«ПРОБАЧ МЕНІ, СИНКУ…»

Та великий Кобзар зрозумів і оплакав свою Катерину, хоч між людьми велося інакше. У радянські часи теж не вітали такого, часто люди не могли пробачити «катеринам» їхнього грішного кохання, однак легко забували батьківське відступництво. Згадується мені одна давня правдива історія. Гріє душу, бо люди все ж таки усвідомили хибність своїх міркувань. Не лукавлю, адже тепер дівчата стали вільними у своєму виборі й без принижень можуть самостійно виховувати діточок.

Про дівочу цноту, про калину

Не співай, поете, не квили,

Бо іде сьогодні Катерина

Тим шляхом, що наші кревні йшли.

Л. Кисельов

– Ану геть, голодранці, з дерева! Бо лозиною відшмагаю так, що й не сядете! – кричить Панас, і його кошлаті жовті брови погрозливо ворушаться.

– Ну, діду, відійдіть! Відійдіть, діду… Бо ми так не зліземо!

– Кидайте торби, кажу вам, а самі спускайтеся! Скільки говорено, що грушки ще зелені, – не доходить. Та й гіляк наламали, що встелено біля корови.

– Ми більше не будемо. Тільки не бийте… – скиглить найменше і повільно, озираючись на товаришів, що захова­лися в кроні, сповзає додолу.

Придушені жовті гнилички висипаю­ться із сорочки й падають у сіру пилюгу, збиту коров’ячими ратицями.

Малий шморгає носом, задкує, але старий чекає головних заводіяк і дитини не зачіпає, тому хлопчик, радіючи, біжить щодуху додому.

У діда Панаса найкращі на кутку груші-дички. Вони чорні, дряпакуваті, та коли зацвітуть, здаються білосніжними накрохмаленими хустинами в руді та зелені цяточки. Бджоли тижнями пораються в тій духмяній розкоші, і, дивись, за місяць-два старі дерева зарясніють зеленою зав’яззю, схожою на сережки.

Груші стоять на межі біля самого городу, однак сварки за це немає, бо межа впирається в порожнє подвір’я. Колись тут жила дружня селянська родина, що гарувала день і ніч біля великого господарства та ставила на ноги своїх численних нащадків. Потім настав такий час, що влада вирішила порівняти статки і людей, але й останні, що заздрісним оком дивились на все те багатство, посприяли пролетарській «справедливості» і так званих куркулів відправили туди, куди Макар телят не ганяв. Хата згоріла через недогляд чи хтось недобрий підпалив, а на згарищі селитися ніхто не хотів. Панасові було добре, що поряд розкошував такий шмат споришу – його гуси паслися там від весни до осені, а корова, прив’язана до шворня біля груш (щоб, коли сонце, в холодок могла сховатися), вигризала ту траву до землі, хоч чоловік приносив їй і береговини, яка була за городом.

Отож ті груші. Байдуже, що вони були дичками, але восени їхні плоди, падаючи, ставали м’якими й танули в роті. З одного дерева можна було їсти ще й зеленкуваті, і хоч були вони давкі, діти не перебирали. Ніхто не пам’ятав, щоб від цих запашних грушок був у кого кривавий понос. Від червоних і білих порічок, які обривали ще зеленими, інколи й нападала швидка, але чай зі звіробою та деревію зупиняв цю халепу за декілька днів.

Дід Панас гонив дітей від груш, хоч вони обносили їх і вночі. Він не був лихим чоловіком, але одна біда, чи то халепа, змусила його хапатися за лозину, тільки-но зачував голоси непроханих гостей. Бувало, й кропивою по литках устигав нашмагати. Батькам діти не скаржилися, бо ті їх не підтримали б: не твоє – не чіпай. Інше – колгоспний садок. То колективне добро, і хоч сторож час од часу навідувався, колгоспники за четвертушку самогону та закуску могли нарвати собі яблук чи слив угорок. Одначе ті грушки-дички, наче медом, дітлашню приманювали, тому хлопчаки стерегли, коли дід піде до магазину чи ще кудись, ставили чатового і набивали повні пазухи тим ароматним добром.

У діда був син, але, завербувавшись на Далекий Схід, і не думав повертатися до села, та незаміжня дочка, пізня дитина, що жила біля батька. Дружина померла ще молодою від якоїсь лихої болячки, але Панас не поспішав шукати заміни. Може, був однолюбом, а може, не знаходилася господиня на непоказну глиняну хатину. Молодші хазяї з допомогою колгоспу й толоки, коли все село сходилося підсобляти, вже почали зводити собі гарні хати на три кімнати з кухнею та ґанком, а Панас і не думав. А кому? Син далеко, квартиру в Находці отримав, має добру роботу, дружину-кацапочку, що ще ні разу не навідувалася до свек­ра, хоч син разів зо два і приїжджав з подарунками – копченим омулем та осетровою ікрою. Омуль жирний і запашний, аж у роті тане, а ікра таке – ні смаку, ні задоволення. Ікра з карася чи з коропа – ото штука… Так ото синові й не потрібна була та хата.

А дочці… А дочка не заслужила. На старості через неї мусив у Сірка очі позичати й обходити людей десятою дорогою. Принесла в пелені хлопченя. Байстрям у Панаса язик не повертається його назвати, бо ж таке ловкеньке та сумирне. Білявеньке, хоч вони з дочкою темно-русі (це, постарівши, він став якийсь гливий – у білому сіро-жовті пасма). Отож ніколи б не подумав, що йому буде такий сором через свою кровинку. Вона ж така слухняна та метка, що в селі ще пошукати. І хатина їхня невеличка побілена навесні й восени та обведена червоною глиною біля вікон і призьби, і хлівчик, пошпарований всередині та зовні, усміхається з-під сніпків. Хату Панас бляхою перекрив, а на хлів махнув рукою – з’явиться зять, новий побудує. А зять не з’являвся, хоч роки спливали, як вода, і хлопці вже сваталися до молодших. І чого їхню хату оминали, чоловік не міг втямити. І чепурна його Марійка, і спокійна, і в ланці задніх не пасе. Щомісяця обстриже ножицями і його брови, що, спадають аж на очі, вкоротить, голову змиє, корито води в кухоньці нагріє, щоб покупався, та одежу чисту видасть. Але, очевидно, така доля – звікувати самотою. Переживав Панас, та й Марійка іноді ходила похмура й не озвалася до батька. Особливо, коли почує, що десь весілля виграє.

А то якось прийшла з поля, сіра така, ледве скинула із себе замурзану хустину, в кухоньці помилася, бо ж була чистьоха, як і Домка покійна, й лягла на своїй дівочій постелі в хатині. Коли чує Панас, стогне тихенько, а потім і кричати почала. Він до Устини швиденько, яка товаришувала з його дружиною колись та зналася трохи на хворобах. Поки прибігли, Марійка народжувати почала. Виштовхала Устина Панаса з хати, звелівши йому з комори полотна чистого принести та бігти по акушерку, яка жила в селі недалеко.

Згарячу Панас усе зробив як слід, а потім так його розтрусило, що почав клясти дочку.

– Не хочу тебе в хаті бачити з покидьком. Звідки дістала, туди й занеси.

– Та вгамуйтеся, Панасе, – це вже йому Устина. – Вона не перша така. Оно після війни скільки Саньковичів та Христиновичів виросло. То що, матерям у землю заритися?

– Так то ж війна! Чоловіки не повернулися! А тут…

– А в нас що, зараз їх багато? Ті на Донбас вирушили на заробітки, ті, як твій син, у Расєю.

– Годі вам, дядьку, лаятися, забираємо ми породіллю в лікарню. Уже й «бобик» колгоспний під’їхав. А там розкинете мізками та й зрозумієте, що внучок вам як знахідка на старості буде, – це вже акушерка, що поралася біля дитяти, до нього.

Забрали Марійку в сільську лікарню, хоч народила легко, а дитинча було здоровеньке, байдуже, що перетягувалася рушником у поясі й одягала широку рясну спідницю, щоб було непомітно. Ніхто до останнього не бачив і навіть не знав, з ким вона його прижила.

Пізніше тільки тітці Устині скаже, що закохалася в немолодого шофера, який приїжджав з товаришами зерно вивозити. Він розвозив жінок з поля додому, а вона виходила з машини останньою… Той гріх її мучив, і дитини вона, Бог бачить, не хотіла. Подруга два роки просила дитяти після заміжжя, до «бабок» бігала, поки не затяжіла, а вона за декілька разів любощів підхопила те сім&...