ПРОМІНЧИК

ЧИТАЙТЕ ОНЛАЙН ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ

Прокинувшись, Стас лежав у ліжку, не розтуляючи очей. Сподіваючись, що за хвильку-другу до нього повернеться отой приємний і водночас дивний сон. Зазвичай так стомлювався, що лиш голова до подушки – і вже спав. Міцно, без сновидінь. Та сьогодні він бачив сон. Наразі пригадував лише уривки того сну: жіночі очі, сині-сині, мов вересневе небо, дитячий і жіночий сміх, веселий, щасливий, його власний сміх. А потім суміш почуттів – щастя, розпач, біль від утрати. Ці відчуття були такими сильними, що й досі бентежили душу. Врешті, упевнившись, що сон не повернеться, розімкнув повіки.

Сидячи в ліжку, обвів поглядом свою ошатну, залиту вранішнім сонцем спальню. Кімната була обставлена гарно, відповідно до його, чоловічого, смаку. На жіночу присутність ніщо не вказувало. Бо вже багато років місце на широкому ліжку поряд із ним залишається порожнім. Так уже склалася доля.

 Першого разу Стас одружився з великого кохання. У буквальному розумінні на руках носив молоду дружину. Тоді ще були живими його батьки, вони теж добре ставились до невістки. Всю важку роботу брали на себе. І на городі, і до худібки – все батьки та Стані­слав. А Ніночка знала лише в хаті лад наводити. Стас був вправним столяром. Працював у колгоспній майстерні. Та й удома облаштував невеличку майстерню. Брав замовлення від селян. Тож коштами молода родина була забезпечена. Ніночка гарно вдягалась, смачненько їла. Коли забажала поїхати до моря, турбот­ливий чоловік придбав їй путівку. Поїхала й не повернулась. У листі сповістила, що зустріла своє перше кохання. Просила вибачити й надіслати посилкою її одяг.

Стасові ледь розум не потьмарився від тієї звістки. Він планував мати з Ніночкою двійко-трійко діток і все життя провести разом. І ось маєш!

Дуже важко чоловік пережив зраду коханої. Та час минав, і біль стихав. А коли за декілька років зустрів жваву чорнооку Олю, то в її обіймах забув про Ніну, про її зраду. Знову сподівався мати пов­ноцінну сім’ю. Та друга дружина такого не планувала. Понад усе для неї були подруги. З ними й проводила більшість часу. В родині не стихали сварки. Тож Стас сам подав на розлучення. До того ж не мав до Ольги сильних почуттів. Був і громадянський шлюб – теж не склалось. Селом поширились про чоловіка недоб­рі чутки. Врешті й сам повірив у те, що йому не судилося мати те, чого так прагнув.

Зміни в суспільстві пішли Стасові на користь. Після перебудови він заснував власну столярню, де працювало декілька гарних майстрів. Гроші попливли рікою. Придбав автомобіль, на місці старенької батькової хати звів двоповерховий будинок. Обладнав його по-сучасному. Меблі виготовляли в його майстерні, за його ж кресленнями. Все було у Стаса.

Крім родинного щастя. Старенькі батьки бідкались та все намагались засватати синові котрусь із дівчат чи молодиць. Дарма. Станіслав, обпікшись на молоці, уже й на воду дмухав. Боявся нової помилки. Звісно, мав коханок. Але то так, фізіологія. Не більше. 

 Після смерті батьків тривалий час мучився від самотності. Та з плином років призвичаївся й до цього. Більшість часу проводив на роботі. Стасові статки зростали. Зростала й увага до нього жінок, ласих на гроші. Втім, жодна з них не зачепила його серця. От хоча б сусідка Ліда. Вже так припадає! І торти носить, і борщі. Декілька разів відвів їй увагу як жінці. Все ж Стас здоровий чоловік, з нормальними потребами. То тепер відчепитись не може. Відразу сказав, аби ні на що не сподівалась. Але ж ні! Набридає.

Нарешті чоловік підвівся з постелі. Сьогодні неділя, на роботу не потрібно квапитись. Увімкнувши веселу музику, прибрав постіль, умився, поголився. У думках засів отой дивний сон. До чого він? Невже в його житті відбудуться якісь зміни? «Ото вже я, мов стара баба, у сни починаю вірити», – майнула думка. Усміхнувся сам до себе і пішов до кухні готувати сніданок. Незважаючи на той тривожний сон, чоловік перебував у доброму гуморі. Травневий день обіцяв бути приємним. Погода гарна, а після обіду піде на уродини любого хрещеника. Стас із задоволенням відвідував родину свого товариша і кума Петра, де панували злагода та взаєморозуміння. Саме такого життя хотілось і йому. Отож, мугикаючи тихенько веселу пісеньку, Стас готував собі каву та бутерброди. Раптом соловейком озвався дверний дзвінок. Хтось прийшов. О такій ранній порі це могла бути лише сусідка Ліда. Гарний настрій ніби лизень злизав. Розпачливо підвівши очі до стелі, важко зітхнув і пішов відчиняти. Насупивши невдоволено брови, став у дверях, затуливши вхід до помешкання.

– Стасику, доброго ранку! – прощебетала Ліда, вдаючи, що не помічає його невдоволення. – А я ось принес­ла тобі млинці на сніданок. Свіженькі, смачненькі. Раненько встала, аби приготувати їх тобі. – Простягла Стасові тарілку, накриту рушником. Ліда була зодягнута в коротенький халатик із чималим декольте. А гострі очиці так і нишпорили по високому міцному тілі Стаса. «Кішка хтива. Нечистий попутав мене поступитись їй двічі», – промайнула неприємна думка в голові чоловіка. Не поглянувши на ті млинці, демонстративно склав руки на грудях.

 – Доброго ранку, Лідо. Насамперед я прохав не називати мене Стасиком. А крім того, просив не носити мені свої кулінарні «шедеври». Дякувати Господові, не голодую. Ще й тебе нагодувати можу, – стримуючи роздратування, похмуро промовив господар.

– То ти мене запрошуєш на сніданок? – незворушно мовила сусідка. – Дякую! – Й підійшла впритул, торкаючись його грудьми. Під тим тиском Стас був вимушений відступити від дверей. Ліда без вагань скористалась цим і шаснула до кухні.

 – О! То в тебе вже і кава зварена, і бутерброди є. Мої млинці теж до речі. Добряче поснідаємо, – весело щебетала нахаба. Вона господарювала в його кухні, ніби у себе вдома. Діставала з холодильника сметану, наливала собі кави. Потім сіла до столу, ще й його запросила.

– Сідай. Снідатимемо удвох, по-родинному.

Стас ледь стримував гнів. Він дуже дратувався, коли хтось вторгався на його територію, та ще й так нахабно. Сів навпроти, поглянув у хитрі очі й твердо проказав, намагаючись мати спокійний вигляд.

 – Ми з тобою не родина і ніколи нею не будемо. Я казав тобі це вже декілька разів. І те, що між нами колись відбулось, не дає тобі права поводитись у моєму будинку мов господиня.

– Ой, не зарікайся, Стасе. Бо все може статися. Тобі вже сорок три роки. Годі бурлакувати. Давно час одружитись. А кращої від мене не знайти. Хіба я не гарна? Чи в ліжку не вправна? Тобі, як і всякому чоловікові, потрібна дружина, яка і будинок догляне, і приготує смачненько, і сімейний бюджет скерує у потрібне русло. Он ти на церкву відвалив таку купу грошей. І навіщо? Що, подіти не мав куди? – жінка казала те тихо, присьорбуючи каву та всміхаючись, а Стасові від обурення стемніло в очах.

 – Що тобі до того? Чи я мав у тебе запитати? Хто ти така мені? Те, що тобі вдалося затягти мене до ліжка, зовсім нічого не означає. То був лише фізичний контакт, не більше. Я дуже жалкую про те, що зблизився з тобою. Та я краще довіку парубкуватиму, але не приведу додому таку нахабу і хвойду, як ти. Забирай свої млинці і геть з мого дому! Щоб більше сюди ні ногою! – ледь стримуючись, сказав Стас. Усмішка на обличчі Ліди вмить розтанула. Її аж перекосило від люті та образи.

– То ось як?! Я тобі не до шмиги! Такого приниження жодна жінка не пробачить. А я поготів! Ти ще пошкодуєш! Ще й як пошкодуєш! – прошипіла гадюкою. Ухопивши тарілку з млинцями, вискочила за двері.

– Козел! Вовкулака! – почувся Лідин голос уже з двору. – Я тобі цього не пробачу! Не пробачу!

Врешті ті окрики стихли. Пішла! Стас видихнув з полегкістю. Нарешті позбувся! «Ото вже вляпався із цією Лідкою. Сам і винен. Маю бути обережнішим із жінками. Але одружитись потрібно. У цьому Лідка має рацію», – отак думаючи, взявся до сніданку. А снідаючи, пригадував усіх знайомих незаміжніх жінок. Вибирав собі наречену. Проте жодна не підходила. Бо в його віці вимоги до майбутньої дружини були ще ті! Щоби і гарна, і хазяйновита, і добра, і покірлива. Щоби кохала Стаса, а не його статки. Щоби і його серце розтануло від любові. А основне – щоби народила йому дитинку. Як же йому обридла самотність! Як же бажав чути у своєму великому будинку жіночий та дитячий сміх! Такий щасливий, як у тому сні, який бачив сьогодні. Настрій Стасові геть зіпсували оті роздуми та сварка із сусідкою. Одначе, пригадавши, що має йти на уродини, сам до себе усміхнувся. На серці потепліло. А до обіду й гумор повернувся. 

Дім Петра далеченько, в іншому кінці села. Зазвичай Стас їхав туди автомобілем. Цього разу вирішив піти пішки. Хотілось пройтися неквапом сільськими вулицями. Привітатись з односельцями, поговорити. Вже й забув, коли таке було. Бо автомобілем шась туди, шась назад. Людей не бачить!
Тож гарно одягнувшись, з подарунками в руках попрямував Стас сільськими вулицями. І мав від того чималу втіху. Привітався й наговорився зі старенькими, нажартувався з однолітками, намилувався на дітей. Тож до кума прийшов із запізненням, коли всі гості вже сиділи за столом.

– Хрещений прийшов! Мій хрещений! Привіт! – радо скрикнув шестирічний Сашко, підбігаючи до Стаса.

– Привіт, мій любий. З днем народження тебе! – чоловік підхопив малого на руки, притис до себе й поцілував у щічку. – Рости здоровий, шануйся, старших поважай, молодших не ображай.

– Гаразд! Дякую. А що ти мені приніс? – запитав Сашко.

– Ось, тримай, – Стас подав хрещеникові пакунок.

– Що це?

– Розгорни, то й бачитимеш, – усміхнувся Стас. Малий нетерпляче розгорнув дарунок. На мить завмер, ніби подих затримав.

– О-о-о! Це планшет! Крутіший від твого, тату! Дякую! Дякую! – крикнув захоплено хлопчик і нумо обіймати та цілувати хрещеного. У того й сльози виступили на очах.

– Кумчику, ну навіщо такий дорогий подарунок?! Зарано йому, – проказав Петро.

– Не зарано! Максимко має власний, Оленка теж! А ти мені свій даєш лиш зрідка. І то ненадовго! – заперечив хлопчик.

– Що то за діти ниньки пішли?! Ми в їхньому віці в піску бавились. А їм он, планшети та смартфони подавай! – скрушно похитав головою Петро. – Здоров, друже. Заходь. Давно на тебе чекаємо. – Обійняв Стаса.

 Увійшовши до кімнати, новоприбулий привітався й сів до столу. Обвів поглядом гамірну компанію гостей. Усі знайомі. Окрім однієї пари, яка сиділа навпроти нього. Невисокий повновидий чоловік, з одного боку якого сидів худенький білявенький хлопчик. З іншого – така ж худорлява бліденька жінка. Вона сиділа, опустивши очі, й мовчала.

 – Стасе, дозволь тебе познайомити з нашими сусідами. Декілька місяців тому вони придбали будинок за три двори від нашого. Це Борис, його дружина Ліля та синочок Мишко – прятель нашого Сашка. Разом у садочок ходять. Разом і до школи підуть, – відрекомендував незнайомців Петро.

– Дуже приємно, – привітався Стас. Підвівшись, через стіл потис руку чоловікові та хлопчикові, жінку привітав, кивнувши головою. Вона поглянула на нього і кивнула у відповідь. Від того погляду Стас занімів. Його ніби хтось штурнув у груди. Очі! Ці сині очі в обрамленні довгих вій! Очі з його сну! Містика якась! Навіть розгубився від несподіванки. У душі, в думках було сум’яття, та зовні поводився як зазвичай. Жартував, виголошував тости. Однак тихцем придивлявся до нових знайомих. Борис поводився не зовсім ґречно. Розмовляв голосно і слова нікому не давав сказати. Лише його чути було. Говорив таке, що купи не трималося. Зрештою, не було чому й дивуватись, бо дудлив Борис чарку за чаркою. Так упився, що ледь язиком повертав. Його дружина лише червоніла від сорому. За увесь час жінка промовила декілька слів, а то все мовчала. Зрідка поглядала на чоловіка великими наляканими очима, а коли він сердито зиркав на неї, то вбирала голову в плечі. Від того видавалася ще тендітнішою. Борисова присутність була всім неприємною. Коли він, тримаючись за стіл, підвівся і наказав дружині: «Додому!», господарі та гості видихнули з полегкістю. А Ліля стрімко підвелася, мов і не сиділа, подякувала господарям тихим голосом і, взявши за руку Мишка, подріботіла за чоловіком. Невисокого зросту, худенька, бліда, вона нагадувала Стасові налякане маленьке курчатко. Дивився їм услід, і серце стискалось від співчуття до цієї молодички.

– Дивна пара, – промовив стиха.

– Ой, не кажи, Стасе. Борис здоровий, мов бугай, і ласий до горілки. Не подобається він мені. Ліля ж добра, привітна жінка, коли сама, без нього. Здається мені, що Борис її катує, бо дуже вже ця жінка налякана. І хворіє часто. Тижнями на вулицю не виходить. Тоді в садочок та із садочка я воджу і свого Сашка, і її Мишка. А хлопчик добре вихований, чемненький. Та з усього видно, що теж боїться татка. Шкода мені їх, – розповіла кума.

Стас повертався додому десь опівночі. Наговорився з кумами, набавився із Сашком, ще й наспівався вдосталь, тому настрій мав гарний. Але весь вечір його думок не полишала Ліля. Щось щемливо-ніжне прокидалось у Стасовій душі від згадки про цю жінку. Тихою ходою ступив у темний, порослий з обох боків густим вишняком провулок. Уже дійшовши до середини, почув притишений дитячий зойк. Здивований Стас застиг на місці, прислухаючись.

– Тихо, – ледь чутно прошепотів жіночий голос.

– Та комарі кусають, – теж пошепки промовив дитячий голос. Стасові ніби морозом сипонуло за спиною. Опівночі в темному провулку у вишняках дитина та жінка? Хіба це можливо? Чи не мана його дурить? Ді­став з кишені мобільний телефон, увімкнув на ньому ліхтарик і почав оглядати кущі, звідки линули голоси. Ледь розгорнувши віття, побачив дивну картину. На землі, міцно обійнявши дитину й опустивши обличчя, сиділа жінка. Хлопчик теж обіймав матір, сховавши личко в неї на плечі. Ліля і Мишко! Стас упізнав їх з першого погляду. Удруге за вечір чоловік так здивувався, що якусь хвилину не міг слова вимовити.

– Лілю, Мишку... Що?.. Чому ви тут?..
О такій порі? – врешті вичавив із себе.

– Мамо, це не тато! Це дядько Стас! – радо вигукнув хлопчик.

Стас забрався в кущі, присів навпроти Лілі та Мишка навпочіпки.

– Так, це я, Мишуню. То ви від татка сховалися? – запитав, заздалегідь знаючи відповідь.

– Так. Ми знову втекли, – підтвердив малий.

– Чому?

– Бо татко б’є маму. А коли я за неї заступаюся, то і мене б’є, – з дитячою безпосередністю відповіло хлопча.

– Синку, мовчи! – прошепотіла Ліля.

Стасові нестерпно захотілося натовкти пику Борисові так, щоб той благав про помилування.

– І як довго ви сидітимете в цих кущах? – запитав, трішки вгамувавши хвилю гніву.

– До світанку. Допоки тато міцно засне, – знову відповів хлопчик. 

– Я пропоную вам перебути ніч у мене.

– Ні, ні! Ми не можемо. Ви самотній чоловік. Хтось побачить, дійде до Бориса. Він мене закатує, – злякано прошепотіла Ліля.

– Ніч темна, мов сажа. Ніхто не побачить. А ми нікому не скажемо. Ну що? Згода? – запитав чоловік.

– Дякуємо, але ні. Ми вже тут якось... – відповіла молодиця.

– Мамо, тут комарі кусають. Незабаром усю кров з мене висмокчуть. Ходімо до дядька Стаса. Він добрий, – прохав матір Мишко. Та Ліля заперечно хитала головою.

– Ну, тоді я забираю дитину до себе. А ви чиніть як знаєте, Лілю, – рішуче мовив Стас. Чоловік узяв Мишка на руки і вибрався з кущів. Жінці нічого не залишилось, як пристати на його пропозицію. 

 Йшли темним провулком мовчки. Чоловік ніс хлопчика, а позаду дріботіла Ліля. Провулок був вузеньким, отож іти поруч вони не могли.

 – Стасе, дозвольте мені йти попереду вас, – несподівано попрохала молодиця.

– Будь ласка, – здивовано промовив, пропускаючи її вперед.

– Мама боїться йти позаду, бо тато може наздогнати нас і вдарити їй у спину ножем, – прошепотів Мишко Стасові на вухо.

– Ножем? – здивувався той.

– Так. Він завжди обіцяє зарізати маму. В нього й ніж є, – знову прошепотів малий. І вже вкотре за вечір Стаса накрила хвиля гніву. Аж дрижаки тілом пішли.

– Тобі холодно? – запитав хлопчик стурбовано.

– Ні, ні. Все добре, – відповів Стас. Він притискав до себе тепле тільце хлопчика, ніби захищаючи від усього лихого на світі. А той довірливо обіймав чоловіка за шию, шукаючи прихистку. Якоїсь миті Стасові здалось, що він несе на руках власну дитину. І те відчуття було надзвичайно приємним. 

Так дісталися його будинку.

 – Проходьте. Не соромтеся. Зараз світло ввімкну, – запросив Стас, заводячи пізніх гостей на веранду.

– Ні! Не вмикайте! Тут вікна великі, хтось побачить нас, – попросила Ліля.

– Лілю, годі боятись. Тут вас ніхто не образить. І не побачить. Паркан високий. Хвіртка замкнута, – заспокоїв її чоловік. Завівши гостей до кухні, посадовив Мишка на диван і повернувся до Лілі. Вона стояла біля дверей, притиснувши кулачки до грудей. Змучена, бліда і... гарна. І знову щемом озвалося чоловікові серце. Та не від її вроди, а від жалю: рукав сукні розірваний, губа припухла і розбита, засохла цівочка крові на підборідді й тонкій шиї. У Стаса виникло бажання обійняти Лілю, притиснути до себе, заспокоїти, як Мишка. Довгу мить вони дивились одне на одного і мовчали.

– Лілю, у вас кров на обличчі. Он двері до ванної, – показав рукою. – Там і аптечка є. В тумбочці. Допоки ви приведете себе до ладу, я приготую чай.

Поки Стас розливав чай у горнятка, а Ліля була у ванній, Мишко заснув, сидячи на дивані. Стас відніс малого до кімнати. Удвох із Лілею вклали дитя до ліжка.

– Спи, мій горобчику, – прошепотіла жінка, ласкаво провівши долонькою по голівці сина. Лілія поцілувала малого в маківку і певний час стояла навколішки біля ліжка, вдивляючись в обличчя сина. І стільки ніжності, любові, турботи було у тому тихому голосі, в тому жесті, у погляді, що Стасові серце зайшлося. Йому дуже забажалось теж поцілувати хлопчика в маківочку. Та стримався. Не мав такого права.

Потім, коли, сидячи в кухні, смакували запашним чаєм, Стас наважився поставити молодиці декілька запитань.

– Ваш чоловік часто б’є вас?

– Завжди, коли насмокчеться горілки. А часом і тверезий може вдарити.

– А п’є часто?

– Останнім часом так.

– То чому ви терпите таку наругу над собою і дитиною? Чи вже так кохаєте його? – ледь стримуючи обурення, запитав Стас.

– Чому терплю? Я звикла до такого життя. З дитинства. Мій тато теж бив маму. І вона терпіла. І ми із сестрою терпіли. І втікали ночами з хати. Я не могла діждатись, допоки виросту і залишу те пекло. Коли в моєму житті з’явився Борис, без вагань пішла за ним. Чи кохала його? Не знаю. Завдячуючи йому, я отримала шанс змінити своє життя. Як тоді мені думалось, на краще. Коли він запропонував жити разом, я запитала, чи не битиме мене. І знаєте, що Борис відповів? «Побачимо». Мені б тоді звернути на це увагу. Та я не надала цьому значення. А вже за два тижні спільного життя була битою. Тоді я вперше втекла від Бориса. Не до батьків. Втекла, сама не знаючи, куди мені подітись. Борис наздогнав мене на залізничному вокзалі. Приволік додому й так побив, що місця живого на мені не було. Якщо й були у мене до нього якісь почуття, то він вибив би їх кулаками. Тримав мене біля себе страхом. А потім народився Михайлик. Допоки я ходила вагітною й годувала грудьми, Борис не давав волі кулакам. Лише лаявся. Той час я згадую як найщасливіший у своєму житті. Сподівалася, що з народженням синочка чоловік, урешті, стане людянішим. Але ті сподівання були марними. Я знову втекла. До матері. На той час батько вже помер. Мама жила з моєю сестрою та її чоловіком. Сестрі поталанило більше, ніж мені. Мала доброго, непитущого чоловіка. Борис віднайшов мене там уже наступного дня. Зчинив бучу. Штурнув маму. Старенька впала і дуже забилась. Сестрин чоловік заступився, то Борис побив і його. Тож я повернулась до нього. Більше в батьківську хату не втікала. Не хотіла, щоб через мене страждали мати, сестра з чоловіком та їхні діти. Але моя сестра вирішила мені допомогти позбутися Бориса. Після маминої смерті вони переїхали жити до чоловікових батьків. Продали мамину хатину і придбали мені житло у вашому селі. Потай від Бориса я оселилася тут. Та він віднайшов. Життя стало ще нестерпнішим. Погрожує, якщо комусь пожаліюсь чи ще раз утечу, то заріже мене. Мушу терпіти. Не виходжу з двору по декілька днів, допоки синці зникнуть. Адже соромно перед людьми світити ними.

(Далі буде)

Дякуємо!