ЩАСЛИВІ КВИТКИ

– Та тут я, тут, поруч. Не бійся.

Зітхнувши з полегшенням, він заспокоївся, і саме цієї хвилини оркестр заграв цирковий марш. Публіка вибухнула аплодисментами! Сергій з Варею сіпнулись, а тоді теж заплескали в долоні, засміялися в очікуванні чогось надзвичайного й очима впіймали промінчик теплого сяйва. Він пробігся по колу, по щасливих обличчях малят і зупинився на червоних кулісах. А коли ті розчахнулися, на арену вийшов конферансьє...

– Дорогі друзі! Діти! Вітаємо вас у нашому цирку! Ану зізнавайтеся: усі люблять цирк?

– Так! – натхненно кричали глядачі-діти.

– А тепер зізнавайтеся, хто сьогодні до нас завітав уперше?

Сергійко горлопанив разом з усіма «першачками» і махав руками:

– Я-я-я-я! Я тут уперше!!!

Потім пан конферансьє звернувся до дитячої публіки втретє:

– А хто вже приходив до нас у гості й уважно дивився наші яскраві вистави?

– Я! – гордо вигукнула Варя і легесенько махнула рукою.

– Чудово! – почулось у відповідь. – Добре, що всі ви прийшли на це новорічне чарівне шоу, на свято!

Діти шаленіли від захвату, а тим часом почалася казкова історія. Артисти злітали під купол цирку, робили свої карколомні трюки, а маленький Сергійко і його сестра Варя дивилися й дивувалися.

– Бачила? – ледь не кожної миті штурхав Варю малий. Він не міг всидіти – так його це вражало.

Дресовані котики, песики, ведмежата і навіть слон! Чого тільки не побачили діти на великій арені цього дня? Їх розважали і акробати, і повітряні гімнасти, і веселі клоуни. Раптом світло знов згасло і музика стишилась. Сергійко вже не боявся темряви. Тепер йому кортіло дізнатися, що буде далі. Що з тієї темряви вирине? І коли світло спалахнуло й осяяло червону арену, всі побачили чоловіка в чорному капелюсі та білих рукавичках, з паличкою в руках.

– Варюню, – налякано прошепотів Сержик, – хто це такий? Ти його знаєш?

– Це пан фокусник, – прошепотіла Варя у відповідь. – Не бійся.

– Як не боятися? Він же з палкою! Невже битиме?

– Ти здурів? Це чарівна паличка. А це – чародій, фокуси нам покаже.

І тут почалося. Знову заграв оркестр, фокусник скинув чорну мантію, і вона перетворилася на білих голубів.

– Оце так! – захоплено аплодували Варя із Сергійком, а разом з ними всі інші діти.

– А тепер, шановні, увага!

На арені знову з’явився конферансьє.

– Відомому пану фокуснику потрібен асистент, помічник з глядацької зали. Хто з вас хотів би...

Не встиг він сказати, що треба робити, як численні дитячі руки злетіли догори. Усі гуртом репетували: «Я! Я! Я!».

Охочих виявилося забагато, і тут гардеробні номерки стали у пригоді. Вирішили їх розіграти. У кого номерок з гардероба збігається з номером кульки з мішечка «ЛОТО», той виграв! Врешті конферансьє врочисто оголосив:

– На цирковий манеж запрошується... запрошується щасливчик долі з номерком номер...

Сергію з Варею не сиділося на місці спокійно. Вони товклися у кріслах, позирали одне на одного, та коли почули виграшний номер, від хвилювання ледь пригадали, куди поклали свій чарівний номерок.

– Є! – зрештою крикнула Варя і дістала його з кишені. Звісно, він був чарівним, інакше як би вони з братом виграли?

– Біжи, Варько, – виштовхував її з крісла Сергій, та вона вагалася.

– А ти?

– А я посиджу тихесенько, – запевняв її вертлявий малий. – Ти не хвилюйся за мене, я нікуди не дінуся. Буду сидіти тут, як прив’язаний. Зуб даю!

– Ну, домовились, – сказала Варя. – Сиди і не рухайся. Я швиденько.

Обережно спускаючись з передостаннього ряду, Варя розхвилювалася. Вона ще ніколи в житті нічого не вигравала. На неї ще не дивилося стільки незнайомих очей. Їй ще жодного разу не плескали в долоні і її не чекали на такій справжній арені. До манежу треба було дістатися, та її підтримували бурхливі оплески, наче це вона – фокусник. Аж раптом Сергій опинився поруч.

– Як ти тут? – здивувалася дівчинка. – Ти ж обіцяв мені нікуди не смикатись!

– А я передумав, – гигикнув Сергійко. – Це ж наш спільний номерок, чи не так? Я теж хочу на арену до фокусника. Я буду його асистентом!

Він обережно обійшов Варю і чкурнув сходами, аби вона його не впіймала. Та вона все одно впіймала.

– Стій, брехло! – крикнула вона і схопила його за гумові лямки підтяжок. Ті розтягнулися, та не пустили Сергія далі ніж на два кроки.

– Пусти мене! – лементував він. – Я мамі розкажу! Вона тобі дасть прочухана!

Так, він міг розповісти не лише мамі, а навіть татові. Варя це знала, та відпускати його не збиралася. Хай скаржиться!

– Я старша! – не вгавала вона. – Я головна!

– А я спритніший! – дражнив її брат.

Так вони вдвох наввипередки бігли до круглого, як тареля, манежу, а тоді одночасно перелізли через м’який, хоч і височенький бордюр та виструнчилися перед фокусником.

– То хто з вас буде моїм асистентом? – спитав він і загадково всміхнувся. – Мені потрібен лише один помічник, а вас двоє.

Варя похнюпилася, бо Сергій першим викрикнув «Я!» і тепер стрибав довкруж фокусника, як він це робив удома з мамою.

– Ну добре, – почув Сергійко, – покажи нам свій виграшний номерок.

Це було несподівано. Як показати те, чого в нього нема? Він закляк на мить, а тоді прохально глянув на Варю. «Ні, – зрозумів Сергій, – цього разу вона не поступиться».

– Підніми його високо, аби всі бачили! – казав пан фокусник і теж дивився на Варю.

«Це мій шанс», – зрозуміла вона, виловила з кишені чарівний номерок і показала публіці:

– Ось!

Зал вибухнув оплесками. Лише Сергійко похнюпився і скривився, наче з’їв кислу сметану. Ще трохи – і він би
розлив тут свої гіркі сльози. Варя це відчувала.

– Але це не тільки мій, це наш з братиком один на двох номерок, – сказала вона, рятуючи цирк від ображеного Сергійка. – Він теж виграв!

Пан фокусник зняв з голови капелюха, накинув на нього тонку чорну хустину, змахнув паличкою і пробурмотів щось під ніс. Що він замислив, ніхто з присутніх не знав. Секунда, дві, три… Усі затамували подих.

– Тягни! – скомандував фокусник.

І Сергійко стягнув хустину.

– Зайчик! – зрадів малий і вийняв із капелюшка м’якенького іграшкового зайчика. Тепер він знову стрибав і всміхався, бо більше за все на світі любив отримувати подарунки. Таким уже народився Сергійко.

– Тобі сподобався мій подарунок? – спитав його фокусник.

– Так! – переможно дивився на Варю Сергій.

– Що треба сказати? – підказувала вона.

– Дякую, – ліниво вимовив він і міцно обійняв іграшку. Він, звичайно, більше зрадів би справжньому зайчику, але і цей гарний.

– Прошу, – відповів фокусник. – А тепер веселі клоуни проведуть тебе на твоє місце, зайчику.

Сергійко і сам хотів повернутись на місце, тож, не чекаючи клоунів, під гучний сміх та оплески залишив манеж і побіг сходами нагору.

А Варю вдягнули в рожеву мантію чарівниці, й коли оркестр знову заграв, вона потрапила в казку. Тут поряд із нею був чарівник, а вона допомагала йому творити справжні дива. І начебто все в неї виходило легко. Настільки легко, що чарівник сам дивувався. Авжеж, він був задоволений! І хоч вчилася Варя у звичайній школі, а не в школі чарівників, здібності в ній прокинулись надзвичайні. Тепер вона знала, що кожна річ має чарівні властивості, як-от номерок з гардероба! І цим можна користуватись.

Одне диво заступало інше, все довкруж рухалося, діти пищали від захвату, і зрештою фокусник звернувся до Варі:

– А в тебе, Варваро, є щире бажання?

– Є, – зізналася вона й зашарілася. – Мені зараз хочеться найсмачнішого циркового морозива! Вершкового, у хрусткому вафельному стаканчику.

Світло замерехтіло, барабанний дріб додав моменту важливості, і фокусник зробив те, у що навіть сама Варя не вірила: дістав зі свого капелюха не шовкові стрічки, а омріяний стаканчик з морозивом!

– Тримай, чарівнице! – сказав він і простягнув їй смаколик.

Фанфари проковтнули голосне «дякую!». Фокусник швидко зник за кулісами, а веселі клоуни допомогли дівчинці повернутися на своє місце, де на неї чекав подивований брат Сергій. Він уважно спостерігав за Варварчиним виступом і, звісно, помітив, що не тільки морозиво, а й рожеву в блискітках мантію подарував сестрі чародій.

– Ого, скільки тобі подарунків, Варько! – наблизившись до її вуха, малий перекрикував швидку й гучну музику.

– А в тебе гарненький пухнастенький зайчик, – казала вона у відповідь і куйовдила братове волосся.

– Ні, – вередував він, – так нечесно! Зайчиком я вже награвся. Хочу морозива! Дай лизнути.

Кмітлива Варя зробила серйозний вигляд і маминим голосом сказала:

– Тобі не можна холодного.

– Можна! Можна! Холодне смачніше! – Сергійко набирав обертів, намагаючись вихопити з Варчиних рук смакоту. Та це виявилось непросто. Вона встигала лизькати своє морозиво і відводити руку вбік, коли Сергій наближався, але потім усе ж таки зглянулась:

– Ну добре, лизни вже.

Ох і смачним виявилося вершкове морозиво! Варька правду казала, що в цирку воно найсмачніше.

Сергійко жадібно лизькав білу солодку кульку, та зрештою сестра зрозуміла, що він з’їсть усе, якщо це не спинити, і відсунулась якнайдалі.

– Досить, Сергію, – вирішила вона. – Це моє!

– Яка ти жадюга!

– А ти – ненажера.

– Я мамі розкажу, як ти дражнила мене своїм вершковим морозивом! – погрожував він і просив лизнути ще раз, останній.

– Розказуй, кисляку! Я не боюся ні твоїх скарг, ні погроз.

Варя відкусила шматочок хрусткого стаканчика і розпливлась в усмішці від задоволення.

– Ну дай! – копилив губи Сергій. – Давай по черзі лизькати? Спершу ти, потім я.

– Ні, – Варя поводилася впевнено, знаючи свого хитрого брата. – Хай тобі мама купить, а це моє, чарівне, чесно зароблене.

Сергій набурмосився і втиснувся в крісло. За суперечкою вони й не помітили, як час вистави добіг кінця і на арену вистрибнув уже добре знайомий усім конферансьє.

– До побачення, діти! – почули вони. – До зустрічі на іншому шоу!

Глядацька зала гомоніла й сміялася, всі ділилися враженнями, і Варя із Сергійком також. Вони взялися за руки, щоб не загубитись у натовпі, а в гардеробній довелося стояти у черзі. Врешті Варя віддала номерок гардеробниці, і він повернувся на свій рідненький гачок. А до них із Сергійком повернулися їхні куртки.

– Гарні були клоуни, скажи, Варю? Мені вони більш за всіх сподобалися, – знов звеселився малий.

У фоє все ще пахло святом, а біля ялинки скупчились дітлахи.

– Сержику, – смикнула Варя брата, – де твій квиток? Діставай. Бачиш сніговиків? Вони подарунки за квитками видають. Цукерки та мандаринки.

Сергій пошарудів у кишенях, та не знайшов там квитка.

– Нема, – із сумом сказав він і опустив очі.

– Як нема?

– Певно, загубив, коли поспішав на арену. Невже я лишуся без подарунка? – драматично зітхнув Сергій.

Варя мовчала. Її квиток був у неї. Вона застібнула останній ґудзик на братовій курточці, і він вигукнув:

– Мама!

Побачив її у вікно. І вона теж йому помахала. Отут Сергій вирвався з Варчиних рук та безоглядно побіг надвір, до матусі. Скаржитиметься чи ні – цього дів­чинка напевно не знала. Вона бачила, як брат обіймав маму, показував їй свою нову іграшку і стрибав біля неї, як зайчик біля ялинки.

– А ти чому досі без подарунка? Де твій квиточок? – до Варі підбіг сніговик.

– Мій квиток, – розгубилася вона, – зараз.

Дивлячись у вікно, аби не впустити з ока маму та брата, вона показала квиток і отримала свої ласощі. Цілий пакет із цукерками та мандаринами. Звичайно, вона ними поділиться. Тут на всіх вистачить. А раптом про неї забудуть? Поїдуть додому, а її залишать в цирку саму?

Варя стояла навпроти циркового вікна й милувалася тим, як кружляють маленькі сніжинки.