ПРАВДА ЙОСИПІВНИ

Третього разу помітила Йосипівна дику несправедливість, що іноді на всіх лаваша не вистачає. Бо, прямуючи до них, машина ще в декілька сіл заїжджає і, буває, там усе розкуповують.

Дуже обурило це Йосипівну, і зробила вона продавчині зауваження, та так докірливо, що та аж зашарілася.

Але наступного разу було те саме і лаваша з хлібом не вистачило навіть самій Йосипівні. Вона так образилася, що демонстративно відмовилася від паніні. Ба більше, пішла в магазин, купила там черствого хліба (бо привозили його аж із Києва – чи то час такий, чи війна, чи завж­ди так було – це теж, відзначила вона, потребувало докладного розслідування).

Виходить з магазину, не втрималася, ді­сталася до тієї продавчині й нумо її вчити, як слід діяти, щоб лаваша на всіх вистачало. Мовляв, треба на кожне село свою частку виділяти, щоб усіх задовольняти і було по-чесному. А продавчиня теж така, що пальця до рота не клади.

– А якщо ніхто не купить і залишиться, що мені із цим робити? Ще й Арсен оштрафує, – буркнула вона й пішла собі далі.

Від такої неповаги до її мудрих слів зле стало Йосипівні, і вирішила вона показати, хто тут у селі за ладом стежить. Але вважала себе людиною із чуйною душею і добрим серцем, отож вирішила дати цим чужинцям Арсеновим останній шанс.

Та вони не зрозуміли, які поступки їм зробили, і приїхали наступного дня лише з паніні та чіабатою. Люди зібрались по хліб, а там лише запашний аромат того, що розпродали.

Обурилася Йосипівна й підмовила односельців влаштувати негідникам «бойкот і страйк», не посоромилася та прямо так сказала.

Приїжджає наступного разу машина – нема людей. Лише Йосипівна стоїть стежить. Якийсь дід випадково з’явився, то вона йому все пояснила, та й він ходу.

Приїжджають удруге. Знов нікого. А Йосипівна з ними здоровкається, рукою махає й усміхається.

А третього разу й не було. Припинили зовсім до їхнього села приїжджати. І довелося заколотникам замість запашного паніні черствий хліб у крамниці купувати.

Почали селяни претензії Йосипівні висувати, мовляв, вона взялася до справи і лише гірше зробила.

І було це для Йосипівни кровною образою, бо ніхто в житті так не смів із нею та її ініціативами поводитися. Засумувала Йосипівна дуже, перестала на вулицю виходити, соромно їй людям в очі дивитися.

Кличе її Степан по гриби в ліс чи на прогулянку до клубу й назад, а в неї туга, каже йому, що нібито погано почувається, хворіє.

Зрозумів Степан, що не в тілі річ, а в душі її нездужання: хотіла як краще, а вийшло зовсім погано, аж перед людьми соромно. Бо найважливіше для Йосипівни – боротися за правду, навіть якщо вона нікому й не потрібна. І без цього, та ще й на пенсії, почувається геть зайвою, а це страшніше за смерть. Бо це і є смерть, а живеш тільки для того, щоб дивитися на наслідки того, що накоїв, і тому ще більше побиваєшся.

Узяв тоді Степан із пенсії 500 гривень, поїхав у Житомир шукати того Арсена. Купив йому на всі гроші коньяку, того самого, з його Батьківщини, мабуть, за тим самим справжнім рецептом, що й паніні.

Прийняв його Арсен і коньяк узяв (доб­ре, що не розпаковував), вислухав і каже:

– Що робитимемо? Розумієш, старий, у мене бізнес. Якщо не продам лаваша, то він за декілька годин зачерствіє, і тоді ним тільки собак безпритульних підгодовувати, і то, кажуть, їм не можна.

Шкода стало Степанові своєї Йосипівни, не витримає вона такої ганьби. Треба якось домовлятися з тим Арсеном. І запропонував, що будуть вони хліб з лавашем обов’язково привозити, 30 штук, а якщо не продадуть, то решту сам Степан викуповуватиме. Його хата якраз на зворотному шляху стоїть. Але була одна таємна умова.

Як справжній бізнесмен, погодився Арсен на ділову пропозицію діда, і наступного понеділка приїжджає в село бусик з хлібом. Але перед цим повісив дід оголошення буцімто від Арсена, що так воно і так, погоджується той на умови Йосипівни й відтепер завжди приїжджатиме до них із лавашем, «особливим, бердичівським», і навіть із тим, хай його, паніні. Читає народ, радіє, передає через діда поклін Йосипівні.

Відтоді свіжий хліб з лавашем були в їхньому селі завжди. І навіть коли в сусідніх селах ціна на хліб трохи зросла, в них залишилася та сама. І продавчиня щоразу приказувала, що те, що вони до них завжди хліб довозять і що його вартість не змінилася, завдяки «пані Йосипівні» – крізь зуби, але завжди казала. Як і треба було за таємною дідовою угодою.

Відтоді почали в селі Йосипівну дуже поважати й навіть трохи боятися, бо спромоглася вона домогтися правди від самого Арсена, от така вона. А ще пошепки додавали, що боявся Йосипівни сам начальник тієї «управи», тому і провів її, таку розумну й корисну, на пенсію лише у 62 роки.

Раділа Йосипівна, знову почувалася корисною, важливою персоною, яка одна в селі точно знала, як правильно і що треба робити, щоб було як слід.

Одне засмучувало жінку, що в діда пенсії поменшало, та вона точно знала, що закінчить інші місцеві справи (все-таки лад у селі лише на ній тримається) і потім це обов’язково владнає.

От така вона, правда, буває.