РОЗКАЖУ ТОБІ, ЩО БУЛО ПОТІМ

Тоді ти так вхопив мене за руку, як хижий звір, притягнув до себе, аж мені мурашник розповзся під шкірою. Ага, такий з виду спокійний, а всередині – карпатська рись у період весняних гонів!

Тоді я остаточно сказала тобі: «Ні!». Ти ще намагався переконати мене в тому, що все можна виправити: стосунки – налагодити, почуття – відновити! Ти зумисна приходив до мене на роботу, наче в якійсь справі. Тебе навіть впускали на вході, бо так часто ти в мене бував, що й сумнівів не виникало ні в кого: ти не приходив свататись! Ти хотів бачити мене поруч із собою. А мені наче заціпило!

Ех, на милування нема силування! А ще ця моя одвічна проблема – добре ставитись до нелюбих мені чоловіків, як до друзів. І це завжди потім породжувало бурю емоцій і непорозумінь. Бо чоловіки трактували моє добре ставлення як подальші близькі стосунки, а мені просто було цікаво поспілкуватись. Я якась така «неправильна»: з одним хочеться просто поговорити, іншому могла б віддатись без сумнівів і жалю. Та завжди було так, що мені найчастіше подобались ті, кому не подобалась я, і навпаки… Тепер я знаю, звідки ця проблема взялась у моєму житті: я погано знала себе і свої бажання, хотіла догодити іншим. Тепер я впевнилась, що варто розпочинати із себе, із власних бажань, і це не егоїзм. Отож…

Ти, звісно ж, часу дарма не гаяв. Ображено пішов і за якихось пів року показав блискучу обручку на своєму підмізинному пальці. Ти й сам тоді світився, як та золота обручка! Хтось переповів мені, що твоя молоденька дружина вже при надії і що невдовзі ти станеш щасливим батьком.

Та ще й така подвійна чоловічка радість: спершу один син, потім – другий! Обидва гарні, здорові, і всі від цього щасливі!

Ну та що ж… А в шістдесят п'ять ти з якогось дива переїхав жити в село, бо там стояла порожня хата – маму на той час ти вже поховав, а пса нікому не хотів віддавати. І якось так дивно виходило: в місті у тебе – родина і ще не надто дорослі діти, а ти пропадав у селі, лише час від часу наїздами бачився зі своїми синами. Ще й із грішми було сутужно, бо постійні підробітки і пошуки роботи вимотали тебе, вже цілком немолодого! Та й вилізло все це боком страшною хворобою.

Якось у той час я випадково побачила тебе на одному фестивалі. Ти був гарно одягнений, чисто поголений, але такий худий і блідий, що я навіть трішки злякалась. Хоч ти і раніше не був опецьком, але та твоя блідість не виказувала нічого доброго. Я прочитала це у твоєму погляді – там був відблиск давньої симпатії до мене, поєднаний із втомою та безнадією. Ти ж чудово знав, що дні твої полічені, а сини ще не великі та й дружина молода!

Про твою смерть повідомили якісь місцеві інтернет-канали. Так скромно, без пафосу. Бо ж тебе знали культурні люди нашого міста, з якими ти відроджував українські традиції, з якими працював і їздив у мандри. Твоя хатинка в передмісті була наповнена скринями, рушниками та мисками – цілий приватний музей!

Твоя Інеса буквально за рік чи півтора знову вийшла заміж за молодого бізнесмена із прізвищем Цар. На її бідну удовину голову посипались докори в тому, що вона ще не відболіла тобою, що отак відразу взяла шлюб із тим Царем. А чому б і ні? Вдова має право взяти шлюб, вона ж не розлучена! Інесі було важко самій із двома пацанами, і вона не звикла про це кричати на весь інтернет! Вона отак приватно і просто владнала цю проб­лему. Знаю, що Інеса тебе любила, бо ж ти її багато чого навчив і був першим чоловіком у її молоденькому житті! Ви разом пережили не лише народження й виховання двох синів, а й старість твоєї матері, нестатки і заробітки… Та багато що пережили – чи треба це всім пояснювати?

І це ще не все, мій колишній та вже померлий при­ятелю! Якось я завітала в гості до давньої подруги. Вона, між іншим, приблизно на років 10 старша за мене, отже, плюс-мінус твоя ровесниця. Було велике свято. Подруга була вдягнена в бомбезну автентичну вишиту сорочку. Я похвалила її вдяганку, на що моя приятелька сумовито промовила:

– Це не просто вишита сорочка! То – пам’ять про надзвичайно дорогу мені людину, якої вже нема на цьому світі! Ми разом працювали… там-то і там-то…

І мені враз у голові склалися всі «пазлики» життєвої картини. Отже, вона не лише була твоєю ровесницею, ви разом колись працювали. До того ж ти був їй дорогою людиною. А я знаю, що й ця жінка була у шлюбі приблизно впродовж 10 років. І що в неї є хворий син, уже дорослий. Значить, ти справді любив її, але покинув із хворим сином… А потім ота твоя недуга! Знаєш, а я вірю в причини і наслідки.

На місці Інеси могла бути я, цілком. От тільки чи змог­ла б так легко і просто знайти собі когось іншого? Я ж така перебірлива в цьому питанні! Та й чи погодився б хтось пошлюбитися з жінкою, яка має двох синів? А твоїй молодій дружині-вдові це вдалося! І я направду рада за неї! Я їй навіть не заздрю!

Ну а що я? У мене молодий чоловік. У нас напевно не буде спільних дітей. Сам розумієш, скільки мені років. Але нам добре разом. Ми живемо, як уміємо. Непросто нам тепер, ціни височезні, роботи нема, ракети і шахеди над будинками літають. Молимось, рухаємось, живемо. Ми з моїм молодим чоловіком переїхали в село – там безпечніше. Не так страшно, навіть коли вночі гудуть сирени. Хоч прилетіти може куди завгодно! Та я тобі скажу, що в усьому світі нема безпечного місця! Світ уже давно втратив розум, а ми лиш тепер це починаємо розуміти!

Я посилено працюю, багато вишиваю і чекаю, коли закінчиться сезон дощів. Десь там, в Індії чи в Бангладеш, люди моляться, просячи про те, аби випало хоч відерце дощу, а ми нарікаємо, чому так холодно і мокро! А я тобі скажу, що дощ – то добре! Бо ще настануть такі часи, коли люди захочуть дощу, а його не буде! Тому дякуймо Богові за все, що маємо! До того ж безкоштовно!

Тобі я також не заздрю, хоч ти вже на правді, а ми ще на кривді. Таке життя! Моя бабця казала: «Якби знав, де впадеш, то б соломки підстелив!». Тепер з’явилась така мода «лікувати» чи «переживати» травми з минулого. Кажуть, наші батьки винні в тому, що залишили нас із непережитими травмами. І що тепер це можна виправити лише за допомогою тривалого і переконливого коректування за великі гроші. Знаєш, я б теж могла так заробляти гроші, бо деякий час працювала психологом. Але, окрім освіти, в мене ще є сумління, тому я не дозволю собі так дурити проблемних людей, та ще й за великі гроші. То тепер називається «інфоциганство». Мене так не виховували. І я не хочу, щоб хтось колись отак написав про мене, що от, мовляв, жила така паскуда, дурила людям голови, вселяла марну надію. Та краще я буду вишивати і їсти тільки чорний хліб! Зрештою, я можу собі дозволити бути вдома й готувати для чоловіка смачні страви!

Я б залюбки пішла з тобою на каву. Знаю, ти б уже не натякав мені на якісь спільні перспективи. Тепер тобі нічого не болить. Може, колись і зустрінемось. Тільки Богові знати, коли і як це станеться. І не треба цього боятися, бо добра смерть – це наслідок цікавого та гармонійного життя. Так кажуть… Амінь!