ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
476Історія з життя
Це було типове побачення з типовим хлопцем із типового сайту знайомств. Ми якийсь час обмінювалися повідомленнями, і він здавався мені непоганим... Помірно розумний, з непоганим гумором, не хам, не сексист, але... Нічого особливого. Без родзинки кекс, знаєте... Тому я вирішила зустрітися з ним, аби зацінити в реалі й ухвалити остаточне рішення.
Словом, ми сиділи в типовому кафе, пили типову каву, я колупала ложечкою типовий бісквіт, що на смак і на вигляд більше скидався на просочену сиропом губку. Та й розмова не клеїлася. Я відчувала, як шальки терезів схиляються до того, щоб різко згадати про термінову справу та ввічливо попрощатися.
– ...То ким ти працюєш? – долинуло до моєї свідомості.
– Ти вже запитував, і я відповіла. Відьмою.
– А серйозно?
– Та куди ж серйозніше?
– Дівчата часто так кокетують, ну знаєш, аби... набити собі ціну. Ніби я така таємнича, загадкова...
– Звичайна робота, нічого таємничого.
– І що ж ти робиш? – я помітила зародження його азарту. Він вирішив мені підіграти, щоб ефектно на чомусь мене підловити і викрити. Ну-ну.
– Та всяке. З чим люди звертаються, те й роблю. Таємниці минулого, передбачення майбутнього, пошук людей і загублених речей... Таке.
– І як?
– Та норм. Але як бізнес – не дуже. Люди, знаєш, найчастіше самі не знають, чого хочуть. Розповідаєш, наприклад, про минуле: от що все золото з хати виніс син, бо ж має залежність, і не одну, – не вірять. Кажеш, не виходь за нього заміж, бо буде пити і бити, – не вірять. Кажеш, що чоловік не зник безвісти, а тупо звалив з коханкою, ще й показуєш на карті, куди саме, – не вірять. Ну, то їхні проблеми, лиш би платили.
– А про мене розкажи щось! Якщо ти така могутня і все знаєш...
– Та ти й так наче на долоні, тут і здібностей особливих не треба. Освіта технічна, за фахом не працюєш, працюєш... з людьми. Продаєш щось. Заробітки посередні, тішиш себе тим, що все у тебе попереду. Боїшся, що я дізнаюся, що в тебе не було тривалих стосунків із дівчатами, так, по два-три місяці, а тоді вони тебе відшивали. І секс у тебе був лише двічі. Слухай, у тебе обличчя за хвилину з блідого стало червоним, а тоді сіро-зеленим. Визначся з кольором уже...
– Не можна так... Людям такого не говорять...
– Які претензії? Ти запитав, я відповіла. Приказку знаєш? Не готовий до відповіді – не запитуй. А от зараз ти водночас хочеш звалити звідси, тобі трохи страшно, але цікаво. Як дитині, яка встромляє цвях у розетку, – я усміхнулася, вийшло, мабуть, надто хижо.
– Та ну, я звалю, а ти, може, мені якогось зілля підлити встигла. Приворотного...
Тут я засміялася гучно і, що важливо, щиро:
– Та я ще в дев’ятому класі припинила бавитися таким. Приворожити – не штука, а що потім з тим закоханим зомбі робити? Приворожені хлопці страх які набридливі. Тож не переймайся, тут ти в безпеці. Щоправда, гнівати мене не раджу. Можу спересердя проклясти.
– Ого... Це як?
– Ну, всієї «кухні» я не розповім, це довго, та й не треба тобі. Але приклад наведу. От минулого місяця один недоумок вирішив справити нужду в мене під вікном. Я визирнула, сказала, щоб забирався. Він, звісно, далі робив собі своє, та ще й послав мене... ну далеко. Я сказала, щоб обирав – імпотенція чи геморой. Він неввічливо перепитав, що я там варнякаю. Отримав і те, і інше, а на додачу ще й глухоту, яка повільно прогресує. Ну, щоб наступного разу мав реальну причину перепитувати.
– Суворо ти...
– Не я це розпочала.
– Ага... – я бачила, як сердешний намагається обробити всю отриману інформацію.
– Ти каву допив? Може, розрахуємося і підемо погуляємо? Вечір такий теплий...
– Звісно, – бідолаха аж підстрибнув. Я помітила, що він залишив ще й на чай милій офіціантці. Молодець, і в мене додатковий бал заробив. Кумедно все-таки люди поводяться, коли починають вірити...
– Знаєш, коли мені треба терміново кількасот гривень, я створюю групи з оголошеннями про загублені речі, зосереджуюся, деякі речі можу знайти. Йду туди, де вони лежать, забираю, телефоную власникові, всі із вдячності дадуть хоч трохи.
– А якщо не дадуть?
– Усі дають. Поки ніхто не ризикував.
– А собак ти часом не знаходиш? У моєї сестри пес утік...
– Перш за все собаки надзвичайно непосидливі, швидко пересуваються, їх важко відстежити. Це ж не якась обручка чи гаманець, що десь у траві валяється. І котів не можу, вони зазвичай сидять на одному місці, але такі перелякані, що той страх глушить усе. А крім того, собака твоєї сестри не загубився, вона його сама... загубила. Їй важко було: дитина маленька, пес хворий, чоловік із забаганками. Вирішила позбутися хоча б однієї проблеми. Шукати собаку?
– Ти ж казала, що важко...
– Забереш його собі – знайду, – я поглянула на нього уважно, прямісінько у вічі. – Зрозуміло, не забереш.
Бідолаха знову знітився.
– А можеш сказати, як мені більше грошей здобути?
– Слухай, я ж тобі не джин із лампи, щоб ти мене бажаннями задовбував, – я знову реготнула. Взяла його за руку. Фе, яка волога тепла долоня. – Ну, гаразд. Бути мільйонером тобі не світить. Нема у твоїй долі великих грошей. Тільки-от що, працювати головою – то не твоє. Не заробиш ти інтелектом. Ти в дитинстві хотів працювати кимось... зараз... руками... з деревом, – я від зусиль аж очі під чоло закотила.
– Ага... – хлопака судомно ковтнув.
– У тебе є родич, кровний, ти в дитинстві бачив, як він працює, і теж так хотів.
– Дядько має майстерню, він і тесля, і столяр!
– Іди до нього. А далі доля сама поведе тебе... – я повернула очі на місце. – Усе, я втомилася. Хочу додому.
Парубок чемно провів мене до автобуса і довго махав мені рукою на прощання. Бігме, в його очах бриніли сльози. Що ж, принаймні було весело. Мені залишилося зробити ще один дзвінок:
– Нелю Денисівно? Вибачте, що турбую увечері. Так, я визначилася з темою магістерської. Записуєте? «Забобонність та віра в надприродне як психосоціальний феномен першої половини
ХХІ століття». Так, чудові будуть практичні дослідження!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
388
Життєві історії
