РУДЕНЬКА БІЛОЧКА

Малий нічого не хотів, усе запитував про Ніку, і жінка заспокоювала, як могла. В обід батьків не було: їх запросили на день народження до одного з батькових друзів, тому мати з доброчинного заходу, а батько з роботи відразу поїхали на святкування. Сашко пішов у кімнату до Ніки. Там усе прибрано – чисто й охайно. Хлопець шукав номери подружок, але не знайшов: мабуть, усе в телефоні сестри, а телефона нема.

Сашко чекав на батьків до пізнього вечора, а точніше – ночі. Однак батько приїхав, як-то кажуть, у «зюзю», ледь його завели додому. У матері боліла голова, тому відповідала: «Усе зранку, синку. Не хвилюйся. Ніка доросла. Вона розумна дівчина. Якби, не дай боже, щось сталося, то обов’язково зателефонувала б».

Наступного дня батьки спали до обіду, а малий не знаходив собі місця. Уже й домоправителька захвилювалась. Та що вона може вдіяти без дозволу хазяїв?! Ще щось не так зробить, виженуть… Вони із Сашком телефонували Вероніці, але відповіді не було.

Перед обідом хлопчик не витримав і пішов до батьків. Ледь розтормошив батька. Мати почала набирати доньку й теж марно. Батько зателефонував начальникові охорони і став заспокоювати дружину й сина.

– Він знає, що робити. Усе життя пропрацював у відповідних органах. То швидко знайде і привезе додому.

А ще батько послав водія до доньчиних подружок, бо ж він неодноразово відвозив дівчину до них, тому знав адреси. Водій повернувся з невтішними новинами, повідомивши, що Вероніки ніхто не бачив від п’ятниці. Він навіть заїхав до колишнього хлопця Вероніки, проте вони не зустрічаються вже декілька місяців. Батько остаточно отямився і взявся телефонувати всім, кого знав і хто міг хоч щось дізнатися чи хоч якось допомогти. Уночі в будинку не спали, а вранці прийшов начальник охорони і все розповів.

Сашко спочатку занімів, потім почалась істерика. Істерика у хлопчика та матері. Батько поїхав на упізнання. Повернувся чорний. Лише кивнув, що вона. Чоловік забув про роботу: щодня у слідчого, а ще винайняв приватного детектива. Мати злягла. Де вже той глянець і світське життя, як дитини не стало. Нащо ті гроші, коли така біда прийшла в дім? Хіба гроші можуть урятувати?

Мати плакала: це вона в усьому вина. Треба було більше уваги присвячувати дітям, сім’ї… Батько намагався заспокоїти дружину й сина. Проте себе подумки лаяв нещадно. Зовсім здурів старий, повівся на грошах, а тепер – солити їх? І хоч що б тепер робив, а доньки не повернеш. Навіщо тепер ці зв’язки, влада, гроші?

Але треба триматися. Син підростає. Така травма для дитини. Він дуже любив сестричку. Потрібно жити заради сина. Тепер Олесь Степанович старався не затримуватись. Після роботи – відразу додому. Там на нього чекають рідні. Невдовзі після трагічної смерті доньки вони розрахували домоправительку та куховарку: дружина все робить сама, як і раніше. Лише раз на тиждень приходить жінка: допомагає прибирати, бо пані Марті самій важко. Будинок великий. Пан Олесь не раз думав: може, продати цей дім і купити менший, але дружина не погоджується. Он син одру­житься, будуть онуки, то житимуть усі разом.

Про доньку в присутності Сашка не згадують, щоб зай­вий раз не травмувати дитини. А між собою постійно говорять про неї. Слідство зайшло в глухий кут, хоча і слідчий, і оперативники працювали добросовісно. Приватний детектив теж нічого не зміг дізнатися. Єдине запитання – хто й чому – мучить подружжя вдень і вночі.

Час спливає, син підростає, але ніяк не може заспокоїтися, і це хвилює батьків. Щотижня всі разом їздять на цвинтар. Син зав­жди з ними. Уже й він заспокоює батьків.

Роки минали, а Сашко не заспокоювався. Хлопець уже навчався в університеті, на юридичному факультеті. Він вирішив, що знай­де і покарає винного. А хто вин­ний, він знає. Поки не може довести, проте свого доможеться.

Діти багато чого помічають, багато чим і ким цікавляться, а особ­ливо звертають увагу на тих, кого люблять. Сашко ж сестричку обож­нював. А кого з десятирічних братів не цікавить доросла гарненька сестричка, надто її справи сердешні. Коли не стало Ніки, в їхньому домі було багато людей: рідні, друзі, колеги, знайомі. Усі намагались розрадити, допомогти. Найбільше мету­шився бізнес-партнер батька Юрій Дмитрович. Він був середнього віку, одружений, мав двох дітей. Тоді чоловік пово­дився дуже знервовано, збуджено. Хоча хто в той час був спокійним?

Та кмітливий малий одразу чомусь згадав, як на дні народження його батька пан Юрій близько години провів наодинці з Нікою в її кімнаті. Хлопчик випадково зауважив це, бо хотів покликати сестру до себе – показати нову гру. Те, що побачив, спочатку здивувало, ну а потім…

Спершу до своєї кімнати нишком прослизнула Ніка. За декілька хвилин чи не навшпиньки туди прокрався пан Юрій. Десь за пів години визирнула розпашіла Ніка, роздивилась навкруги, потім тихенько відчинила двері. Юрій хутко ви­йшов і за хвилину влився в юрбу гостей у саду перед будинком. Після цього хлопчик увесь вечір уважно стежив за паном Юрієм і Нікою. Вони намагались не підходити одне до одного, не спілкуватись, але декілька поглядів хлопчина перехопив. Коли гості пішли, то запитав у сестрички, де вона була, бо він її шукав. Ніка зашарілась, але відповіла, що була на кухні, допомагала розкладати бутерброди.

А згодом їхній клас у ліцеї повели на екскурсію містом. На вулиці Сашко помітив Ніку, хотів, було, гукнути, та біля неї зупинилась автівка, в яку сестра швидко сіла і поїхала. Хлопчик упізнав автівку пана Юрія. Сашко добре знав Вероніку, то навіть з її зовнішнього вигляду міг здогадатися, коли вона була на побаченні. Малому пан Юрій не подобався: старий, зарозумілий, пихатий. Чого вона покинула Влада? Молодого, гарного, а ще він завжди був уважним до хлопчика й мав із ним спільні теми для розмови. Проте Сашко мовчав. Попри свій вік, він розумів, що в такі делікатні справи втручатися не можна. А тієї злощасної п’ятниці сестра була і збуджена, і пригнічена одночасно. Узагалі, впродовж останнього часу Ніка часто перебувала у поганому настрої, хоча завжди намагалась це приховати. Та хто ж це помічав, окрім братика. А чим може допомогти малий хлопчина дорослій сестрі? Хіба що любити.

Після похорону Сашко намагався поговорити з батьком, а той був у такому стані, що навіть не дослуховував його до кінця. Хлопець довго думав, що робити. Поговорити з матір’ю? Однак вона давно нічого без батька не вирішує, а ще слабує, то невідомо до чого ця розмова може призвести, та й доказів у нього немає.

Думав і вирішив піти до слідчого. А слідчий на той час звільнився з роботи. І хто взагалі слухатиме малого у такій справі, то його випровадили. Але Сашко не заспокоївся. У батька був день народження. Ювілейна дата. Святкувати, коли в сім’ї таке горе, ніхто не планував. Можливо, декілька давніх друзів зайдуть, то перед самим днем народження малий з автомата зателефонував на домашній номер пана Юрія та зміненим голосом проказав, що той убивця. Що всі про це скоро дізнаються, то краще самому прийти і визнати свою провину.

На день народження пан Юрій не прийшов. І Сашко чув, як батько казав матері, що в Юрія несподівано стався серцевий напад. Усі здивовані, бо на здоров’я той ніколи не скаржився. Сашко в душі радів, що не помилився. Для нього це стало доказом – таки вбивця. А ще хлопчина був упевнений, що чоловік нікому не скаржитиметься й не звертатиметься по допомогу. Він критиметься та відмовчуватиметься і нічого не визнаватиме до останнього. Відтоді телефонував Юрієві неодноразово. Тож він і його дружина перестали до них приходити. Батьків партнер втратив спокій. У голові постійно свердлила одна думка: «Хто йому телефонує?».

Уже у школі Юра мріяв тільки про те, щоб мати багато грошей. А як матиме багато грошей, то все буде добре. Мрія здійснилась – гарна робота, великі статки, красуня дружина, двійко дітей. Жити б і радіти життю, та-от, на біду, «сивина у волосся, а біс у ребро». Удома йому стало нецікаво: все якось прісно, буденно. Дружину інакше, як шерепою та дуриндою, не називав, нащадків узагалі бачив лише у вихідні. Став полюбляти вечірки, нічні клуби, а головне – гарненьких дівчаток. Щоправда, відразу з ними домовлявся: жодних планів! Від нього – гроші, з них – певні послуги. А з Нікою все сталось інакше. Ну не міг же він таке казати доньці свого бізнес-партнера. Ніка навчалась на економічному, планувала працювати в них у головному офісі. Як у студентки, в неї виникало багато запитань, то пан Юрій залюбки все пояснював, називав дів­чину своєю коханою руденькою білочкою. Ще й нахвалював перед батьком: «Розумниця! У нас незабаром буде гарний креативний спеціаліст». Він і сам не зрозумів, як це все сталося. Хоча чого брехати: добре розумів. Ще й плекав такі думки: от він її навчить, вона в них працюватиме, то в нього буде вільний час на свої походеньки.

Та все сталось не так, як думав Юрій. Ця маленька дурепа (а подумки в нього всі жінки – дурепи та шерепи) вбила собі в голову, що вони повинні бути разом, що вони кохають одне одного, і взагалі, вони успішна й закохана пара! Він намагався пояснити, почав ледь не тікати від наївної панянки. Вона ніби трохи заспокоїлася. Юрій полегшено зітхнув: нарешті зрозуміла. Чоловік узагалі любив лише себе і дуже цінував власний душевний спокій, гарний настрій, апетит. Але надалі йому треба бути обережнішим.

Уже минуло декілька місяців. Юрій встиг завести собі нову пасію. Аж тут дзвінок: «Нам треба зустрітися». Вмовляла, просила, благала, а потім… Чи, може, це лише здалося, чи то пригрозила, чи то намагалась шантажувати. Дове­лося погодитися на зустріч. Аж так не хотілось йти, немов відчував. На дачу поїхав сам. Вислизнув з території котеджного містечка так, щоб охорона не помітила, телефона зі собою не брав, на шосе зупинив попутку, в парк прослизнув з бічного входу. Накрапав дощ, то на голову напнув капюшон. Дорогою нікого не зустрів.

Ніка почала плакати, просила поновити стосунки. Вона не може без нього. Відповів різко, грубо, брутально, повернувся й пішов геть. Промерз до кісточок, і бажання було одне – подалі звідти.

Побігла слідом, вчепилася за руку. Він штовхнув ліктем, влучив у голову. Вона поточилась, послизнулась і впала. Юрій Дмитрович пішов, а потім озирнувся: лежить, не ворушиться. Досадливо цикнув: цього ще бракувало! Проте повернувся. Нахилився, схопив за плече, поторсав, приклав руку до шиї – не дихає, пульсу немає. Що це? Та він же не хотів. Швидко озирнувся: нікого. Затягнув тіло з алеї в гущавину, закидав листям, телефон забрав. Думка одна – тікати! Швиденько вибіг із парку. Дорогою, на щастя, ніхто не трапився, телефон десь за квартал кинув у глибоку калюжу.

Зупинив попутну автівку, ви­йшов раніше, ніж потрібно. Прослизнув непоміченим, схопив свій телефон. Полегшено зітхнув: ніяких дзвінків. Одразу зателефонував дружині, повідомивши, що був у ванній, зараз повечеряє і ляже, а може, ще трохи попрацює. Дружина не турбувалась: вона знала, що чоловік любить бувати на дачі сам, там він спокійно міг працювати. Узагалі, мала підозру, що на дачі чоловік не лише працює, проте зайвих запитань вона давно не ставила. А нащо псувати собі нерви?!

Її чоловіка не переробиш. Доб­ре, і це головне, що не має думки розлучитись, бо що вона сама робитиме, та ще з двома дітьми. Вона й забула, коли і ким пра­цювала.

Юрій Дмитрович увімкнув ноутбук, зайшов в інтернет, змусив себе годину попрацювати. Він був сам удома, телефонував, працював, то теж алібі. А ще дуже сподівався, що дівчина жива, що він помилився, що вона отя­миться, а його вона не видасть. Він щось придумає, щось пообіцяє.

Чоловік сам себе вмовляв: вона жива, жива. Він же не хотів. З такими думками поринув чи то у сон, чи то у забуття. Йому все здавалося, що чує голос Ніки. Та дива не сталося. Юрій намагався контролювати себе, а лячно було так, що ледь не втрачав свідомість. Жалів лише себе: треба поводитися так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Тому вдавав згорьованого, співчував, допомагав усе організувати. У слідчого поводився спокійно: «Так, телефонувала. Вона зі мною консультувалася. Коли часто телефонувала, коли не дуже. Вона думала у нас працювати. Така розумна була дів­чина. Шкода…». То хто і що міг подумати на такого шанованого пана, вже й у віці: діти в нього майже такого віку, як Ніка.

Час спливав, і Юрій Дмитрович став заспокоюватись, почувався впевнено, завів чергову молоду коханку. Аж тут дзвінок… та ще й додому. Перелякався так, що ледве не втратив свідомість. А ну, як дружина щось почує чи діти знімуть слухавку. Хто б це міг бути? Батьки? Та вони нічого не підозрюють. Він же працює з батьком Ніки. Брат Ніки? Та він тоді був зовсім малий… Її родичі? Та він їх не знає, а вони – його. А може, телефонували йому на роботу? Він не знає, що й думати. Уже не до коханок, уже ні до чого. А дзвінки не припинялися… і на мобільний теж. Номер прихований. Голос явно змінений… і не зрозуміти, чи то чоловічий, чи то жіночий. Звісно, можна звернутись до «знавців». Вони швидко встановлять хто. Та нащо йому цей розголос? Там люди розумні, то буде ще гірше.

Потрапив до лікарні із серцевим нападом. Спочатку був у кардіології, потім перевели в неврологію. Спершу ковтав ліки, а потім став пиячити. На роботі все шкереберть, якби не мав частки в бізнесі, то давно викинули б. Бо працівник з нього ніякий. Удома не краще. Дружини вже не лає, не ображає, не обзиває, бо навіть він розуміє, що вдома все хоч якось тримається на ній. Хоча що там тримається? Син іще той «мажор»: пиячить не менше, ніж татусь, гуляє, не працює, тринькає батьківські гроші. Донька – розпусниця. Звідки це в неї, мала ж усе, що хотіла? Останнім часом Юрій узагалі не виходить зі своєї кімнати: п’є. Сидить брудний, неголений, нечесаний. Боїться вийти: все йому ввижається білочка. Така маленька, худенька, руденька… з обличчям Ніки…

Сашко пішов до приватного детектива. Удвох вони розшукали слідчого, який вів справу Ніки. Той уже на пенсії, проте справи не забув і зголосився допомогти. Тепер вони втрьох і зроблять усе, щоб винний відповів. Зло має бути покаране.