ПРОДАНА МОЛОДIСТЬ

Коли Леонід запросив на побачення, відразу погодилась. У вихідні чоловік повіз Люсю до заміського пансіонату, і вони чудово провели час.

Про себе розповів, що працює в обласній мерії, живе з батьками, тому не може запросити до власного помешкання. Зустрічались у Люсі. Спочатку дівчину все влаштовувало: хлопець їй подобався, коли приходив до неї, то завжди щось приносив. Щоправда, з рідними не знайомив, як-то кажуть, «на публіці» з нею не з’являвся і, взагалі, ніяких планів на майбутнє не будував.

Люся лише зітхала, а потім стала наполегливою. Час спливає, вона хоче сім’ю, дітей, тож треба якось визначатись.

Леонід відмовчувався, вже рідше приїздив, а в салон зовсім перестав ходити. Коли Люся почала наполягати на своєму, взагалі зник. Дівчина постійно надзвонювала, а телефон… мовчав. Щоправда, за деякий час молодик сам набрав її номер: він поїхав на стажування, то ще зателефонує, коли повернеться.

Розмовляв ухильно, нічого конкретного не казав, не обіцяв… невідомо, коли повернеться… не має змоги більше розмовляти… Усе потім…

Сусідка приятельки працювала в мерії, тож невдовзі дізналася, що з роботи Леонід давно звільнився, продав свою квартиру (до речі, жив без батьків) і переїхав до столиці. За чутками, там вдало одружився з багатенькою дівчиною, то працює у фірмі тестя. І загалом задоволений новим життям. У місто повертатись не збирається: навіщо й до кого? Люся гірко плакала: один зґвалтував тіло, другий – душу. І чому так? Спочатку плакала, а потім заспокоїлась. Вона все гарно розпланує, подумає і теж переїде до столиці. Досягне свого: буде заможною жінкою, матиме власну справу. І Леонід (а вона обов’язково розшукає його у столиці) ще не раз пошкодує, що так із нею вчинив. А за нагоди вона йому ще й добряче помститься!

Сестра подруги жила у столиці, тож декілька разів Люся приїздила роздивитися. Вона знайшла рієлтора, продала житло та переїхала до столиці. Квартиру купила значно скромнішу, ніж була в неї раніше: бо ж ціни столичні, вони навіть не кусаються, а шматують.

Влаштувалась у великий салон, поводилася тихо та чемно. Приглядалась і роздивлялась. Вона не має права на помилку.

У салоні обслуговувався такий собі пан Микола: невеличкого зросту, старший за Люсю десь років на тридцять із гаком, сивий, зморшкуватий. Та яке має значення зовнішність, якщо в чоловіка є гроші?.. Чоловік з грошима завжди привабливий та молодий. Дівчата перед ним ледь не стрибали, а ще казали: мільйонер!

На Люсю це слово мало просто-таки магічний вплив, тож коли старий запросив на побачення (подумки Люся відразу стала його називати Дідом), не комизилась і одразу погодилась. А чого відмовлятися: вона в місті зовсім самотня. Не має ні рідних, ні знайомих, а залицяльників у молодої гарної жінки – нуль!

Пан Микола не шкодував грошей на ресторани, водив Люсю на різні прем’єри, презентації. Гарненька чорнява, кароока Люся спочатку дуже соромилась, а потім огледілась, освоїлась і почала поглядати на Діда із цікавістю. А він не забарився з пропозицією: чоловік давно розлучений. Син з колишньою дружиною живуть за кордоном, вони майже не спілкуються, а вік у нього вже такий, що треба подумати ще про дітей, сім’ю.

Молода красуня уважно оглядала старого й подумки зітхала: ну які можуть бути почуття до дідугана, а от до його статків… почуття ще ті…

Люся попросила час, щоб усе добряче обдумати, хоча відразу знала, що дасть згоду. Вона стане дружиною мільйонера, не треба буде важко працювати, вестиме світське життя. Різні там прийоми, поїздки за кордон…

Молодиця думала, що весілля буде багате, пишне, гамірне та багатолюдне, проте все виявилося інакше: лише декілька рідних від Діда, від Люсі взагалі нікого. Після розпису обід у дорогому ресторані, а далі літак – і до Парижа.

Після нього – Ніцца, Монте-Карло, Монако… Грошей чоловік не шкодував, тож Люся таки відчула себе принцесою.

Щоправда, зі світським життям не склалося, бо з медового місяця жінка повернулася вагітною. Дід після повернення відразу привіз молоду дружину в будинок за містом. Із садиби Люся виїздила хіба що до лікаря, та й то у супроводі охоронника та водія.

За п’ять років подружнього життя Люся народила Дідові трьох дітей: двох синів і доньку.

Хоча в будинку було багато прислуги, в дітей були няні, проте маленькі діти – то маленькі діти, тож із садиби майже не виходила.

Жінка сподівалася, що згодом усе зміниться, проте для неї нічого не змінювалося, жодного разу вона не виходила за ворота сама, лише з охороною.

Іноді Дід брав Люсю із собою на деякі міські заходи, то своє розкішне волосся Люся мала збирати у строгий пучок на потилиці, а всі сукні – під горло та з довгими рукавами. А ще стояти трохи за спиною у Діда, чемно всміхатися й мовчати. А коли зверталися до Люсі, то відповідав завжди Дід.

Люся добре розуміла, чому Дід так робить: якщо Люся розпустить волосся, з’явиться в декольтованій сукні, то ж вони матимуть вигляд навіть не як батько з донькою, а як дід з онукою.

До речі, на одному із заходів таки побачила Леоніда. Ледь упізнала: погладшав, пивне черевце, залисини. Прислухалась до себе: почуттів ніяких, як і до Діда. Бідолашна придумала собі таку гру: виглядала собі молодого гарного чоловіка, а потім мріяла, що це її чоловік, що вона з ним… разом… Втішало мало, щоб не сказати інше слово.

Люся почала просити Діда, щоб викупив їй салон-перукарню, аби в неї була своя справа. Дід не відмовив: салон купив. Сам підібрав персонал. Тож стала їздити туди в супроводі того ж охоронця. Спочатку щотижня, а потім… Майже не їздила… Персонал фаховий, досвідчений, тож робота йде і без неї.

У садибі хазяйка вона теж номінантна: домоправителька в них – якась далека родичка Діда, то вона всім і керує, і слухається лише господаря, а ще всюди нишпорить і про все-все йому доповідає. Інший персонал з Люсею чемний і не більше, усі в садибі знають, хто має реальну владу.

Єдина відрада – діти. Та ж вони ростуть і починають багато чого розуміти.

Якось Люся не витримала і «взбрикнула»: влаштувала Дідові скандал із биттям посуду, а потім кинулась до нього та намагалася подряпати йому обличчя.

Та Дід не розгубився: для початку вліпив такого ляпаса, що жінка поточилась і впала. Тоді додав ногами, а потім схопив за волосся і злісно прошипів в обличчя:

– Тебе тут ніхто не тримає. Можеш забиратися зараз же! Гола й боса прийшла, то гола й боса підеш! І не сподівайся, що бачитимеш дітей чи спілкуватимешся з ними!

Тоді знову кинув жінку на підлогу й пішов собі. Люся ледве піднялась і почвалала до себе в кімнату. Довго приходила до тями. Усе не могла заспокоїтись… гола… боса… дітей не бачити… а куди йти… в неї ніде нікого немає… ніде ніхто її не чекає…

Люся схудла і стихла. Її єдина вірна подруга – хвостата кішка Муза обожнює свою господиню, вона завжди відкрита для спілкування і годинами уважно слухає свою хазяйку. Невеличка пухнаста руденька кішка задоволено мурчить на колінах Люсі, ластиться. І обидві задоволені: і Люся, і Муза.

Зараз єдині світські заходи для Люсі – то виставки квітів чи котів (звісно, з охороною). Люся не пручається: змирилася. До Діда ставлення двояке: з одного боку, вона бажає йому… того, чого бажає, а з іншого… Дід так часто розповідає, як стають банкрутами, яке в них (та членів їхньої родини) життя тоді… Та й чи можна це назвати життям узагалі… після того, що було… Та й це добре, як будуть жити взагалі. Такого Люся не хоче ні для себе, ні для дітей…

Тож мовчить… Потерпає, але мовчить. Молодих ненавидить: веселі, енергійні, в них плани, почуття, відчуття. Словом, життя.

А от у неї… Що вже казати: ніхто так собі не зробить, як сама… Сама продала свою молодість, вроду, життя. То яке може бути життя?