ПРАЗНИК

– А до нас яким вітром? – здивувалася стара.

Чоловік почухав потилицю та взявся пояснювати:

– Йду я на сусіднє село. Маю плащ і камізельку. Так душно стало. Нести їх у руках не хочу. Можна у вас залишити? Я, коли ввечері повертатимусь, заберу.

Баба була трохи здивована проханням чоловіка. Але заперечити не було причини. Не грошей у борг прийшов попросити. А одежина їй не стане на заваді.

– А до кого йдете? – запитала баба з цікавістю.

– Є там у мене колєґа один. Колись разом у войську служили, – відповів чоловік і вийшов за двері.

Коли смеркло, Іруська засвітила каганець і сіла край вікна. Світло у неї було, але не любила вона його. Не любила ні світла, ні телевізора. А коли відрізали сільську радіоточку, то й радіо не слухала. «Он як від того світла все видко, – заглядаючи в сусідські вікна, жебоніла. – Я при каганци зросла. Мені так миліше. А з тим світлом як на ренгені!» Десь здалека донеслася пісня. Іруська впізнала той голос. То був син Миколи – її колишнього сусіда. «Співає, як тато. Ото був хлоп: і до співу, і до жінок. Казав мені не раз, що, якби не жінчина хороба, то нині би до мене прийшов жити. Але її лишити не міг. До мене й так приходив. Чи не щовечора. А я не боронила. Хтозна, чи й син такий?»

– Хазяйко, не спите? – почула Іруська через вік­но голос незнайомця.

– Не сплю. Заходьте, прошу, прошу!

Чоловік переступив поріг і пройшов до кімнати.

– Відвідали-сте колєґу? – запитала Іруська не з цікавості, а лиш, аби зачепити чоловіка на бесіду.

– Відвідав дітей його. Самого не застав. Кажуть рідні, що поїхав до вашого села на празник. Чекав-чекав, але де там...

– Може, ви голодні? – запитала баба, підсуваючи гостеві графин з оковитою. – Може, чарку вип’єте? Сама гнала. Колись люди хвалили. Казали, що в мене найміцніша самогонка у селі.

– Можна, – двояко відповів чоловік. – Але тільки чарку. Одну!

– То будьмо! – Наливши й собі пів чарки, весело перекинула Іруська і скривилась: – Ой, гірка!

– Моцна! Хех! – видихнув голосно чоловік і підклав чарку бабі. – Гріх було й рота мастити за одної чарки. Дуже вже порєдна. Аж у грудях запекло!

– А ви, пане, не встидайтесі. Закусюйте! – підсунувши до чоловіка таріль із холодцем, примовляла баба.

За чаркою пішла друга. Третя, п’ята. За холодцем вслід ковбаси, салат, юшка, кишка, налисники з грибами і маком. Баба наливала. Хлоп їв і пив.

«Вже й не думала-м, що і в мене буде свєто і празничні. Як давно сей поріг хлопи не переступали. Як давно за сим столом хлопи не сиділи», – миготіла баба коло пічки, засипавши в каструльку запашної ячмінної кави. «Нема кави – нема забави!» − прошепотіла собі під ніс, наливаючи запашний напій у філіжанку й піднесла гостеві. Він подякував та відпив ковток.

− Смачн-а-а! – протягнув Петро і пересів ближче до Іруськи.

Нараз його рука опинилася на її коліні. Іншою обій­няв за плечі. Вона не противилась. Серце голосно калатало. Хустина сама зсунулася з голови. Пасмо сивого волосся впало на очі. Обоє не знали, що з ними діється... А коли у вікно вдарило перше проміння сонця, Іруська, розплющивши очі і побачивши поряд із собою Петра, зіскочила з ліжка, мов обпечена. Він навіть не помітив, коли вона тихо вийшла з кімнати.

Іруська не мала сміливості зайти до хати знову. Пішла в город і довго сиділа у високій кукурудзі. Було соромно перед незнайомцем. Було соромно перед самою собою. Лиш думки муляли глибоко в мозку. Такі думки, що навіть озвучити самій собі важко. Що вона наробила? Звабила п’яного чоловіка? Чи він її? Навіщо їй це було? Адже стільки років уже не торкала її тіла чоловіча рука. Стільки років без ласкавого слова. І жила ж якось без тої ласки. Існувала до вчора. А він! Як любив! Що він їй говорив!.. Може, ті слова були не їй сказані, а дружині, яка цілу ніч просиділа без сну, очікуючи чоловіка. Хто­зна, що думав він у той момент, адже добряче захмелів. Але що вже тепер шкодувати? Що було, то минуло. Але як то було солодко і добре! Так, наче мед ложкою!

Десь за годину Іруська побачила, як Петро вийшов з кімнати і, зачинивши за собою двері, пішов геть, закинувши плащ на плече.

Рік минув, як і кожен попередній. Вставала рано, давала курям їсти, варила собі каву, поралася в садибі. Взимку боролася зі снігами, навесні обробляла свій клаптик городу, влітку щось сушила-консервувала, сусідам допомагала. Їм поміч, а їй веселіше.

Навіть не опам’яталась, що за кілька днів уже Успіння. А коли згадала – стрепенулась. Торішній день повернувся в пам’ять і, наче ножем, шарнув її по серцю. Краще б не згадувала. Тепер той вранішній сором річної давності вічно стоятиме у неї перед очима. Але разом із соромом якесь інше, солодко-пристрасне відчуття обпекло ціле її лоно. Пішла до криниці. Викрутила зимної води. Вмила обличчя. «Тьху на тебе, дурна бабо! Такого й на сповіди не скажеш. Краще забудь!» – сварила сама себе. Але, вернувшись до кімнати, нащось узялася прибирати і мити долівку.

Потім руки самі потягнулися до борошна. Замісила тісто на хліб. Спекла медівник, такий, як колись пек­ла її мама. Потім зарізала курку, попатрала. Вийняла з пивниці два слоїки: в одному сало димлене, в іншому – ковбаса. Одна робота «кликала» іншу. Втомилася до вечора. Лягла в кухні на канапі, вдихаючи аромат свіжоспеченого хліба. Заснула, мов дитина по купелі. Тільки коли сусідка на світанку постукала до хати, прокинулась.

– Бабо, я вам трохи провізії принесла. І молока ще теплого. Так роботи багато. Завтра празник, – щебетала сусідська невістка.

– Дєкую, донько. Дєкую, – взявши з рук жінки тацю з продуктами, швидко випроваджувала молодицю, щоб та не побачила бабиних калачів.

– Завтра мої батьки в гості приїдуть. Може, прийдете до нас? Що самі будете вдома сидіти? Свято ж...

– Нє, дитино. Вибачєй, але я люблю сама побути. Піду до церкви. Звідти – на цвинтар... А ви празникуйте. На мене не чекайте.

– Ну... Як хочете, – знизала плечима молодиця.

Цілий день Іруська була мов на голках. Чомусь усе падало з рук. Вона навіть чарку пригубила, аби заспокоїтися. Не допомогло. У хаті було чисто. Їжі мала досить, але чогось бракувало. І що ближче до ранку, то сильніше якась незрозуміла туга тиснула її коло серця. Ледь ночі дочекалась. А коли, випивши жменю пігулок, відчула, як її клонить до сну, лягла на лаві під вікном, навіть не роздягнувшись.

На Успіння встала рано. Помилась. Дещо у хаті зробила і – до церкви. Віднесла квітів й батькам на цвинтар. Після цвинтаря летіла додому як на крилах. Ноги самі її несли. Прийшла до ґанку, ступила на сходину і завмерла: за рогом стояв він – Петро, її торішній гість.

– Ви?.. Ти? – витиснула із себе Іруська.

– Я, – мов і не було року розлуки, відповів.

Вона швидко відчинила і впустила його першим. Не було більше ані слова. Були палкі обійми, важкі зітхання і пристрасні поцілунки, наче обом не за шістдесят, а по вісімнадцять.

Так було ще сім років поспіль. Єдиний день на рік Іруська мала справжній «празник». По всім раненько він тихо йшов геть, але повертався знову на Успіння. Іруська вже не соромилась, не ховалась у городі. Вона тепер щоразу варила йому каву, смажила яєчню і випроваджувала затемна, поки ще сельчани, зморені святами, міцно спали. Але восьмого року він не прийшов.

Жінка сиділа до надранку, вдивляючись у чорне вік­но. Уже в цілім селі погасли вікна, а її каганець іще довго горів. Двічі доливала гасу, а потім зовсім погасила. «Не прийде! – розплакалась. – Хоч би знати, що з ним. Чи живий? Якби живий, то прийшов би...» Щось стиснуло у грудях. Запекло вогнем у голові. Зробилось гаряче-гаряче. Кров тоненькою цівкою потекла на білий вишитий фартух. Оперлась на підвіконня щокою, тільки руки двома тягарцями важко впали з колін. Такою й застала її сусідська невістка. Іруська була холодною та нерухомою...

У лікарні тримати не хотіли. Рідних жінка не має. Платити за неї нікому. Сусід своєю автівкою припровадив Іруську додому, а далі нею заопікувались соціальні працівники. Поки ще тіло не почало відпадати, мовчали. Мили. Перевдягали. Годували шприцом. А коли вже зовсім погано стало, зіпхали Іруську на Таньку. Танька у трупарні роками пропрацювала, то й тепер упора­ється. Але й Таньці обходити «живого трупа» було важко: оброблена, заслинена, смердяча...

– Ще-с не здохла? – крикнула Танька через вікно.

Рипнули двері до кімнати і голосно гримнули. Жінка глипнула в очі Ірусьці. Та лежала, як завжди, нерухомо, дивлячись на Таньку двома білими плямами. Голова Іруськи була трохи повернутою на кімнату.

– Хіба я тебе не до вікна обертала? Чи я вже дурна? Чи хто тебе розвернув? – бурмотіла сердито Танька, вириваючи простирадло з-під жінки. – Не сама ж ти...

– Бе-е-е-р-о-о-о, – скривленим ротом протягнула Іруська.

– Що? – стрепенулась Танька. – Тобі що, мову вернуло? Що ти мелеш?

– Пе-т-ро! – чітко вимовила стара.

– Який я тобі Петро? – спересердя зірвала підгузок. – Я – Танька. Ср...ку твою мити прийшла. А якби ти здохла, то був ми нам обом спокій!

Іруська більше нічого не говорила. То було її останнє слово. З ним була щаслива. З ним ішла в небо. Тільки зелена муха, злетівши з вікна, всілася на холодній Ірусьчиній руці і сиділа там нерухомо. Танька, кинувши брудний підгузок у сміття, гримнула голосно дверима і пішла геть, буркнувши наостанок:

– Завтра празник, а воно жиє! Боже, забери її з мої голови!

Успіння. Біля Ірусьчиної хати домовина, вінки і хрест. Завтра її поховають. А нині в селі празник. Десь далеко чути спів сільських празничних.

– Вібач, що не встиг я на празник, – плаче Петро, присівши біля тіла Іруськи.