РІЗДВО

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

04 січня 13:16

514

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Різдво приносило чимало приємної метушні, якої вистачало не на один день. Вечеря у хрещеного, а потім ще у хрещеної, саме Різдво, а там і день народження матері, яка примудрилася з’явитися на світ майже на свято.

Найважливішою частиною завжди був похід у гості до бабці та дідуся, де збиралася вся численна, як тоді здавалося, родина. Взагалі-то, до стареньких, які обожнювали своїх онуків, ми радо ходили і в будень, але свята – то було щось особливе. Бабця, майстерність якої готувати смачненьке вже стала напівлегендарною серед родичів та знайомих, неодмінно накривала щедрий стіл, а найменші сподівалися на веселощі та гостинці.

– Нехай підуть поколядують, – пропонував батько.

– Ще чого! – збираючи нас, обурювалася мати.

– Чого? – дивувався він.

– Нема чого хатами ходити, випрошувати. Стидоба!

– До чого тут випрошувати? Це ж традиція...

Ми слухали обох, намагаючись зрозуміти, добре колядувати чи ні.

– Може, все-таки, нехай поколядують? – наостанок з надією питав батько.

– Ой, ну нехай уже, – зітхала мати. – Але тільки у родичів.

На тому і сходилися. Літня кухня, де товклася бабця, зустрічала нас радісними вітаннями, теплом і духом свіжозготованого частування.

– Ану, хто колядувати? – заохочувала бабця.

Я шарілася, наважувалася і таки заводила:

– Коляд-коляд-колядниця,

Добра з медом паляниця,

А без меду не така.

Дайте, дядьку, п’ятака...

Потому і менший брат колядував, як умів. Дідусь та бабуся з усмішкою слухали, а тоді наділяли нас смачненьким, і ми починали заносити до хати все, що Бог на стіл благословив: домашню буженину, тушковану картопельку, ковбасу, мочені кавуни, наваристий напівпрозорий холодець, що нагадував мені чи то медузу, чи то лід...

Без чого неможливо було уявити різдвяний стіл, то це без запашного узвару, куті, яку бабця готувала на свій лад – з рису, та без шуликів із маком. Гості ламали рум’яну паляничку на шматочки, клали в тарілку і заливали солодкою, наче сироп, маковою юшкою. Смакота! Лише дорослою я з подивом дізналася, що шулики їдять на Маковія, у нас же в родині й досі це суто різдвяна страва.

Якщо траплялася нагода і в гості приходив хтось зі старшого покоління, гуляння могло продовжитися піснями. Якоїсь миті дідусь діставав баян і починав грати. Нас трьох – мене, брата і двоюрідну сестру – майже відразу вітром здувало. Ми вважали за краще чкурнути кудись в інші кімнати і носитися там або бавитися у дворі. А от собака виявлявся більшим поціновувачем музики. Рано чи пізно він не втерплював і долучався до співів про любов. Дідусь вважав це за неподобство, відставляв баян і йшов сваритися на непроханого хориста, але надовго того не вистачало. За якийсь час з-під вікна знову долинало протяжне:

– В-в-в-у-у-у-у!

Додому ми йшли вже надвечір. Іскристий сніжок весело рипів під ногами. І навіть буденне світло ліхтарів, під яким виблискувала біла скатертина снігу, здавалося святковішим.

Удома я сідала в кімнаті і спостерігала, як таємниче виблискують у напівтемряві іграшки на ялинці, як мерехтливо тремтять сріблясті спалахи дощику в слабкому світлі, що пробивається з вулиці. неповторні казкові миті...

Тепер не почуєш уже ні баяна, ні співів під нього, та й великі компанії родичів за столом уже не збираються. Когось уже нема на цьому світі, хтось розлетівся світом, як голуби. Але ті з нас, хто ще тут, усе ще збираються за спільним столом, і на ньому, як колись, стоять узвар, кутя та бабцині шулики. А коли в мене, дасть Бог, народяться і підростуть діти, я навчу їх колядувати – по-справжньому.