ПСИХОТЕРАПІЯ ДЛЯ ПСИХОЛОГИНІ

Нарешті я вибрала час відпустки. Лише один тиждень на початку жовтня. Ні, не так. Ура! Цілих сім днів відпочинку! Вже давно планую свій бюджет, навіть маю різнокольорові конверти, в яких розподіляю свій дохід. Мій улюблений – помаранчевий, з написом #Відпочинок – сьогодні зовсім пустий.

Друг-волонтер укотре оголосив збір, на генератори для «котиків». І від самого початку війни періодично я всі свої зберігання на відпустку виймаю до останньої гривні та передаю на потреби військових друзів. Кожен, звичайно, сам вирішує, чи потрібно йому брати в цьому участь, і часто заявляють, мовляв, це не моя війна. Але я мандруватиму потім, після війни. У шухлядці з моїми конвертами є листівка, на якій зображені Адріанські ворота, що з'єднують стародавнє Старе місто і нові райони Анталії та є візитівкою міста. Я певний час потримала листівку, приборкала свої мрії, що відносили мене на бірюзове побережжя пляжу Клеопатри, та пішла пакувати валізу. Відпочинок потрібен кожному з нас, і зок­ре­ма в цей нелегкий час.

Я люблю одягати речі яскравого кольору, і сьогодні не виняток. Помаранчевий світшот гарно пасує до джинсів і кросівок. Їхати автівкою декілька годин. Другий рік я воджу власний автомобіль, це була моя мета – одна з життєвих. Звичайно, як і в кожної дорослої дівчинки трішки за двадцять, я маю бажання вийти заміж, народити дітей. Та не склалося. Працюючи психологом уже не один рік, нараз виявляю серед чоловіків на початку серйозних стосунків маніпуляторів, токсичних, схильних до аб’юзу персонажів. То чи на моєму шляху лише такі й трапляються? Ну, на особисте життя в мене не так багато часу, як хотілося б, доводиться добряче працювати, щоб мати власне авто, орендувати житло в гарному районі міста, наповнювати свої «конверти потреб» та забезпечувати інші нагальні потреби. У дев’ятнадцять років я влаштувалася на свою першу роботу та вдало крокувала до фінансової незалежності й стабільності. Моя стабільність суттєво похитнулася через вій­ну, але покидати свою країну я не планую. Вірю, що все у нас обов’язково буде добре, ще хочеться, щоб найближчим часом.

Останніми днями тішить справж­нє бабине літо. Прохолодну ніч змінює суха та навіть спекотна погода вдень. Я увімкнула круту збірку музики, під яку релаксую та жену геть думки про буденність. У відпустку, відпочити! Але згадую останню консультацію, що була вчора. У п’ятницю від першої до п’ятої години по обіді я надаю безкоштовні психологічні послуги та психологічну підтримку. Що не день, то маємо стресові події, – а скільки людей мають посттравматичний стресовий розлад?! – тому допомагаю нашим клієнтам як можу.

– Доню, тож і собі візьмеш декілька баночок, якраз вкисне до вихідних. – Сьогодні мама зібралася квасити капусту. І я не переконуватиму її, що можу все купити в супермаркеті. По-перше, домашня капусточка дуже смачна, а по-друге, матері все ж приємно надавати дитяткові домашніх смаколиків.

– Мамцю, а чий то такий файний позашляховик у Федоренків стоїть?

– То ж Віталія їхнього, він агрономом працює, фермерує. Про тебе інколи запитує. Ви ж із ним такі дружні були в дитинстві, ми з Лідкою Федоренчихою все надіялися свахами стати. І на випускний ви разом пішли, а вже після нього відразу й роз’їхалися вступати до інститутів.

– Я думала, він у місті працює. – Мої щічки почервоніли.

– Закінчив свою академію, приїхав батькові допомагати з обробітком землі, так і кру­титься тепер. Неодружений, до речі.

– Мамо! Що за натяки?

– Та які натяки, Елю?! Так прямо і кажу: гарний жених, вільний. – Мама засміялася й обій­няла мене. – Онуків, доню, вже пора нам із батьком бавити.

– Усьому свій час.

За домашніми клопотами в господарстві летів день за днем. За три дні маю повертатися до буденного життя з новими силами, так би мовити, після відпустки. Як виявилося, сьогодні сусідка святкує свій ювілей, 50 років. Звичайно ж, запросили не тільки батьків, а й мене.

Не було гучного святкування, як заведено, зійшлися тільки близькі люди, родичі, куми. Так сталося, що я сіла якраз навпроти Віталика. Я бачила його вперше за десять років, після того як ми закінчили школу. Це був уже не той худорлявий, сором’язливий хлопець, а занадто самовпевнений чоловік. Він усміхався й жартував. Я ніби й усміхалася у відповідь і використовувала деякі свої психологічні прийоми заспокоєння, але зібрати себе докупи не могла. Не те щоб я була дуже закохана в однокласника, який до всього був ще й моїм сусідом, але якісь почуття нас поєднували, на випускному ми навіть уперше та востаннє поцілувалися.

– Ходімо в альтанку, вип’ємо кави, – запропонував Віталій.

Кава виявилася дуже смачною. Вечір був теплий. Було затишно та спокійно. Не чутно повіт­ряної тривоги, як у місті.