ПРАЗНИК

Іруська вмирала важко. Вмирала тихо. Втупивши погляд в один кут, вона непорушно лежала на своєму пружинному ліжку. Вже рік, як не відчувала свого тіла. Лежала, мов глиба. Єдине, що відчувала, – як сльоза тихенько викочувалася з-під повіки і теп­лою цівкою стікала по щоці. Але жінка не могла її втерти. Сльоза, допливши до подушки, ховалася в пожовклому від поту і слини напірнику.

Жінка була сповна розуму. Добре розуміла, що помирає. Розуміла також, що, якби відчувала своє тіло, то таке випробування не мала б сили витримати. Адже м’ясо, відділившись від кісток, просто відпадало в підгузок. Танька, яку сільрада присилала доглядати за Іруською, приходила двічі на день, виносила шматки Ірусьчиного тіла і закопувала в городі разом із підгузками, подалі від псів.

Іруська лежала нерухомо. Сьогодні вона була оберненою до вікна. Дивилася, як товста зелена муха лазила по шибі... То Танька обернул...