СМАК ДИКИХ ГРУШ

Знайоме приміщення пиріжкової, терпкий запах кави й духмяний аромат свіжої випічки, якими просочився весь інтер’єр затишного приміщення, столик у кутку, за яким Віктор колись подарував їй стільки солодких поцілунків. Тільки тепер жінка збагнула, чому це місце наче магнітом завше притягувало її до себе. Надкусивши пампух із вишневою начинкою, Наталя удавано байдужим тоном поцікавилася:

– Значить, ти ще трохи затримаєшся в нас?

– Цікавить, чи хтось перейматиметься моєю тривалою відсутністю? – відразу розгадав нехитрий прийом чоловік. – Та нікому за мене особливо турбуватися. Я розлучений, дружина давно вже живе за кордоном, спільних дітей у нас не було. На роботі взяв безстрокову відпустку власним коштом. Остання близька мені людина – мама – не так давно померла. Тож я тепер вільний, мов той перелітний птах. Можу тут залишатися скільки захочу, якщо ти не проженеш.

– А я тут до чого? – розгублено промовила жінка.

– Ми ж в юності були закохані одне в одного, а тепер ти – дружина мого найкращого друга. Можуть виникнути непотрібні проблеми. До речі, я днями випадково зустрів Тараса, то він доволі прохолодно поспілкувався зі мною. Невже досі ревнує тебе до мене?

– Не говори дурниць, – спалахнула, мов той маків цвіт, Наталя. – Він адекватний чоловік і не плутає того, що було в минулому, зі сьогоденням. Ми – щасливе подружжя, і в нього немає причин мене ревнувати. Якщо сумніваєшся в моїх словах, тоді приходь до нас наступної неділі в гості. У дружньому колі згадаємо наші колишні «звитяги».

– Гаразд, – ні миті не вагаючись, відповів Ткачук.

* * *

Жінка не залишила поза увагою в’їдливих кпинів Віктора про можливі спалахи ревнощів з боку її чоловіка, тож завбачливо вирішила трохи підстрахуватися. На званий недільний обід вона запросила в гості ще й отця Олексія. Присутність священника, на думку жінки, мала додати цій зустрічі колишніх друзів певного формального забарвлення. «Які можуть бути ревнощі, коли за святковим столом вони неодмінно торкнуться теми ремонту церкви?» – заспокоювала себе Наталя Ярославівна в перервах між міркуваннями про те, що ж такого смачненького приготувати для поважних гостей.

Нехитра задумка жінки справдилася на всі сто відсотків. Тарас справді спершу не надто схвально поставився до ідеї недільного обіду. Та присутність отця Олексія стала для нього залізним аргументом. Наталин чоловік хоч теж не відзначався особливою релігійністю, однак ніколи не відмовлявся допомогти їхній парафії і неодноразово відгукувався на будь-які прохання церковного комітету.

Сам обід вдався на славу. Як і передбачала вчителька, ні про який спалах ревнощів з боку Тараса говорити не довелося. Здебільшого цьому посприяла галантна поведінка Віктора, який і найменшим натяком не згадав тих палких почуттів, що колись пов’язували його з Наталею. Навпаки, за столом він буквально сипав розповідями про кумедні (і не дуже) випадки з їхньої спільної з Тарасом шаленої юності. Обидва чоловіки від душі реготали з цих історій, забувши про те, що в різний час були претендентами на кохання однієї жінки.

Прихід священника суттєво змінив атмосферу спілкування. Замість безтурботних веселощів настав час для серйозних, зважених розмов. І тут Ткачук продемонстрував усе своє професійне вміння. На запитання отця Олексія він відповідав чітко, з досконалим знанням справи. Вчительці навіть довелося принести великий аркуш ватману, на якому архітектор-реставратор швидко накреслив схему їхнього храму з численними помітками, і до кожної дав свої рекомендації та поради щодо того, що в цьому місці потрібно зробити.

Коли настав час розходитися, Тарас, якому потрібно було ще заскочити на свій автосервіс, взявся підвезти додому священника. Віктор же заявив, що давно не був у рідному містечку, тож хоче пройтися пішки.

Коли вони на якісь хвилини залишилися самі, жінка тихо проказала чоловікові коротке:

– Дякую!

– За що? – здивовано звів брови Ткачук.

– За те, що так допомагаєш нашій парафії, – відповіла Наталя, хоча насправді мала на увазі зов­сім інше.

– Та немає за що. Це все-таки місто, де промайнули мої дитинство та юність. – всміхнувся Віктор і раптом запропонував: – Найкращою віддякою для мене буде, якщо ти зараз мене трохи проведеш. Якщо, звісно, маєш змогу й бажання.

Змогу й бажання Наталя мала, тож уже за кілька хвилин вони крокували вулицею в бік передмістя. Спершу жінка думала, що чоловік прямує до батьківської хати, та незабаром збагнула, що вони йдуть до річки.

Коли до берега залишилась якась сотня кроків, Віктор зупинився і, кивнувши, запитав:

– Ще не забула цього місця і цієї груші?

Звісно, жінка добре пам’ятала і той пляж, де зародилася ідея плисти річкою до самого Дніпра, і те дерево на пагорбі, під яким вони потім увечері так палко й пристрасно цілувалися.

– Ні.

– Я теж неодноразово згадую цю місцину. Цікаво, груша ще родить чи ні? – і, не чекаючи на згоду, схопив Наталю за руку й ледь не силоміць потягнув за собою на пагорб.

На диво, старе напівзасохле дерево ще вродило цього року. Кілька невеличких жовтувато-бурих дульок звисали на безлистих вітах грушки-дички. Чоловік зірвав один із плодів і жадібно вп’явся в нього зубами. Інший простягнув жінці.

– Б-р-р… Воно ж таке кисле та терпке, – скривилася вчителька й заперечливо закивала головою, відмовляючись від запропонованого фрукта.

– Чого ти, сама смакота, – відповів сміючись Віктор, проковтнувши черговий шматок грушки. – Це одне з-поміж того, що мені так бракувало там.

Наталя Ярославівна не наважилася випитувати в чоловіка, де це «там» і що саме йому бракувало, а він не став уточнювати свою фразу. Вони ще кілька хвилин постояли на пагорбі, та оскільки наближалися вечірні сутінки й робилося доволі прохолодно, незабаром розійшлися.

* * *

Наступний місяць був непростим і водночас надзвичайно приємним для жінки. Непростим, бо їй почало катастрофічно не вистачати часу на все заплановане. До звичних побутових справ удома та професійних у ліцеї їй як членкині церковного комітету додалися ще клопоти, пов’язані з ремонтом храму. Доводилося крутитися мов та білка в колесі. Ткачук, виконуючи свою обіцянку, залишився в місті та взяв на себе безпосереднє керування ремонтом їхнього храму. Це й була та потаємна приємність, що зігрівала душу. Наталі Ярославівни. Тепер вони могли бачитися ледь не щодня. Зазвичай такі зустрічі тривали недовго. Однак траплялося й так, що могли дозволити собі трохи побалакати.

Під час однієї з таких бесід за філіжанкою кави в улюбленій пиріжковій чоловік спантеличив жінку несподіваним запитанням:

– Наталко, скажи, як у нас усе так безглуздо сталося? Як ми втратили наше кохання? – промовив чоловік із гіркотою в голосі.

«А справді, як це сталося?» – сама себе запитала жінка. Адже спочатку все було так чудово: його компліменти, обійми, поцілунки паморочили їй голову. Початком кінця їхніх стосунків став невинний жарт. Її жарт. В останню декаду того літа Наталка вирішила перевірити міцність почуттів Віктора і «потішила» його тим, що буцімто вагітна. Вона сподівалася на все, що завгодно, але тільки не на те, що він просто чкурне вже наступного дня, ледь зачувши «щасливу звістку». Не попрощавшись. Просто передчасно поїхав на навчання до столичного університету й не давав про себе чути майже пів року. Зник аж на цілих шість місяців, ні разу не зателефонувавши й навіть не написавши їй.

Коли ж юнак нарешті повернувся в місто, то зустрів там уже зовсім іншу Наталю. Вона подорослішала, стала більш зваженою та розсудливою, а найголовніше – одразу дала зрозуміти юнакові, що геть втратила до нього інте­рес. Далося це дівчині нелегко, але численні недоспані ночі, які вона проплакала в подушку, а також пережитий біль, розпач і зневіра вселили тоді в її зранену душу глибоку відразу до Віктора.

– Яке це тепер має значення? – запитанням на запитання відповіла Наталя. – Стільки років минуло.

– Для мене має, – із запалом вигукнув Віктор. – Ти й досі небайдужа мені. Бо я все ще кохаю тебе, Наталко.

Від цього зізнання чоловіка жінку миттєво кинуло в жар. Вона не очікувала таке почути. Серце зрадницьки тьохнуло, і, щоб приховати своє хвилювання, Наталя удавано байдужим голосом промовила:

– Ти хіба забув, що я заміжня?

– Ніби ти щаслива в цьому шлюбі… – іронічно хмикнув чоловік. – Чи я не бачу, що твоє теперішнє життя нагадує золоту клітку? Ти з головою занурилася в повсякденний побут, де немає місця для гарячих почуттів, палкої пристрасті та безмежного польоту фантазії, як-от було колись у нас із тобою. Кожен день схожий на інший, усе передбачувано до нудоти. Кинь це все і поїхали зі мною. У мене в столиці є просторе житло в престижному районі. Знайдемо тобі роботу за фахом, влаштуємо дітей у чудові навчальні заклади. Зрештою, я й сам непогано заробляю, тож можу фінансово забезпечити вас. Будемо жити разом, і обіцяю: зі мною ти нарешті відчуєш справжнє щастя, бо будеш безмежно коханою.

– Перестань верзти нісенітниці, – перервала Віктора Наталя, зриваючись з місця, і, не кажучи більше й слова, прожогом вискочила з пиріжкової.

* * *

Надалі жінка намагалася уникати Віктора. Вона й справді боялася піддатися спокусі, бо образа та ненависть до Віктора вже давно минули, а от спогади про ті почуття, що колись вирували в серці, Наталя мимоволі зберегла. Тож несподівана пропозиція Ткачука тепер ятрила жіночу душу.

Змордована докорами та ваганнями, Наталя Ярославівна мала настільки пригнічений і втомлений вигляд, що це не мог­ло залишитися непоміченим. Одного разу, коли нікого не було поряд, Тарас поцікавився в дружини:

– Чого така зажурена останнім часом? Це якось пов’язано з поверненням до міста Віктора?

– З чого ти це взяв? – жінка була ошелешена запитанням чоловіка та його проникливістю.

– Маєш зараз такий вигляд, як тоді, коли він покинув тебе й поїхав до столиці.

– А ти що, тоді почав залиця­тися до мене через жалість? – запитала в’їдливим тоном.

– Звісно, ні. Я закохався в тебе з першого погляду, ще на твоєму випускному. А остаточно це зрозумів під час нашої річкової авантюри. Пам’ятаєш той несподіваний буревій, що перевернув наш човен? Тоді я дуже перелякався. Не за себе, а за тебе. І, забувши про все, кинувся на порятунок, хоча плавати вмів поганенько. А коли ми, мокрі мов хлющ, грі­лися біля багаття і ти тремтіла чи то від пережитого страху, чи просто від холоду, я раптом зрозумів, що кращої дівчини мені не знайти в цілому світі.

– Чого ж ти про це ніколи не говорив, ні тоді, ні дотепер? – здивуванню жінки не було меж, бо її чоловік, з яким вона прожила стільки років, раптово відкрився із зовсім іншого боку. 

– Ну, тоді ти була зачарована Віктором, і я не хотів ставати на перешкоді найближчому другові, а потім… Потім наші стосунки почали складатися і без цих сентиментальних розповідей. Та й, сама знаєш, я не мастак говорити про почуття. 

– Який ти дурненький, – тільки й спромоглася промовити Наталя, пригортаючись до свого чоловіка. Від Тараса традиційно повіяло машинною оливою та бензином, чимось таким рідним, близьким і затишним.

* * *

Початок листопада видався напрочуд понурим та непривітним. Ранкові вулички зустрічали містян холодним, липким туманом. Ремонт храму наближався до свого завершення. Віктор збирався додому й напередодні свого від’їзду попросив Наталю про ще одне побачення. Місце для зустрічі вибрав особливе – на пагорбі під старою грушею. Замість привітання відразу розпочав розмову з короткого запитання:

– Наталко, ти вже вирішила?

– Що ти маєш на увазі? – перепитала жінка, мимоволі намагаючись відтягнути відповідь.

– Ти поїдеш завтра зі мною?

– Перш ніж дати остаточну відповідь, маю дещо пояснити. Хочеш знати, чому я віддала перевагу Тарасу, а не тобі?

– Чому? – у голосі чоловіка почулися нотки здивування. – Просто я був вимушений поїхати на навчання, а він постійно залишався поряд.

– Не в тому річ. Я була закохана в тебе до нестями і готова була чекати стільки, скільки потрібно.

– Тоді в чому річ? – нетерпляче вигукнув Ткачук.

– Не в «чому», а в «кому». В тобі, Вікторе. Ти чудова людина: весела, товариська, добра, але… Ти ніколи не будеш таким, як Тарас. Пригадуєш, із чого почалися негаразди? Я жартома сказала, що вагітна, а ти просто взяв і втік, наче останній боягуз. А він підтримав мене тоді й підтримує досі. Звісно, Тарас ніколи не замінить тебе, і я довіку берегтиму згадку про наші стосунки, але мій чоловік та моя сім’я важливіші для мене. Дякую тобі за цю осінь, вона зігріватиме мене взимку, але вибач, нікуди я з тобою не поїду.

– Як знаєш, – сердито кинув чоловік, самолюбство якого зачепили слова жінки, і, не сказавши більше ні слова, поспішив до свого автомобіля.

Наталя ще трохи постояла на самоті, занурившись у свої непрості думи. Жінка машинально зірвала останню дульку з дерева й, не усвідомлюючи, що робить, надкусила плід. Як це буває з дичкою, після перших приморозків грушка стала соковито-солодкою і на диво смачною. «Вона, як мій шлюб, – усміхнулась Наталка. – Як довго він мав терпко-кислуватий присмак, бо в моїй душі все ще залишалося місце для іншого, але тепер там лише Тарас».

Наступного дня випав перший сніг, накривши осінній бруд міста своєю незайманою білизною. Наталя Ярославівна в перерві між заняттями стала біля вікна учительської з горнятком квіткового чаю в руках. Крізь нещільно зачинені двері з коридорів ліцею долинав гучний тупіт і дитячий сміх. Жінці подобався цей гамір, бо він був невід’ємною часточкою тієї передбачуваної реальності, яку вона так любила і… яку відучора перестала ненавидіти.