрав сержант. Він у цій справі був досвідчений. Кати і жертви вийшли з автобуса та з насолодою вдихнули свіжий запах лісу.

Дозволили покурити, а тоді, згідно з інструкцією, приречені повинні викопати собі могили.

Була ще одна інструкція… секретна, з якою Пєтрова ознайомили перед самою поїздкою: особи, які виявляться випадковими свідками розстрілу ворогів народу, підлягають також негайній ліквідації.

– Як так? – запитав він тоді майора із жахом. – А якщо хтось випадково надійде?

– Діяти за інструкцією! – була лаконічна відповідь.

Засуджені копали собі могили, а лейтенант Єгор Пєтров, член партії та атеїст, щиро молив усіх на світі богів, щоб нікого не приніс сюди нечистий.

Але грішним, видно, був лейтенант. Не послухали його боги. Щойно присуд виконали, ще не закопали вбитих, як ліс напов­нився стривоженими дитячими голосами. За деревами замаячили хлоп’ячі фігурки, розсунулися кущі ліщини, і перед очима хлопців відкрилася моторошна картина. Закривавлені трупи в ямі, солдати з гвинтівками в руках і їхні командири з перекошеними від жаху обличчями.

Сірі, карі, сині дитячі очі зустрілися очима людоловів…

– Ви що тут робите? Чого сюди забрели? – суворо запитав їх Пєтров. – Хто тут у вас командує? Хто старший? Ти? – Його очі безпомильно зупинилися на Се­менку.

– Ми нічого, дядьку, – знітився той. – Ми по гриби.

– Звідки ви?

– З Березівки.

– Ого куди забрели! У вас там що, своїх лісів немає?

– Є, так білих грибів немає, а тут ось скільки! – на цих словах розшморгнув свою торбинку і показав старанно укладені гриби, один до одного. Решта, ніби за командою, зробили те саме.

– Ну, ну… – промовив Пєтров і запитально повернувся до сержанта, мовляв, що з ними робити?

– Може, відпустимо? Діти ж!

– А інструкція, лейтенанте? Ми ж обидва розписувалися за неї!

– Я знаю! Пам’ятаю про інструкцію! Доб­ре пам’ятаю! Будь вона неладна…

– О-о-о! Не боїтеся, що донесу?

– Не боюся!

– Ось тобі, лейтенанте, і бойове хрещення, – впівголоса мовив до Пєтрова сержант. – Я зробив усе, що міг. Командував розстрілом засуджених. Тепер твоя черга дія­ти згідно з інструкцією!

Пєтров подивився на нього із жахом.

– Ні, ні!… – затрусився, як у пропасниці, – і потягнув його за рукав за крислатий кущ малини, вже без ягід. Солдати в той час оточили переляканих дітей.

– Слухай! – прошепотів тремтячим голосом. – Слухай! Відпустімо їх! Діти ж! Хто знатиме? Березівка – далеко! Ми їх не знаємо, вони нас не знають… Хто довідається? Наш табір у цій місцевості не єдиний. Ну! Або бери автобус і їдь у табір до майора, запитай, що робити. Скажи, що діти… п’ятеро дітей… чуєш? Випадково забрели… по гриби… Чуєш?

– Чую! Чому ж би не чув? Поїхати можна, але марно! Я і так знаю відповідь майора, і без поїздки знаю, що він зробить. Дасть мені кулаком у зуби й ще раз нагадає про секретну інструкцію, за яку ми обидва розписувалися!

– Тоді я сам їх відпущу, а майорові нічого не скажемо. Га?

– А солдати? Вони не гірше від нас вивчили ту інструкцію! Також розписувалися за ознайомлення з нею!

– Солдати мовчатимуть! Я накажу їм під страхом смерті тримати язика за зубами.

– А діти, яких ми відпустимо, теж мовчатимуть?

– Ми їх не знаємо, і вони нас не знають!

Сержант Бєлий завагався. Не знати, яке рішення він би ухвалив, як раптом від хлопців, які злякано збилися в групу, відірвався Павлик і щодуху кинувся до сержанта.

– Дядьку Матвію! Дядьку Матвію! – закричав радісно й переможно. – Ви мене пам’ятаєте? Ви ж до нас приїжджали в Березівку! До тата мого приїжджали! Ви мене пригадуєте? Я – син міліціонера Горбаля!

– Я пам’ятаю тебе, хлопчику, – важко зітхнув той. – Але краще було б, щоб ти мене не пам’ятав.

Павлик подивився просто сержанту в очі, в яких прочитав свій вирок, усе зрозумів. Моментально зірвався з місця і помчав лісом, як вихор. Та куля виявилася пруд­кішою… наздогнала…

Семен собою затулив Дмитрика. Так вони вдвох і задкували від гострого багнета гвинтівки, яка танцювала перед їхніми переляканими очами, аж поки Дмитрик не вперся спиною в грубе дерево… Семен весь час повторював: «Не треба, дядьку, не треба! Він малий! Він ще малий!»… Семен впав перший, а тоді вбили Дмитрика.

Смішливий Костик до останнього не вірив, що до нього прийшла смерть. Його не вбили першим пострілом, бо руки у вбивці все-таки тремтіли. Нелегко стріляти в дітей. Він лежав на золотому килимі опалого листя і синіми очима дивився в синє небо. З рота його текла кров, груди важко піднімалися й опускалися. Він зробив зусилля, щоб відповзти кудись заховатися, але від руху груди рвонуло таким болем, що хлопець закричав. До нього кинулися двоє. Залп із двох гвинтівок, і Костик перестав мислити, бачити, дихати, радіти…

Останнього, Василька, ніяк не могли знайти. Вже подумали, що втік. Але водій підійшов до задніх коліс свого автобуса і, як це роблять усі на світі водії, покопав їх ногами. І побачив під автобусом хлопця, який причаївся за колесом і трусився від страху. Василька вбили просто під автобусом і витягли з-під нього вже мертвого.

Осінній ліс з глибоким сумом слухав, як гриміли постріли, дзижчали кулі, дивився, як падали діти, випускаючи з рук кошики і торбинки з грибами… Але завадити моторошним справам двоногих звірів був безсилий…

Мертвих дітей повкидали в ями до розстріляних «ворогів народу» і квапливо загорнули всіх землею.

– А що з грибами робити? – запитав солдат сержанта.

– Їдемо швиденько в табір і на кухню їх! Нехай засмажать у сметані для командного складу табору на вечерю. Це буде неймовірно смачно!

– Мерзотник! Негідник! Будь ти проклятий! Щоб тебе земля не прийняла! – закричав на нього лейтенант Пєтров, вимахуючи наганом, і розрядив йому просто в лице майже всю обойму. Потім приклав наган собі до скроні, проте солдати вистрілити йому не дали. Скрутили руки, зв’язали і запхнули в автобус. Дорогою він кричав, матюкався, погрожував усім розстрілом. Потім затих і почав істерично сміятися. У табір його привезли абсолютно збожеволілим.

А в Березівці стривожені батьки ніяк не могли дочекатися своїх дітей з лісу з грибами… Довго чекали… Але діти так і не прийшли…

Мабуть, на цьому і закінчилась би ця історія, якби серед убитих хлопців не було сина міліціонера Горбаля. Спочатку він не звернув уваги на важке зітхання дружини, на переляканий лепет дівчаток, що «мамка плаче, а Павлик досі не повернувся з лісу», байдуже махнув рукою: «Бігає десь!». Але коли сина не було цілу ніч, а зранку до нього прийшли стривожені односельці, він розхвилювався сам.

– Хтось із вас знає, куди саме пішли діти по гриби, в який ліс? – звернувся до матерів, які дружно проливали сльози, чого Гордій Горбаль страшенно не любив. Він був людиною суворою, твердою, хоч і справедливою. Сентиментів не терпів.

– Не сердься, Гордію Івановичу! – схлипнула мати Костика. – Діти ж!

– А мій хто? Щеня? – зірвався на крик міліціонер. – Ви забу­ваєте, що серед них і мій Павлик був. Сльози проливати – даремна справа. Сльози не допоможуть! Інформація, хоч якась інформація – ось що нам потрібно!

Він суворим поглядом обвів жінок, що гірко плакали перед ним. «Хоч би один чоловік! Нема з ким край боронити! – подумав раптом. – Доведеться самому!»

Думка його запрацювала чітко і ясно. Треба було знати, куди діти пішли, хоч приблизно. Не мав стільки людей, щоб прочісувати всі навколишні ліси. Павлик хвалився, що їх кудись поведе Семен, кудись «у свої особливі місця». Може, батько хлопця щось знає.

Але в батька Семенка, кухаря Петра Кришталя, було своє бачення події. Він владі не довіряв і вирішив діяти самотужки. Пі­дозрював, що діти пішли до кошар. Точно не знав, не був упевнений, але минулого тижня саме звідти його Семен приніс цілий кошик білих відбірних грибів. Казав, що залишив там багато зовсім малесеньких, яким ще належало рости.

У компанію для пошуку дітей планував узяти із собою кума, що працював майстром на тому ж заводі й мав смішне прізвище Бублик. Зниклий разом з дітьми Дмитрик був його небожем, і він хлопця дуже любив, бо самому Господь Бог посилав самих дівок. Кришталь, не відкладаючи справи в довгий ящик, подався до майстра.

– Чого ж ти тому міліціянту нічого не сказав про кошари? У нього влада в руках, більше можливості, як у нас, – зауважив той, вислухавши прибулого.

– Чи я йому бороню самому шукати? – махнув рукою кухар. – Нехай користається тією своєю владою. А ми також не ликом шиті.

– Що ти придумав, Петре? – зацікавлено повернувся до нього Кришталь.

Петро знизив голос до шепоту:

– Підемо оба, Зеню, до кошар і там пошукаємо якісь сліди дітей. Не може бути, щоб слідів не лишили.

– Собаку б! Доброго шукача! – почухав потилицю майстер.

– Слухай! – стрепенувся раптом Кришталь. – Ходімо до вчителя фізкультури, до того молодого. Хвалився мені Семен, що взимку він організував їм вилазку в ліс на лижах. І до кошар доходили! Тож дорогу туди добре знає. Він – мисливець і собаку має справну. Таксу, Азою кличуть.

Вчитель Сокальський Демид Панасович саме снідав. Першого уроку в нього не було, тому дозволив собі трохи розслабитися. Дружина його, Олена Семенівна, також вчителька, вона викладала математику, саме виходила з хати.

– О! Гості до нас! Заходьте, будь ласка! – мовила привітно. – На жаль, я мушу йти, у мене уроки. Але чоловік вдома. Демиде! – гукнула в кімнату. – Зустрічай гостей. Проходьте, не соромтеся, – підштовхнула Кришталя. – Там він!

Вчитель сидів за столом і густо намазував на хліб смалець, а зверху викладав кружальця цибулі. Кришталю так захотілося того хліба, аж у шлунку замлоїло. На столі ще стояв глечик з кисляком, а у сковорідці парувала яєчня з шести яєць. «Хоч вчитель, а снідає по-селянськи», – подумав Зіновій.

Вчитель не страждав на скупість і запросив прибулих до столу розділити з ним трапезу. Швиденько поділив на три частини яєчню, поналивав усім у кухлі кисляку, поділився хлібом зі смальцем. Кришталь витяг з кишені пляшку горілки і поставив на стіл.

– Е ні! – запротестував вчитель. – Мені ще нині уроки проводити!

– Та ми чуть-чуть! – вмовляли його непрохані гості. – Справа в нас до вас cерйозна, то воно за пляшкою легше говорити.

– А що таке? – насторожився Демид Панасович, розливаючи горілку в три склянки. – Чи допомога якась потрібна?

– Потрібна! Дуже потрібна! – хором відповіли чоловіки.

– Що трапилося? – стривожився відразу.

– Діти наші пропали!

– Як то, пропали?

– Пішли до лісу по гриби й не верну­лися… Від учора немає… Не ночували…

– Та-а-ак! А докладніше.

Чоловіки розповіли все, що знали. Вчитель аж посірів лицем. Усі п’ятеро були його учнями, всіх добре знав.

– Якби з котримось трапилось нещастя, там ногу зламав, то решта його на руках би донесла чи хтось у село прибіг по допомогу. Зі всіма п’ятьмa відразу не могло щось трапитися, – зауважив вчитель.

– Ми теж про те міркували, – сказав Криш­таль. – Мій – хлопець серйозний, семикласник, та й інші – не малюки. Хтось би прийшов, сповістив, що скоїлась біда.

– Я маю проводити в лісі з п’яти­клас­никами піонерську зірницю, ну, такий захід, напівспортивний, напіввійськовий, то мушу поїхати в ліс пошукати місце. Я випрошу в директора школи автомобіль, і ми ним усі навколишні ліси об’їздимо, й до кошар теж! – запропонував учитель.

– Ой, як добре! – зовсім по-жіночому сплеснув руками Кришталь.

– Може, міліціонера із собою візь­мемо? – запропонував майс­тер. – Усе-таки влада!

– Обійдемось самі! – заперечив Кришталь, який органічно не переварював будь-якої влади. І мав на те причину. Заводське начальство так безсовісно обкрадало його кухню, що він інколи не мав чим нагодувати робітників.

– Міліція мала би й без нас шукати, – зауважив Сокальський. – До того ж там і його син був. Теж пропав.

– Нехай собі шукає, – буркнув кухар. – Але без нас.

Якби ж вони знали, що їхній сільський міліціонер Гордій Іванович Горбаль був уже не міліціонером, а в’язнем табору, куди прийшов шукати свого знайомого сержанта Бєлого, сподіваючись на його допомогу. Побитий, без погонів і без зубів сумно сидів у камері-одиночці й ніяк не міг прийти до тями. Він так і не зрозумів, у чому провинився, чому майор так розлютився, щойно почув про зниклих дітей. Кричав на нього, бризкав слиною, погрожував розстрілом, ніби він сам тих дітей кудись подів. І з табору вже не випустив.

Нічого не змогли довідатись про дітей і троє змовників. Сокальському директор автомобіля не дав. Чи то не повірив у розповідь про зірницю і запідоздрив щось, чи отримав якесь розпорядження зверху від керівних інстанцій?.. Не знати…

Той березняк, де розстрілювали «ворогів народу», терміново обгородили колючим дротом і суворо обмежили туди доступ.

А пізно вночі в Березівку приїхали чорні криті машини, повантажили туди сім’ї зниклих хлоп’ят і повезли в невідомому напрямку. Там опинились і фізрук Сокальський, i кухар Кришталь, i майстер Бублик із сім’ями.

Сусіди бачили, як вантажили в чорні автомобілі їхніх земляків, як заламували їм руки, били, долаючи опір приречених, чули плач і крики дітей, але ніхто не виходив, мовчки злякано сиділи в хатах за щільно зачиненими вік­нами.

Тільки ліс сердито, грізно шумів, свято зберігаючи свою страшну таємницю.