РІЗДВО МАКСИМА

– Та от таке мале, а вже злодійкувате, хотів яблука в мене вкрасти.

– Що, цілий мішок? – здивовано запитав Максим, поглядаючи на хирляву постать хлопчини.

– А що злодії тільки мішками крадуть? – сердито буркнула жінка. – Вони всі з малого починають, зі жмені, цигарки, яблука, а потім від безкарності вже й до мішків переходять, ви телевізор що, не дивитесь? Не бачите, що робиться? Одні животіють, а інші на доларах сплять та доларами накриваються. От нехай посидить трохи в поліції, то наступного разу добре подумає, перш ніж красти. У мене он і мішок, і кошик. Тягаю то все на спині, щоб вижити, а воно капосне… – шарпнула хлопця за руку, але вже не сердито, а радше якось втомлено і приречено.

– Відпустіть хлопця, – попросив Максим, – він і так уже покараний, погляньте, який переляканий. Різдво ж завтра.

– Різдво, – погодилась жінка, поправляючи хустину на голові. – Того й волочу яблука на базар, щоб купити щось на свята. А цей шибеник таки заслужив прочухана, нехай батьки знають, який син у них росте, і добряче всиплять йому, так, щоб три дні сісти не міг.

– Знаєте, – швець зітхнув і подивився на жінку, – якщо хлопця треба відшмагати, що вкрав одне яблуко, то яке покарання чекає на нас за всі наші вчинки? Якби ж то ми за всеньке наше життя тільки й того, що яблуко украли… – махнув рукою. 

– Може, й правда, – молодиця зітхнула і, відпустивши хлопчину, поправила хустку, що знову насунулась їй на очі, – але ті діти тепер такі розпущені. Як допомогти, то нема, все дай та дай, як не смартфон, то ще якусь цяцьку…

Жінка вже хотіла закинути мішок собі на плечі, коли хлопець, який, як на диво, не утік, а ніяково переминався з ноги на ногу, раптом запропонував:

– А можна я вам допоможу? Ви пробачте мені, будь ласка. Сам не знаю, що на мене найшло… Молодиця скептично глянула на хлопця й усміхнулась:

– Ну, мішок ти, звісно, не подужаєш, а кошик… чого ж, понеси, бо так руки крутить. Вічно роби і роби… І навіть перед святами замість про душу, про тіло думаєш.

Жінка дістала з кошика два найбільші яблука і простягнула Максимові:

– Це вам. Дякую, що нагадали, що свято – не тільки те, що на столі…

І вони з хлопчиком рушили, а Максим, який лише тепер відчув, як замерз, бігцем подався у майстерню грітись. Потроху смеркало. Швець знову глянув через вікно і побачив жіночі ноги в елегантних зимових чобітках. Він уже віддав останнє замовлення і мав намір зачиняти майстерню. Порозкладав акуратно всі інструменти, підмів долівку і знову глянув у вікно. Чобітки й далі були там, на одному підборі трохи піддерлась шкіра. Чоловік вийшов на вулицю – в сутінках, притулившись до стіни, стояла жінка.

– Вам зле? – співчутливо запитав Максим.

– Ні-ні, все гаразд, – квапливо відповіла незнайомка.

– Якщо ви не проти, то можете зайти на хвилинку до мене в майстерню. Ви набійку загубили, шкода чобітків, а тут роботи на десять хвилин. Заодно й зігрієтесь трохи.

Жінка непевно знизала плечима, але таки спустилась у майстерню, сіла на дзиґлик, зняла чобіток і подала його майстрові, який одразу взявся до роботи. Декілька хвилин було чути лише стукіт молотка.

– Я не запитую, що у вас за біда. Але якщо можу вам чимось допомогти, то із задоволенням це зроб­лю. Бо на мене сьогодні чекає лише порожня квартира. Ні-ні, я зовсім не те маю на увазі те, про що ви подумали, – сумно усміхнувся Максим, помітивши переляк на обличчі жінки. – Просто сьогодні Святвечір, а моя сім’я загинула декілька років тому, і в такі дні самотність відчутно особливо сильно… Тому й працюю допізна. Знаєте, без дитячого сміху оселя не оселя, а склеп. Чисто прибраний, порожній і мертвий.

Жінка глянула на Максима, і в її очах знову блиснули сльози, проте вона опанувала себе.

– Дуже вам дякую, – тихо промовила, а тоді, поглянувши на Максима і ледь усміхнувшись, повела далі: – Ви навіть не уявляєте, що зробили для мене.

– Я? Я лише підбив ваш чобіток.

– Ні,  – тепер жінка говорила дуже впевнено.  – Розумієте, я вагітна, а чоловік не хоче дітей, каже війна, не час, і я мало не послухала його й не зробила аборт. Але тепер я знаю: в нас буде дитина, я не вб’ю свого малюка, а зроблю все, щоб він побачив цей світ.

Жінка вже зібралась іти, коли Максим ніяково подав їй два рум’яні яблука.

– Це вам і… вашому малюкові. Не здавайтесь. Життя завжди сильніше. І моліться, Бог допоможе…

* * *

Уночі Максимові не спалось. Оголосили тривогу, то ж до церкви не пішов, але у сховище теж не захотів спускатись. Нехай діється Божа воля. Узяв Святе Письмо і почав читати історію про народження Христа. Зворушений, потім довго сидів біля вікна і дивився на нічну вулицю, тепер уже зверху. Тихо падав сніг, сніжинки чудернацько витанцьовували, світло ліхтаря скидалось на німб на іконах.

Заспокоєний чоловік потроху почав дрімати, аж раптом знову почув голос:

– Це Я, Максиме, не впізнаєш Мене?

– Хто Ти?  – запитав чоловік і визирнув надвір. Унизу в новому пальті, з мітлою в руках пройшла баба Шура, розчинившись за мить у темряві.

– Це Я, – знову промовив голос. І з’явилася жінка з яблуками, яка про щось жваво розмовляла з хлопчиною-бешкетником.

– Це Я, – ще раз пролунав голос. Тепер вулицею йшла вагітна жінка, на її обличчі світилась щаслива усмішка.

Максима огорнуло якесь незвичне тепло, йому стало радісно і спокійно на душі, він почувався щасливим. Хотів знову почати читати Євангеліє про Різдво Христове, але книга розгорнулась не на закладці, а на іншому місці. Угорі сторінки чоловік прочитав: «Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви Мене прийняли...» А внизу: «Все, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, ви Мені зробили».

Максим перехрестився, усміхнувся і промовив:

– Боже, Ти таки приходив до мене, і здається, я прийняв Тебе як належить. Тепер знаю, для чого мені жити. Спасибі Тобі, Господи.